Спецпроект

"Птах високого лету". Леонід Мосендз: від світогляду до творчості

Його герої складають іспит перед обличчям світової історії, демонструючи не вроджені, а насамперед виховані або виявлені психологічні вольові якості та вчинки, які межують з самопожертвою.

В історії української літератури є достатньо величних постатей, які, інтелектуальні одинаки, спромоглися суттєво вплинути на добу і її культурний образ. Не будучи статистами в межах літературних братств чи формальних мистецьких спільнот, вони часто мусили повертати своє обличчя до різних видів інтелектуальної діяльності, від педагогічної практики – до перекладацької і публіцистичної роботи.

Часто перебуваючи в межах відкритого протистояння з більшістю об’єднаних за інтересами чи поглядами груп, вони мусили раз у раз доводити свою художню майстерність, ба навіть, право на пошук абсолютної правди поза межами компетенції спільнот, – право виключно індивідуумів, що прагнуть радості пізнання істини за будь-яку ціну.

Українське межичасся, розпочате поразкою Визвольних змагань 1917-1921 років, створило передумови для витворення в середовищі української еміграції не тільки нового мислення, яке було б обмежене виключно політичними гаслами резистансу, визволення України від большевицької окупації, але й повноцінного світогляду, що б спромігся на психологічну революцію всередині еміграційних кіл і у свідомості тих, хто залишився в Україні.

Леонід Мосендз

Постать Леоніда Мосендза, інтелектуала, письменника, науковця, поета і перекладача, стоїть осібно у переліку найкращих представників української літератури, змушених емігрувати на Захід після катастрофи Української народної республіки та чий літературний талант народився і виріс на чужині.

Ця осібність наклала свій відбиток на весь стан студій, присвячених Мосендзу, що беруть свій початок від моменту смерті письменника 1948 року.

Найдивніше те, що частину його дослідників та біографів найбільше цікавили його політичні, а не мистецькі та світоглядні погляди, оскільки різні середовища змагалися за право назвати його виключно «своїм». У цьому плані Леонід Мосендз міг би упевнено сказати, перефразовуючи Григорія Сковороду: "Вони ловили мене, але не спіймали".

Детективна історія української літератури

За життя він не раз наражався на критику багатьох середовищ, які були присутні в еміграції, – навіть тих, що мали б світоглядно бути для нього близькими.

У листі до Дмитра Донцова від 1 березня 1933 року Леонід Мосендз писав: "А якби ви знали, як мені приходиться тут у Братиславі, серед цього смердючого гнізда українського есерства! Я й полонофіл, і фашист, і петлюровець. Уенерівці на мене тичуть пальцем, як на фашиста, націоналісти, як на уенерівця, "петлюровці" - не можуть забути мені моїх антитризубівських виступів"[1].

Гострота і прямота інтелекту й емоційного вислову Леоніда Мосендза рідко дає можливість різночитань його листування з представниками української еміграції, представляючи його як особистість, котра стверджувала свій український універсалізм та ідентичність, протиставляючи його фракційності та некритичному сприйняттю українських реалій еміграції.

Пригадуючи свою зустріч з Мосендзом в 1938 році, Улас Самчук уважно описував цю прикмету особистої вдачі письменника, яка на початку виступає відразливою, а за уважного аналізу – вказує на глибину настанови правдошукача та ідеаліста:

"…Знайшов надзвичайну, завжди скептично усміхнену людину, що все говорить. Література, мистецтво взагалі, політика і громадське життя – його теми. До більшості людей ставлення неприхильне. На перший погляд – видається це звичайним придиранням, але, вслуховуючись у підсвідомість такого якраз його наставлення, вичуваєш в тому велике прагнення говорити завжди саму суть правди…"[2].

У цьому оголеному ідеалізмі, який радше не раз ставав перепоною для Леоніда Мосендза в досягненні життєвих гараздів і створенню штучних комфортних взаємин зі своїми сучасниками, максимально напруженому і уважному ставленні до себе, доби і сучасників, ми бачимо постать письменника, який перебуває на сторожі найвищого культурного обов’язку, здатного на найвищу максиму, запитуючи себе: "Чи ж не є обов’язком великого серця ширити правду до крайніх меж землі, щоб і та правда стала нарешті невідлучним складником вічності?".

"Спізнене покоління" Мосендза й інших представників української національної літератури в еміграції, яку тепер називають "вісниківською", стало свідком краху сподівань на власну державу; вигнані за межі власного краю, вони були дійовими особами смерті старих богів: малоросійства, етнографічного зачудування минулим, безвольного і безвідповідального очікування політичного, культурного та національного суверенітету нізвідки.

Остап Вишня - "найбільш знаний після Шевченка, поруч із Леніним"

Вийшовши з лав колишніх військових, які зі зброєю в руках намагалися втримати українську державність, часто будучи неповнолітніми, вони мусили здійснити серйозну внутрішню роботу над реальними причинами поразки та вимушеної еміграції.

У статті "Спізнене покоління: Леонід Мосендз і інші" Євген Маланюк так описує цей процес: "Розчарування в старших довершило нашу політичну свідомість, зробило нас політично зрілими, але це сталося жахливо пізно, себто коли ми були вже обеззброєні і збройна Визвольна Війна для нас була скінчена"[3].

Однак за поразкою Визвольних змагань і усвідомленням неможливості складання ідейної, а в перспективі – і збройної боротьби, постало прагнення об’єднати зусилля всіх тих, хто був готовий до продовження боротьби. Осередком такого духовного спротиву був відновлений за кошти команданта Української Військової Організації Євгена Коновальця "Літературно-Науковий Вістник", друковане видання, редактором якого 1922 року став Дмитро Донцов.

У програмовій статті, присвяченій питанням, якими буде опікуватися відновлений часопис, Дмитро Донцов так писав про часопис: "Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити її від сміття і болота, дати їй яскравий, виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртувалася б ціла нація…"[4].

 

Історіософські та культурологічні матеріали Донцова і авторів "Літературно-Наукового Вістника" виходили далеко за межі сучасного їм політичного процесу, спрямовуючи вістря своєї уваги на пошук нових джерел, здатних оживити українське життя і наповнити його жагою до перемог, до осягнення головної мети – власної державності.

Відкидаючи існуючі зразки безвольності в національному характері українства, середовище часопису шукало переконливі й надихаючі приклади українських історичних перемог, здатних розбудити навіть найбільших скептиків. Спізніла доба українського націоналізму приходила як відповідь на культурне, політичне та суспільне упослідження, вимагаючи власного місця перед лицем Бога для українського народу.

Націоналізм шкодить. Краще творити культуру, ніж героїчно вмирати

Піднімаючи на щит питання української державності у своїй творчості, представники "Празької школи", а ширше – "вісниківського" напряму, не тільки відшукували нові художні образи й естетичні та етичні парадигми, але й буквально досліджували процеси перетворення особи на особистість, думки – на вчинок, а етнографічної маси – на націю.

Леонід Мосендз прийняв виклик доби і так само усвідомлено, як одягнув на себе шинель офіцера армії УНР, прийняв посвяту до служіння літературі національного й духовного визволення.

Про це свідчив й Євген Маланюк, відшукуючи джерела творчості письменника: "Думаю, що "народився" Мосендз ученим, дослідником, інженером-організатором і це, а не письменство, було його справжнім покликанням. Письменство прийшло, сказати б, лише як вихід з безвихідности, в якій опинилося на чужині ціле покоління"[5].

 

Згідно з даними метричної книги Покровської церкви міста Могилів-Подільський, Леонід Мосендз народився 8 серпня 1897 року в родині Марка і Марії[6].

Батько, Марк Григорович, був управителем маєтностей польського поміщика. Мати, Марія Федорівна (в дівоцтві Лясковець), була донькою лісничого з волинського Костополя. Рід матері починався коло Мазурських озер у Польщі й потрапив до України внаслідок поразки польського повстання проти Російської імперії.

Пізніше Леонід Мосендз буде використовувати прізвище матері як псевдонім до своїх публіцистичних творів. Атмосфера, в якій жив і виховувався Леонід Мосендз, та мова у батьківській хаті, були російськими. За родинними переказами, його предки навіть брали участь у Грюнвальдській битві, крім польського мали й литовське коріння.

Пишучи в листі до Р. Гармаша про свій рід, Мосендз зазначав: "Я не поляк, хоч походжу з українсько-польсько-литовського роду, без краплі московської крові. Хтось від когось мусить походити, й я не соромлюся, що мої предки билися проти тевтонського ордену, проти москалів і багато їх упало у чесному бою, а не захищаючи Москву…" (лист від 18 червня 1948 року)[7].

Після смерті батька, що сталася, коли Леонідові було лише сім років, родина була змушена переїхати. Вони перебираються до села Маньківці Межирівської волості Літинського повіту. Саме там Леонід здобув початкову освіту у двокласному сільському училищі, після закінчення якого потрапив до Яришівського двокласного сільського училища, де повторив курси.

З цим журналом Дмитра Донцова пов'язані чимало років співпраці

У 1911 році Леонід Мосендз вступив до Вінницької учительської семінарії, де навчався чотири роки. З семінарської характеристики майбутнього письменника ми читаємо, що "…немає йому рівного в семінарії і за кількістю прочитаних книг – уважне та осмислене читання розширило його світогляд в різних галузях знань. При подальшій освіті з нього міг би вийти прекрасний працівник в сфері науки та культури…"[8] (переклад з російської. - С.Ф.).

Однак, що ми спостерігаємо в переконаннях Леоніда Мосендза під час перебування у Вінницькій учительській семінарії? Як згадував він сам: "Знаєте, я вчився в Вінниці в учительській семінарії, нас було 40; коли була перепись – всі написали, що вони малороси – лише я й ще один – що ми русскіє. Був я російський патріот…"[9].

"Жидомазепинці" як предки "жидобандерівців". Ідеологія "Чорної сотні" 1914-го

Після закінчення Вінницької учительської семінарії Леоніда Мосендза мобілізували до діючої російської армії. Тривав другий рік Першої світової війни. Відразу після мобілізації він потрапив до московського піхотного "Алексеевского военного училища", проходить шестимісячну підготовку та закінчує цей заклад у званні підпоручика.

Спочатку його відправили до Сибіру, в Томськ, а згодом – на румунський фронт разом із маршовою ротою.

Наприкінці Першої світової війни він отримує найвищий ранг для некадрових офіцерів – штабс-капітана. Це сталося напередодні його демобілізації, коли за наказом військового міністра всіх вчителів скеровували з діючої російської армії на підготовку майбутніх виборів парламентського органу Російської імперії – Установчих зборів.

Жетони Лютневої Революції - наче наші саморобні значки 2004 року (ФОТО)

Саме під час перебування у лавах російської регулярної армії відбулося друге народження Леоніда Мосендза: він прийшов до своєї української ідентичності, яка визначила весь його подальший життєвий шлях.

Він свідчив, що до 1918 року – він був "російським патріотом", але "…за місяць з мене був український націоналіст".

Попри короткі відомості від самого Леоніда Мосендза, історію з його "навернення" оповів вже по смерті письменника очевидець цих подій, М. Ломацький.

У травні 1917 року Мосендз перебував як поручик царської армії в селищі Голови (тепер - село Голови Івано-Франківської області), в садибі Ломацького. У Карпатах Леонід Мосендз почав читати "Кобзаря" Тараса Шевченка, російськомовне видання "Історії України – Руси" Михайла Грушевського.

Спочатку він не тільки не сприймав себе українцем, а й навіть відверто сумував за невідворотною загибеллю Російської імперії. Ломацький писав, що "цей процес переходу з позицій “російського патріота” на позицію українського націоналіста тривав у нього довгий час і не без душевної боротьби…"[10].

Малоросійське déjà vu

Вісімнадцятий рік Леонід Мосендз зустрічав вже у лавах армії УНР, у складі Наливайківського полку 1-ої Запорізької Дивізії. Згодом вчителював в місті Гнівань над Бугом, брав участь в організації місцевої "Просвіти".

Згодом знову повернувся до діючої української армії, де перебував від вересня 1919 року до 20 листопада 1920 року, коли перейшов польсько-український кордон і потрапив до таборів для інтернованих.

Саме там, у польських таборах для колишніх українських військових, Леонід Мосендз захворів на страшну недугу – сухоти. Після короткого перебування у Луцьку, звідки його за громадську активність вислали до табору інтернованих в Каліші, Леонід Мосендз вирушив до Чехословаччини, а саме до Подєбрад.

Це невеличке місто стало символом надій для багатьох українських емігрантів, які, перебуваючи в таборах для колишніх союзників польської держави, не мали жодних обґрунтованих сподівань на повноцінне майбутнє на чужині.

Обкладинка книги "". Малюнок Мирона Левицького

У 1922 році зусиллями чехословацького уряду і президента Томаша Масарика там було засновано Українську господарську академію. Вона стала інституцією, що прийняла близько 500 молодих українців, переважно колишніх військових, до лав студентів. За короткий період Українська господарська академія перетворилася на центр українського життя в еміграції.

Могили наших у Празі. Прогулянка Ольшанським кладовищем

Леонід Мосендз був змушений пройти матуральні курси реальної гімназії для того, щоб вступити до Української господарської академії, однак відразу після вступу йому вдалося стати одним з найкращих студентів емігрантського освітнього центру, котрий максимально активно брав участь у житті новоствореної академічної спільноти. Він не тільки навчався на хіміко-технологічному відділі технологічного факультету, а й працював асистентом на кафедрі фізики під керівництвом доцента Бориса Лисянського.

Паралельно з навчанням й асистентською роботою Леонід Мосендз, маючи чималий педагогічний досвід, набутий ще на Батьківщині, безкоштовно навчав дітей лекторів Української господарської академії, готував їх до екзаменів. Серед його вихованців була і майбутня "поетка вогняних меж", Олена Теліга. Протягом життя їх пов’язуватиме дружба.

Олена Теліга: "Життя - це боротьба, а боротьба - це справжнє життя"

Закінчивши два курси академії, Леонід Мосендз 1927 року став асистентом кафедри хімічної технології під керівництвом професора Василя Іваниса, окресливши свою спеціалізацію проблемами переробки нафти.

Після завершення академії Леонід Мосендз отримав високу оцінку своєї наукової діяльності: рада факультету обрала його професорським стипендіатом. Два роки він писав докторську дисертацію у Брно і вже в 1931 році він став одним із перших докторів інженерів-технологів Української господарської академії.

Однак за цими описами академічного навчання Леоніда Мосендза приховане не тільки сумлінне навчання, а й вивчення іноземних мов, переклади на українську посібників зі словацької та німецької мов.

Характеристикою суспільно-політичного світогляду Леоніда Мосендза часів перебування в Українській господарській академії є його активна участь у створенні правоконсервативних організацій.

Члени Легії українських націоналістів, членом якої був і Мосендз

Зокрема, Українська мала енциклопедія професора Євгена Онацького подає таку інформацію про те, що Леонід Мосендз "був одним з засновників Легії Українських Націоналістів у Празі, що пізніше послужила підставою для створення ОУН (до якої, зрештою, Мосендз не увійшов)"[11].

Однак, питання про те, чи був Леонід Мосендз членом ОУН, залишається відкритим. Один з найбільших сучасних дослідників творчості та життя Леоніда Мосендза, Ігор Набитович, припускає таку імовірність і навіть наводить дані про ймовірність зустрічей письменника зі Степаном Бандерою та Ярославом Стецьком.

"Украинский национализм: ликбез для русских, или Кто и Зачем придумал Украину"

12 листопада 1925 року в Подєбрадах була створена Легія Українських Націоналістів, вона складалася переважно з вихідців з Наддніпрянської України на чолі з Миколою Сціборським.

Під час навчання в академії Леонід Мосендз не приховував своєї належності до організації, його часто бачили з членським знаком Легії. Він мав вигляд щита, охопленого ланцюгом як символом соборності, а з-під щита виднілися руків’я й кінець леза меча, що перехрещував щит. На щиті був напис: "Думка – думкою, меч – мечем".

Саме від Легії Українських Націоналістів виникла традиція привітання "Слава Україні!", а в минулому було вітанням Кінного полку Чорних Запорожців.

Український дослідник правоконсервативних рухів в Україні ХХ століття Петро Мірчук зараховує Леоніда Мосендза до провідних членів Легії Українських Націоналістів – однієї з предтеч створення Організації Українських Націоналістів.

"Незриме військо поневоленої нації". Якими мали бути солдати ОУН?

Зиновій Книш, покликаючись на Ю. Артюшенка, навіть стверджує, що Леонід Мосендз був автором публіцистичних статей у журналі “Державна нація”, який видавала Легія Українських Націоналістів[12]. Наскільки це позначилося на письменникові, стало його життєвим "вірую", можуть свідчити його поетичні та прозові твори.

Київський журнал "Критика" за 1930 рік в одній зі своїх статей напише: "…не говоримо про таких як Маланюк, Дажбожич, Матіїв-Мельник, Мосендз та ін. Ці говорять виразно і одверто…треба визнати: весь вогонь їх поезії… скерований на боротьбу проти нас".

Це стосується його поезій, надрукованих у "Літературно-Науковому вістнику", і його дебюту в короткій прозі – "Людина покірна", що вийшов друком у нерегулярному часописі Легії Українських Націоналістів "Державна нація".

Про цей прозовий дебют в короткій прозі Євген Маланюк написав так: "І от вже перша новела Мосендза під саркастичним титулом "Homo lenis" (“Людина покірна”. - С.Ф.) прозвучала як громова пригадка, як приховане memento, як майже франківський гимн Характеру, Вольовості і Розуму"[13].

Розпочинався новий період життя письменника, який позначиться не тільки переїздом до Братислави, а й творчими й науковими досягненнями.

У 1932 році він потрапив до шпиталю через важкий фізичний стан і загострення туберкульозу, набутого в таборах для інтернованих у Польщі.

Матеріальне становище письменника було скрутним, він жив з численних підробітків, мешкав у бараці, однак не залишав праці над поетичними та прозовими творами. До того ж, спрямовував свою увагу на переклади європейських письменників та поетів. Серед них – переклади з "Чеських псалмів" Антоніна Кляштерського і творів Петра Безруча.

Ілюстрація з книги Леоніда Москендза "Останній пророк"

Окремої уваги заслуговують німецькі переклади австрійського поета Райнера Марії Рільке у виконанні Леоніда Мосендза, якими він займався майже 20 років: з моменту публікації першого перекладу в 1928 році – і до самої смерті. Серед великих поетичних творів Райнера Марії Рільке, що переклав Леонід Мосендз, є поема "Карл ХІІ-й, король шведський, мчить Україною", опублікована в 1934 році.

Найбільше творів письменник переклав англійською мовою; серед них ми бачимо переспіви за мотивами творів Телезіна, кельтського барда VI століття, Ливорча Гена, короля Камбрії. Водночас він звертав увагу і на переклади своїх сучасників – Сари Тіздейл, Аделаїди Крепсі, Г.-В. Лонгфелло і навіть Джеймса Джойса.

Серед амбітних планів Леоніда Мосендза був переклад "Кентерберійських оповідей" Дж. Чосера, однак він не був повністю закінчений через хворобу письменника.

У 1935 році вийшла у світ книга "Штайн. Ідея і характер", вона була публіцистичною спробою осягнення шляху національного героя Німеччини, одного з батьків майбутньої німецької державності та одного з найяскравіших натхненників антинаполеонівської коаліції в Європі.

Водночас – це період активності, коли Мосендз створює цілий ряд публіцистичних нарисів, присвячених видатним постатям світової літератури й окремим літературним персонажам.

Року 1934 з’явилася друком стаття "Народження Дон Кіхота". Наприкінці 1930-х років виходять друком дві збірки короткої прози – "Людина покірна" і "Відплата". Автор зазначав, що назву останньої збірки було з ним не узгоджено, так само, як і перелік творів, котрі туди потрапили.

Пізніше вийде збірка "Помста": вона суттєво доповнить попередню збірку короткої прози, відомої раніше під заголовком "Відплата". До цього ж часу належить початок написання повісті "Омелько Юхимович Попел", що вийшла друком частинами в часописі "Пробоєм", однак сам твір так і не був дописаний письменником.

Напередодні Другої світової війни Мосендз викладав на Закарпатті, звідки повернувся до Братислави, де працював на винарному виробництві на посаді хіміка.

Від середини 1930-х років він працював над великим романом "Останній пророк", незакінченому за життя письменника, присвяченому постаті Іоанна Предтечі. Деякі дослідники вважають цей твір літературним апокрифом, ідеологічним романом, який розгортається на тлі боротьби єврейського народу за національне і духовне визволення від римського гніту.

 Ще одна ілюстрація з роману "Останній пророк"

Під час німецько-радянської війни письменник одружився зі словачкою Магдою Папанківною, яка створила справжній домашній затишок і дуже підтримувала його.

Наближення радянських військ до Братислави примусило Леоніда Марковича вислати дружину й кількамісячну доньку Марійку до Праги, а згодом і переїхати туди самому.

Наприкінці квітня 1945 року він змушений виїхати з Праги, залишивши там свою родину. Прибув до Австрії, де спочатку перебував у Зальцбурзі, згодом – у невеличкому місті Равріс, а пізніше – знову в Зальцбурзі, з якого переїхав до Інсбруку.

Через погіршення самопочуття в 1946 році письменник знову потрапив до санаторію, де його здоров’я трохи поліпшилося. Леонід Мосендз почав шукати можливостей для лікування в санаторії у Швейцарії.

Український допомоговий комітет (США) позичив письменникові необхідні кошти для переїзду та лікування. Навіть перебуваючи на лікуванні у санаторії "Моттекс", він не припиняв роботи над перекладами і текстом роману "Останній пророк".

Після дворічного двобою з важкою хворобою під час проведення другої операції 13 жовтня 1948 року Леоніда Мосендза не стало. За іронією долі, проводжати в останній шлях письменника змогли лише два українці, всі інші присутні на похованні були іноземцями.

 

Запропонована читачеві добірка малої прози Леоніда Мосендза виходить в Україні вперше. Також тут розміщено публіцистичні есеї різного часу, котрі, на нашу думку, акцентують не тільки на особливостях світогляду письменника, а й певною мірою вказують на світ його цінностей і переконань.

Характеризуючи творчість Леоніда Мосендза, Ігор Набитович переконує, що справжнім джерелом та відправною точкою для письменника була європейська література, яка не тільки впливала на всю його поетичну та прозову творчість, а й слугувала за певний континуум ідей і художніх образів, а головне – "вічних тем", притаманних Європі і Заходу як ширшому поняттю.

Під "європейським письменством" дослідник розуміє "не географічний, а радше філософський, світоглядний, естетичний, бо включає в себе твори як епічні, так і ліричні та драму (тобто є понад народовим і понаджанровим) не тільки Європи, а й інших континентів і народів"[14].

Збірка новел "Людина покірна", попри те, що її події розгортаються 1919 року в Україні, несе на собі відбиток філософської європейської дискусії про роль індивіда і маси в історичних процесах, особливо в часи великих історичних змін, таких як постання/пробудження нових націй до державного життя.

Можна говорити, що герої збірки Леоніда Мосендза складають іспит перед обличчям світової історії, демонструючи не вроджені, а насамперед виховані або виявлені психологічні вольові якості та вчинки, які межують з самопожертвою і досконалою завершеністю прийнятих рішень, вартих в часи війни цілого життя.

Через ментальний, не завше кревний зв'язок з Україною, герої Мосендзових новел у збірнику "Людина покірна" знаходять сенс не лише збройної боротьби за українську державність, але й смисл певності у віднаходженні свого місця в межах українського всесвіту, у відновленні ланки між "мертвими" і "ненародженими".

Дослідник творчості письменника О.Тарнавський у статті, присвяченій прозовій творчості Мосендза, написав:

еонід Мосендз близько стоїть до проблем сучасної світової літератури. Він письменник європейської культури і в його творах переважають загальнолюдські теми. Вже новеля «Людина покірна», найпопулярніший прозовий твір Мосендза серед української читацької публіки, свідчить про Мосендза не лише як письменника-майстра, але й письменника, який розробляє загальнолюдські проблеми, між якими свобода людини є основною. Навіть у поезії, що її темою у великій мірі є патріотизм, Мосендз виявляється справжнім європейцем, далеким від звичного сентиментального шабльону"[15].

Початкова новела збірки, однойменна, "Людина покірна", за свідченнями сучасників здобула максимум читацьких симпатій з моменту свого виходу. Новели побудовані як оповіді, розказані безпосереднім свідком подій, Давидом: він водночас учасник історій і їхній переповідач.

Порушуючи проблему "культурної людини" в часи хаосу та насильства, Леонід Мосендз дає їй інше визначення: людина покірна – приречена на загибель.

До того ж – головний оповідач Давид навіть стверджує: "Культуру, що дає себе так легко знищити, що виховує таких вівце-людей, – і культурою не вважав би!... Знав же я лише одну справді культурну людину, яка згинула не по-культурному. Я вам цей випадок розкажу…"[16].

Образи українських повстанців, які наш герой вивів у творах, невідомих героїв Визвольних змагань, розгортаються як оригінальна кінематографія динаміки українського духу, статична медитація воїнів перед обличчям смерті – другорядної поряд з утіленим усвідомленням власного призначення.

Як зазначає Ігор Набитович, "тема боротьби за українську незалежність у новелах книжки "Людина покірна" тісно переплітається з темою становлення нової української людини. Людини-борця, яка незважаючи на те, що національна самоідентифікація може дрімати в її роді декілька поколінь ("Великий лук", "Поворот козака Майкеля Смайлза"), повернеться до прабатьківських джерел і стане на захист рідної землі"[17].

Непокірність – це основна ознака всіх позитивних героїв збірки, що розкривається як вияв національної та людської гідності. Напад – а не оборона, проактивність – а не реактивність – головні чесноти, на котрі звернена увага Леоніда Мосендза в психологічних портретах своїх героїв.

Аналізуючи героїв збірки "Людина покірна", Яків Гординський, погоджується з оцінкою їх як ідеалізованих. Однак – "… але читач відчуває тільки їх залізну волю. А ця незламна воля вибухає або у вродженому інстинкті масового правосуддя, в індивідуальному бунті проти розшалілої товпи, в непереможному зв’язку з рідною землею…"[18].

Наступний збірник новел під заголовком "Відплата", а також його друге, доповнене видання під назвою "Помста", суттєво відрізняється від "Людини покірної".

Насамперед тим, що героями збірки стають цього разу представники європейського Середньовіччя, райнбурзький барон Карл ("Птах високого лету"), венецієць Франческо Пачіолі ("L’ha pagata"), Папа Римський ("Відплата"), історії яких вкотре демонструють відданість Мосендза темі героїчного духу, родовій і національній гідності, а головне – вартості вчинків, які освячені благородною, високою помстою, що розуміється і здійснюється не як підлість, а як вищий прояв особистої відповідальності, жаги до справедливості, перемоги, панування.

Звернення до середньовічних мотивів позначилося і на самій архітектурі цих новел, лаконічних і довершених за своїм стилем.

Варто зазначити, що добираючи теми з Середніх віків, Леонід Мосендз прекрасно володів історичним матеріалом, використовуючи його не тільки як тло для подій, але й запозичуючи з нього справжні історичні постаті, як у випадку з новелою "L’ha pagata".

Один з дослідників творчості Леоніда Мосендза Олег Баган вбачав в творчості письменника особливу європейську культуру "техніки духу": "Мотивом-настроєм, що пронизує всю творчість письменника, є мотив готики, тобто дух піднесеності, героїки, індивідуалізму, що є споріднений з духом католицизму…"[19].

У збірнику "Помста Леонід Мосендз не оминає і автобіографічних мотивів, так само як і в "Людині покірній", де він розміщує новелу-реквієм за рідним братом ("Брат"), ми бачимо новелу в епістолярному жанрі "Лист", в якій головний герой прощається назавше з дівчиною, яка зрадила його, що мало своє реальне місце в житті Леоніда Мосендза.

 

Новела "Євшан-зілля", поміщена в цьому збірнику, є власною версією відомої історичної легенди у виконанні Леоніда Мосендза. Початок цієї легенди сягає Галицько-Волинського літопису і не раз ставала об’єктом художньої уваги в творах українського письменства, найвідомішими з яких є твори Олександра Олеся і Миколи Вороного.

Використовуючи перенесення половецької легенди про повернення до власних джерел і традицій як шлях до самозбереження на український ґрунт, Леонід Мосендз порушив проблему еміграції, яка виступає як шлях небагатьох, хто намагається бути собою і охоронити віру, звичаї і традиції предків.

Письменник виступав і як справжній майстер психологічної картини, у новелі "Ненависть" ми бачимо любовний трикутник, в межах якого розгортаються динамічні емоції і відчуття, які несуть на собі відбиток всього низького, що кублиться в окремих душах, а й високої шляхетної позачасової любові, на яку здатні одиниці.

В цій збірці Леонід Мосендз звертається до теми вибору шляху для філософа і науковця, обираючи за головну дійову особу генія доби українського бароко Григорія Сковороду.

У новелі "Мінерва" філософ мандрує різними європейськими країнами та академічними центрами, що приводить його не до зачудування чужиною, а до відповіді на внутрішній неспокій поета:

"То не туга за Мінервою – мудрістю гнала його з місця на місце. То сама його душа Мінерва, сповнена вкрай назбираними скарбами, тягла його роздати їх по тій землі, з якої вона вийшла. Відплатити їй за радість вечорів, гармонію співу, насолоду пізнавання, шукання правди…"[20].

Українська націоналістична преса УВО, ОУН, УПА, УГВР (1928-1951) 

Роблячи огляд героїв обидвох збірок "Людини покірної" і "Відплати" ("Помсти") Ігор Набитович наголошує: "Герої новел і оповідань Л.Мосендза – це життєдіяльні й активні особистості. Вони проявляються себе в незвичайних обставинах, не хочуть будувати своє життя на заспокоєнні, на приземленості. Ці активні люди сильної волі, які прагнуть здолати всі перешкоди, змінити дійсність. У цих образах присутній той неоромантичний струмінь, який є однією з стилістичних особливостей творчості письменника"[21].

Незакінчена повість "Омелько Юхимович Попіл", яка розміщена в цьому виданні, поряд зі збірками короткої прози Леоніда Мосендза становить зацікавлення як зразок нищівної сатири та викривального патосу письменника.

Ми бачимо сукупний образ українських ренегатів-відступників, які супроводжують українську націю, показуючи дива незнищенності за будь-якої ворожої навали чи політичного режиму. Письменник так виводить "генеалогію" Попілів:

"Цілком уже достеменні відомості про цей рід зустрічаємо значно пізніше у нашого таки літописця, який згадує Попілів під іменем «татарських людей". Своє прозвище дістали вони, мовляв від того, що воліли, щоб їхня батьківщина "лягла попілом" від меча й вогня чужинецького, ніж узятись за небезпечну й тяжку працю її оборони… Жилося їм під бусурменом спокійно і вигідно, і множилися вони, як плодовиті овечі отари під добрим чабаном. Калитки їхні наповнювалися злотом, шпихліри достатком, а душі погордою до всіх, що в бурхливому житті влаштувалися менш вигідно ніж вони".

Нащадок ренегатів і лакейського роду Омелько Юхимович Попіл став героєм історії, яка розгортається під час краху Російської імперії, демонструючи свої прагнення збагачення і влади будь-якої ціною, за "найкращими" традиціями предків.

Публіцистичні праці Мосендза, попри свою нечисленність є свідченнями спроб письменника поділитися власними враженнями від сучасної йому європейської літератури та її художнього, а головне ціннісного, аксіологічного світу.

Есей "Джон Гелсуорсі", присвячений британському нобелівському лауреату з літератури, попри певну схематичність, показує зацікавленість Леоніда Мосендза літературою однієї з найбільших на той момент імперій світу, а також зростанням і занепадом амбітних генерацій в творі "Сага про Форсайтів".

Це є головним фокусом уваги письменника: "І мене, українського читача, вражає не моралістичний сарказм автора, не іронічна критика суспільства Форситів, нарешті не той, повний гідного суму, ліризм, з яким автор прощає, здається відхід зі сцени певного шару англійського суспільства. Ні, мене вражав, що своєю творчістю зумів Гелсуорси збудувати тривкий і величний міст традиції, що сполучає минулість нації з її будучністю"[22].

В короткому есеї, присвяченому творчості Алоїза Ірасека, чеського письменника і одного з батьків чеського національного відродження, ми бачимо не скупий аналіз творчості, а зачарований погляд на велетня чеської національної літератури:

"…Його романи, повісти, оповідання були мовляв, тим хлібом, на якому викохалася національна свідомість, були біблією, з якої черпали віру в майбутнє й надію на визволення, не вважаючи на всю безнадійність сучасного"[23].

Цей уривок свідчить про сподівання Леоніда Мосендза на повноцінну українську національну літературу, яка так само, як і її європейські колеги, спричинилася б до внутрішньої роботи суспільства над питаннями чести, національної гідності і, зрештою, державності.

Він цілком вкладається в позицію, яку висловив Леонід Мосендз щодо майбутніх перспектив української літератури: "… українська література не тоді стане світовою, коли свої проблеми зінтернаціоналізує, а коли світові українізує"[24].

Однією з вершин публіцистичної есеїстики Леоніда Мосендза можна повноцінно вважати працю "Коли вихилявся глечик", присвячений виникненню мусульманства і постаті національного та релігійного провідника арабського світу – Мохаммеда.

Письменник планував написати збірку коротких біографічних нарисів видатних осіб, в кожній з яких розповідь зупинялася б на факті дива, "стану споєності з Божеством", народженні зі звичайної людини – генія.

Серед цих постатей мали бути Мойсей, Ігнатій Лойола, Іван Мазепа, Жанна Д’Арк та Наполеон. Однак, з усього запланованого йому вдалося опублікувати лише працю, присвячену постаті Мохаммеда.

Олег Ольжич. Поет національного героїзму

Олег Баган в своєму огляді "вісниківської" есеїстики, яка пов’язується з діяльністю авторів "Літературно-Наукового Вістника" (пізніше "Вістника"), а також самого Леоніда Мосендза, так само наголошує на важливості теми національного характеру і причин його поразки, тому, шукаючи опертя для своїх висновків в європейських народів та їхній культурній традиції, "націоналісти спробували дати відповідь на питання, чому Україна ще й досі залишається політичною й культурною околицею Європи, чому українська література так тяжіє до вторинності, дріб’язковості і така невиліковно сентиментальна й пасивотворча. Водночас вісниківська культурологічна аналітика була не лише діагнозом, а й надихаючим проспектом для нового, вона несла моральну силу, що йшла від її традиціоналістської філософії життя, від завжди оптимістичних основ філософії ідеалізму і волюнтаризму"[25].

Неабияка роль в дослідженні передумов для розвитку нації відводилося питанню постання еліт, цієї проблеми торкалися в своїх публіцистичних та мистецьких творах майже всі представники "вісниківства", однак першість належить Дмитру Донцову, який доклав чимало зусиль не тільки на критику існуючих життєвих і політичних вартостей еліт, але спричинився до пошуку необхідних рис для нових провідників нації.

В одній зі своїх статей "Санчо Панца в нашій дійсності" Донцов екстраполював історію літературного героя Мігеля Сервантеса на політичну історію України, стверджуючи тезу про деградацію української лицарської еліти від часів Богдана Хмельницького в бік персонажа Панси, сумнівного героя поруч з Дон Кіхотом.

Ми не можемо стверджувати напевне, що саме ця публіцистична робота Дмитра Донцова спричинилася до написання Леонідом Мосендзом есея "Народження Дон Кіхота". Однак, за своїм спрямуванням, вона радше є психологічною та літературною розвідкою того, який шлях пройшов сам ідальго Кіхана до мандрівного лицаря Дон Кіхота:

"Бо манчський шляхтич Альфонс Кіхана по-вуличному Добрий, переріс усі межі не лише свого села але й цілого краю. Він уже уособлення безлічі тих шляхтичів, що заповнюють не лише Манчу. Ним так само може пишатися Мурсія і Арагон, обидві Кастилії і Валенсія, Андалгузія і Каталонія, їхньою бо батьківщиною є ціла Еспанія. Усі вони безжурно відбувають свою вегетативну путь: народжуються, споживають, множать собі подібних і вмирають…"[26].

"У задзеркаллі 1910-1930-их років" - цікаво, страшно і соромно

Леоніда Мосендза цікавила динаміка Лицарського духу, який, будучи приспаний в поколіннях, може ніколи і не повстати. Тому, на думку письменника, головне вхопити мить цього перетворення, "народження" лицаря Дон Кіхота, який не став таким з пелюшок і навіть в час своєї молодості та зрілості:

"Підгледіти цей процес – значить наблизитися до найглибших основ особистості, значить впізнати механізм цього творчого імпульсу, що викидає особистість з двовимірного світу збірности, зі світу безплідної туги, у тривимірний світ індивідуальності – світ чину"[27].

Короткий есей "Антін Чехов – поет без світогляду", присвячений проблемі світоглядових основ творчості відомого російського письменника, ґрунтується на критиці, що висловили насамперед російські літературознавці.

Одним з доволі відомих публіцистичних праць Леоніда Мосендза є робота "Микола Хвильовий: легенда і дійсність", яка була написана напередодні смерті письменника, і, як вважає літературознавець Ігор Набитович, була такою, що несла сліди страшної хвороби письменника.

"Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Микола Хвильовий"

Полемічний твір є радше спробою критики радянської літератури і, зокрема, Миколи Хвильового. На жаль, твір доволі тенденційний, складається враження, що Леонід Мосендз сприймав творчість Миколи Хвильового поза історичним та літературним контекстом, розглядаючи його як свого персонального ворога, який належить виключно до касти чекістів, що мімікрували в бік українського письменства.

Сам факт існування публіцистичного доробку "Празької школи", "вісниківців", самого Леоніда Мосендза (який є не дуже численним), спростовує сучасні спроби показати правоконсервативну художню літературу "вісниківства" як явище, відірване від філософських, культурологічних та ідеологічних засад українського націоналізму першої половини ХХ століття.

Попереду – нове відкриття і прочитання праць Леоніда Мосендза, які, без сумніву, стануть одним з відкриттів українського та світового постколоніального літературознавства, справжнім свідченням того, яким чином українські інтелектуали еміграції намагалися подолати колоніальну залежність власного народу, створюючи нову культурну традицію, орієнтовану на Європу.

Примітки:

[1] ХХ століття від модерності до традиції: зб. наук. праць. – Випуск 1. Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза/Ред. колегія: І.Руснак (голов. ред.), О.Баган (заст. голов. ред), А.Гуляк та ін. – Вінниця: ТОВ фірма "Планер", 2010. – С. 402

[2] Набитович І. Леонід Мосендз – лицар святого Ґрааля. Творчість письменника в контексті європейської літератури. – Дрогобич: Відродження, 2001. – С.48

[3] ХХ століття від модерності до традиції: зб. наук. праць. – Випуск 1. Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза/Ред. колегія: І.Руснак (голов. ред.), О.Баган (заст. голов. ред), А.Гуляк та ін. – Вінниця: ТОВ фірма "Планер", 2010. – С. 290

[4] ХХ століття від модерності до традиції: зб. наук. праць. – Випуск 1. Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза/Ред. колегія: І.Руснак (голов. ред.), О.Баган (заст. голов. ред), А.Гуляк та ін. – Вінниця: ТОВ фірма "Планер", 2010. – С. 144

[5] ХХ століття від модерності до традиції: зб. наук. праць. – Випуск 1. Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза/Ред. колегія: І.Руснак (голов. ред.), О.Баган (заст. голов. ред), А.Гуляк та ін. – Вінниця: ТОВ фірма "Планер", 2010. – С. 289

[6] ХХ століття від модерності до традиції: зб. наук. праць. – Випуск 1. Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза/Ред. колегія: І.Руснак (голов. ред.), О.Баган (заст. голов. ред), А.Гуляк та ін. – Вінниця: ТОВ фірма "Планер", 2010. – С. 12

[7] ХХ століття від модерності до традиції: зб. наук. праць. – Випуск 1. Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза/Ред. колегія: І.Руснак (голов. ред.), О.Баган (заст. голов. ред), А.Гуляк та ін. – Вінниця: ТОВ фірма "Планер", 2010. – С. 323

[8] ХХ століття від модерності до традиції: зб. наук. праць. – Випуск 1. Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза/Ред. колегія: І.Руснак (голов. ред.), О.Баган (заст. голов. ред), А.Гуляк та ін. – Вінниця: ТОВ фірма "Планер", 2010. – С. 15

[9] Набитович І. Леонід Мосендз – лицар святого Ґрааля. Творчість письменника в контексті європейської літератури. – Дрогобич: Відродження, 2001. – С. 32

[10] ХХ століття від модерності до традиції: зб. наук. праць. – Випуск 1. Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза/Ред. колегія: І.Руснак (голов. ред.), О.Баган (заст. голов. ред), А.Гуляк та ін. – Вінниця: ТОВ фірма "Планер", 2010. – С. 332-333

[11] Онацький Є. Українська мала енциклопедія.— Буенос-Айрес: Накл. адмін. УАП церкви, 1959.— Т. 7.— С. 1041

[12] Книш З. Становлення ОУН. – Київ: видавництво ім. Олени Теліги, 1994. – С. 34

[13] ХХ століття від модерності до традиції: зб. наук. праць. – Випуск 1. Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза/Ред. колегія: І.Руснак (голов. ред.), О.Баган (заст. голов. ред), А.Гуляк та ін. – Вінниця: ТОВ фірма "Планер", 2010. – С. 292

[14] Набитович І. Леонід Мосендз – лицар святого Ґрааля. Творчість письменника в контексті європейської літератури. – Дрогобич: Відродження, 2001. – С. 21

[15] Набитович І. Леонід Мосендз – лицар святого Ґрааля. Творчість письменника в контексті європейської літератури. – Дрогобич: Відродження, 2001. – С. 69

[16] Мосендз Л. Людина покірна (Homo Lenis). Оповіді. – Вінніпег: Клуб любителів української книги, 1951. – С. 13

[17] Набитович І. Леонід Мосендз – лицар святого Ґрааля. Творчість письменника в контексті європейської літератури. – Дрогобич: Відродження, 2001. – С. 156

[18] Набитович І. Леонід Мосендз – лицар святого Ґрааля. Творчість письменника в контексті європейської літератури. – Дрогобич: Відродження, 2001. – С. 157

[19] ХХ століття від модерності до традиції: зб. наук. праць. – Випуск 1. Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза/Ред. колегія: І.Руснак (голов. ред.), О.Баган (заст. голов. ред), А.Гуляк та ін. – Вінниця: ТОВ фірма "Планер", 2010. – С. 84

[20] Мосендз Л. Помста. Оповіді. – Прага, 1941. – С.126

[21] Набитович І. Леонід Мосендз – лицар святого Ґрааля. Творчість письменника в контексті європейської літератури. – Дрогобич: Відродження, 2001. – С. 169

[22] Джон Гелсворси// Вістник. 1933. – Кн.3. – С.220

[23] А. Їрасек// Літературно-Науковий Вістник. – 1930. – Кн. 5. – С. 456

[24] Набитович І. Леонід Мосендз – лицар святого Ґрааля. Творчість письменника в контексті європейської літератури. – Дрогобич: Відродження, 2001. – С. 70-71

[25] ХХ століття від модерності до традиції: зб. наук. праць. – Випуск 1. Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза/Ред. колегія: І.Руснак (голов. ред.), О.Баган (заст. голов. ред), А.Гуляк та ін. – Вінниця: ТОВ фірма "Планер", 2010. – С. 339

[26] ХХ століття від модерності до традиції: зб. наук. праць. – Випуск 1. Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза/Ред. колегія: І.Руснак (голов. ред.), О.Баган (заст. голов. ред), А.Гуляк та ін. – Вінниця: ТОВ фірма "Планер", 2010. – С. 354

[27] ХХ століття від модерності до традиції: зб. наук. праць. – Випуск 1. Естетика і поетика творчості Леоніда Мосендза/Ред. колегія: І.Руснак (голов. ред.), О.Баган (заст. голов. ред), А.Гуляк та ін. – Вінниця: ТОВ фірма "Планер", 2010. – С. 360

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.