Донос Іскри і Кочубея проти Мазепи. Слобідський контекст

Справа доносу на Мазепу та трохи не основна участь у ній Івана Іскри мають до історії взаємин Гетьманщини і слобідських полків щонайбезпосередніший стосунок.

Історія виказу досить яскрава.

Після невдачі першого доносу, переданого через ченця Никанора в Москву у вересні 1707 р., Василь Кочубей вирішив діяти з допомогою свого шуряка, колишнього полтавського полковника Івана Іскри [1 - дивіться примітки нижче] та його приятелів – сотника Петра Кованька та попа Спасівської церкви [в Полтаві] Івана Святайла.

Святайло порадив послати до Москви зі словесним виказом свого свояка, перехреста Петра Яценка.

Сам же Іскра через усе того ж Івана Святайла, що приїхав зумисно до Охтирки [нині Сумська область - ІП], на пасіці на річці Коломак [притока Ворскли, тече Харківщиною та Полтавщиною - ІП] 13 лютого 1708 року зустрівся з охтирським полковником Федором Осиповим.

Охтирка була центром одного з п'яти козацьких полків Слобідської України. На відміну від Гетьманщини, колонізована у XVII сторіччі українцями Слобожанщина не була автономною. Над місцевим козацьким самоврядуванням стояв призначений з Москви воєвода. Не покладаючись на гетьманських урядовців, Іскра поїхав з доносом до царської адміністрації. Орієнтовне місце зустрічі на пасіці позначено зеленою цяткою. Білі лінії на карті - сучасні державні і адміністративні кордони

Під час зустрічі Іскра попросив з проханням повідомити київського воєводу [керівника московського військового корпусу в Києві - ІП] Дмитра Голіцина про зраду Мазепи і бажання позбавити Іскру життя.

Товаришування Івана Мазепи з основними царськими вельможами змушувало донощиків діяти дуже обережно і через певних осіб.

Федір Осипов повідомив детально Дмитра Голіцина про всі обставини зустрічі [2]. Крім усього, Федір Осипов відправив пункти, надані Іскрою, не лише Голіцину, а й до Москви з писарем Василем Кобиляцьким [3].

У своїй насиченій джерелами роботі з історії Росії Сергій Соловйов передає і цікаву інформацію з листа московського коменданта Матвія Гагаріна до царя 23 лютого 1708 року: напередодні "на красное крыльцо" прийшли два "человека из черкас", сказали, що вони у великій справі прислані від охтирського полковника до царської величності, і передали аж три листи: безпосередньо цареві [Петру І], царевичеві Олексію та Олександру Меншикову [фаворит царя і військовий діяч, за 40 років служби піднявся від денщика до генералісімуса - ІП].

Як видно, Федір Осипов перестраховувався. Матвій Гагарін прочитав лист на ім’я царя і не повірив тому, бо доносив лише відставний полковник (Іван Іскра).

Порадившись з міністрами (ті теж не повірили доносу, бо й раніше на Мазепу були наклепи), він вирішив щодо посланця Осипова писаря Василя Кобиляцького: "И того, государь, писаря, не расспрашивая поведению того письма, послали его за крепким караулом в Угрешский монастырь [під Москвою], чтоб он того не гласил никому" [4].

Знову ж відзначимо сам родовід Івана Іскри як безпосереднє свідчення зацікавлення цієї особи слобідськими полками.

Його дід – Яків Остряниця [керівник антипольського повстання 1638 року, яке завершилося еміграцією частини нереєстрових козаків на Слобожанщину, в Чугуїв - ІП], постать, що стояла біля початків колонізації з усіма суперечностями та складнощами.

Батько – Іван Якович Іскра, який після вбивства Остряниці в Чугуєві разом з іншими чугуївськими емігрантами попросився в магната Конецпольського назад до Речі Посполитої, до Полтави [5], був претендентом на булаву, зі слобідськими козаками побитий під Варвою та Пісками [бої московсько-козацької війни, які завершилися завершилися Конотопською битвою - ІП], загинув 1659 року.

Тесть Іскри (як і Кочубея, а до всього й родич Петрика) Федір Жученко відомий своїми виправами на Слобідську Україну взимку 1661 р. Цей рід, як уже неодноразово зазначалося, тісно був пов’язаний із сусідніми слобідськими полками.

У своїй духівниці від 3 червня 1708 р. Іван Іскра зазначає і про свої володіння практично на Слобожанщині, під містом Коломаком, – "ліс і грунта" [6], та й охтирський полковник Федір Осипов Іскрі "знаком", і "полк от его жилища в ближнем расстоянии" [7].

Осипов зазначав, що зустрічалися вони з Іскрою на пасіці з приводу межових сварок, і це не викликало жодних підозр [8].

Допит і тестамент Івана Іскри, як і сама історія доносу, свідчать про істотні особисті економічні інтереси Іскри на прикордонні Гетьманщини і Слобожанщини.

Під час допиту Іскра взагалі покликається на минуле. На допиті від 19 квітня 1708 року він розповідав, що до нього звертались і полтавський суддя Красноперич [9], і обозний Дорош, які схиляли його на бік гетьмана, як те передає московський писар: "А скоро де будет у них добыч из слобод великороссийских, как при Брюховецком, потому что де гетман имеет подпору добрую" [10].

Тобто полтавська старшина розраховувала на похід на слободи, як це було за гетьмана Брюховецького, під час подій 1668 року [антимосковське повстання - ІП].

Треба визнати, що насправді вчинок Кочубея та Іскри був дуже сміливим і ризикованим. Донощика Петра Яценка канцлер Гаврило Головкін радив сховати у "великоросійських містах" з острахом за його життя [11].

Однак, розглядаючи зв’язки цього вихреста, ми натрапимо на низку вагомих речей. Крім того, що Петро Яценко займався орендним промислом в Охтирському полку, його "свойственником" був духівник царя Тимофій Надаржинський родом з перехрестівської маєтності - села Тростянця [12].

Саме в Тростянці замешкав Петро Яценко, змінивши потому прізвище на Якубинський і отримавши за донос село Радомлю, вилучене з полкової служби Охтирського полку [13].

Продовження історії виказу напряму пов’язує Василя Кочубея та Івана Іскру зі слобідськими полками.

Василь Кочубей (1640-1708) - генеральний писар Війська Запорозького, генеральний суддя гетьманської держави

Цар Петро І навіть після передачі кількох доносів не повірив жодному з них, а хороші зв’язки гетьмана з найближчим оточенням царя, Олександром Меншиковим та канцлером Гаврилом Головкіним, напевно ж, зіграли провідну роль.

Цар вирішив повідомити про все Мазепу.

З остраху за власне життя на початку березня 1708 року Кочубей та Іскра втекли в маєтність Іскри на Коломаку, де, за описом Мазепи, Іскра збудував собі вже цілу фортечку.

Зваживши, однак, що в разі штурму те укріплення втримати не зможуть, вони вирушили на Самару [річка на Харківщині і Дніпропетровщині, притока Дніпра, в ті часи - територія Запорізької Січі - ІП], проте їм навперейми вислали козаків.

Тоді Іскра з Кочубеєм вирішили все ж утекти до Охтирського полку, до полковника Осипова, вирішивши, що там їм буде безпечніше [14].

Мазепа вимагав видати донощиків йому, згадуючи попередню практику російського уряду, який видавав таких свавільників Самойловичу [гетьман у 1672-87 роках, попередник Мазепи на посаді - ІП] або йому, і маючи чітку інформацію про перебування донощиків в Охтирському полку.

Федір Осипов спочатку відвіз Іскру та Кочубея з оточенням до Красного Кута [нині Краснокутськ на Харківщині - ІП], а потім – вочевидь з міркувань безпеки – до Богодухова [нині райцентр під Харковом - ІП] з російським капітаном Дубенським.

Пам'ятник Іскрі та Кочубею в Києві. Встановлений царською владою у 1914 році, демонтований українською владою у 1918-му

Небезпека дуже відчувалася оточенням гетьмана Мазепи, бо Іскра та Кочубей перебували "свободно и безопасно в близком от Полтавы расстоянии".

9 березня 1708 року Гаврило Головкін, інтенсивний респондент Осипова, написав йому листа:

"Всемилостивейший государь, выслушав дело, изволил милостиво принять, и вас за то уведомление, видя вашу в том верность, премилостиво похваляет, и повелел мне к вашей милости указом своим с сим нарочно посланным господином офицером писать, дабы ваша милость немедленно по получении сего виделись с господином полковником Искрою и объявили ему, что его царское величество верность его и объявление, которое он вашей милости учинил, принял милостиво.

Демонтований монумент. Політики обговорюють, як краще виказати гетьмана

И понеже желает его царское величество яко о таком важном деле сам от него, Искры, и от вас о том деле изустно слышать, того ради указал вам собще с ним, господином Искрою, ехать как наискорее чрез Смоленск в войско к его царскому величеству, а до времени извольте сие содержать в высшем секрете, ибо его царское величество желает то зло чрез вас упредить, дабы Малороссийскому краю не произошло какого зла, как и в прошедших летах бывало от такого возмущения и невинных кровопролития".

Тобто острах за заворушення в "Малороссийском крае" був дуже характерним для тих подій.

Арсенальна площа, сучасний вигляд монументу. У 1923 році радянська влада встановила на постамент від Іскри і Кочубея гармату - на честь Січневого повстання 1918 року. Дошку з пам'ятним написом перевернули і на зворотньому боці зробили новий

Мазепа наполягав, щоб затриманих відправили не в Москву, як свого часу Палія (в характеристиці гетьмана "п’яницю") [Семен Палій - полковник Фастівський, де-факто гетьман Правобережної України, організатор антипольського повстання 1702-04 років, під час якого проголосив Правобережжя (формально належне до Речі Посполитої) "вільною козацькою областю - ІП].

Мазепа вимагав, щоб Іскру і Кочубея відправили саме до нього. Як зазначав Головкін у листі до царя 19 березня:

"Боится он, гетман, чтоб не учинилось от полковников (которые им мало не все свойственные) в войску возмущение, которых подлинно тою посылкою может он, гетман, подвигнуть к себе на вражду и ненависть, и нарекут они, не зная подлинно без розыску и обличения их воровства, огласят в народе, что безвинно, с приватной его, гетманской, вражды то чинится, как и наперед сего было на него многое нарекание" [15]. Федір Осипов опинився в центрі великих політичних ігор.

Важливим є і факт збереження субординації гетьманом Мазепою. Гетьман просить царя указу вислати з Охтирського полку Кочубея до нього на суд, сам жодним чином не втручається в справи сусідньої козацької автономії слобідських полків, куди втік "донощик". Цар виконав гетьманське прохання через охтирського полковника та кількох російських офіцерів.

Загроза, що донощики можуть втекти у Крим чи на Запоріжжя або пристати до Кіндрата Булавіна [організатор антицарського козацького повстання на Дону в 1705-09 роках - ІП], була прямою, але, на велику радість Гаврила Головкіна, за повідомленням 6 квітня, з Богодухова в супроводі російських офіцерів донощиків направили до Білгорода, а звідти вони вирушили в ставку Головкіна, до Смоленська.

Микола Костомаров дав "слобідську" інтерпретацію подій: Кочубей мав "оставаться в слободском крае, куда не простиралась власть гетмана и где поэтому не имел права самоволно добывать Кочубея Мазепа", але коли Іскру та Осипова викликали до Смоленська, Кочубей поїхав їх проводжати до Білгорода, а в Богодухові його наздогнав офіцер, посланий від Гаврила Головкіна з наказом, щоб той також рухався до царської ставки [16].

19 квітня Федір Осипов, Іван Іскра, Василь Кочубей, священик Іван Святайло з сином, сотник Петро Кованько, племінник Іскри, два писарі та ще 8 осіб прибули до Вітебська, де їх почали допитувати. Першим допитали охтирського полковника.

Кара за донос була жорстокою. Після тортур Василя Кочубея та Івана Іскру стратили. Слід визнати, що така кара за донос не була винятковою, подібно через наклепи в 1699 р. розглядалася справа Данила Забіли з вимогою страти [17].

Зустріч охтирського полковника з Іскрою не мала викликати жодних підозр: суперечки між полтавцями й Охтирським полком були частими, і державці з чиновниками мусили зустрічатись, аби їх розв’язувати.

Насправді події 1708–1709 рр. ставили крапку в тривалій і суперечливій взаємодії полтавців зі слобідськими полками.

"Полтавське коріння" доносу та участь у тому слобідських старшин не лише вчергове підкреслюють жваві зв’язки на прикордонні, зокрема політичний контакт, а і є вагомим аргументом щодо подальших мотивацій поведінки та доказом тяглості традиції прикордонних сварок і порозумінь.

Однак для слобідських полків насправді ці події були дуже значними. Вони не лише свідчили про дотичність слобідських полків до гетьманських проблем чи про те, що охтирський слобідський полковник став ланкою в передачі доносу, а й про потужнішу інтеграцію слобідських полків до московських структур і різницю в цілях старшин [керівників] Гетьманщини і Слобожанщини.

ПРИМІТКИ:

1. Сам Кочубей яскраво описує існування цілого "полтавського клану" на чолі зі своїм тестем Федором Жученком, що протидіяв Герцикам та їхньому зятеві Пилипу Орлику: Источники. – Ч. 2. – С. 145–147.

2. Історію доносу досить детально розглядає Дмитро Бантиш-Каменський ще у 20-х рр. ХІХ ст.: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – С. 375–387, 572–573. Деталі листування щодо цих подій надруковані в харківському альманаху "Молодик" 1843 р.: Переписка по поводу измены Мазепы // Молодык. – 1843. – С. 113–130.

3. Источники. – Ч. 2. – С. 95–97.

4. Соловьев С. М. История России с древнейших времен. – М., 1962. – Кн. VIII . – Т. 15. – С. 224–225.

5. Папков А. Порубежье. – С. 242.

6. Цит. за: Доба гетьмана Мазепи в документах / відп. ред. І. Ситий, упоряд. С. Павленко. – № 829. – С. 1001.

7. Источники. – Ч. 2. – С. 116.

8. Источники. – Ч. 2. – С. 85–86, 116.

9. Красноперич – один із найстаріших і найцікавіших полтавських старшин, кумував із дружиною Івана Сірка (харківського полковника 1665–1668 рр.), а пізніше, будучи полтавським отаманом, листувався з охтирським полковником Іваном Перехрестом (ІР НБУВ. – Ф. ХХІХ. – Спр. 3. – Арк. 42).

10. Источники. – Ч. 2. – С. 117.

11. ПиБ. – Т. VII. – № 2426. – С. 204.

12. ПиБ. – Т. VII. – С. 437–438.

13. ЦДІАК України. – Ф. 1721. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 2. У своєму поданні Яценко (на російський штиб Яковлев) згадував, що саме він "от Кочубея с доношениями об измене Мазепиной приехал". Гаврило Головкін, протектор донощиків, зазначав у листі до охтирського полковника Федора Осипова щодо Петра Яценка, який відтепер жив в Охтирському полку: "Явите к нему вашу милость и всяку приязнь". Див. також про віддачу Радомлі: ЦДІАК України. – Ф. 1721. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 25.

Ще, як довідуємося, Петрові Яценку було віддане село Яківці поблизу Полтави, колишня маєтність Павла Герцика (за листом Гаврила Головкіна до гетьмана Івана Скоропадського). Цікаве зазначення, що маєтність надається "Петру Яковлеву, в полку Ахтырском мешкаючому" (Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку 1729–1730. – С. 36, 44, 79–80).

14. Соловьев С. М. История России с древнейших времен. – С. 227.

15. Деталі: Соловьев С. История России с древнейших времен. – С. 226–228.

16. Костомаров Н. И. – С. 591.

17. Эварницкий Д. Источники. – Т. 1. – CXLXІІ. – С. 832–837.

Автор: Володимир МАСЛІЙЧУК, кандидат історичних наук (Харків)

Джерело: historians.in.ua

Дивіться також:

"Жидомазепинцы в Киеве!" Текст 1914 року

Чи підлягає Мазепа анафемі? Священик УПЦ МП про канонічність

Без Батурина важко зрозуміти українців

"Иван Мазепа и Российская империя". Хто кого зрадив

У російській глибинці зберігся палац Мазепи. ФОТО

Інші матеріали за темою "Мазепа"