Спецпроект

Геноцидні ігри

Загиблий під Смоленськом керівник польського Інституту національної пам’яті Януш Куртика казав: "Шухевич ніколи не буде героєм для поляків, але я розумію, чому він є героєм для українців. Щодо певних сторінок нашого минулого нам слід домовитися не домовлятися".

20 червня 2013 року сенат польського парламенту прийняв постанову, якою кваліфікував події на Волині в 1943 році як "етнічну чистку з ознаками геноциду".

Активізація політичних дискусій у Польщі довкола польсько-українського конфлікту здебільшого є наслідком зростанням у сусідній державі впливів радикальних правих сил - зокрема, так званих кресов’яцьких організацій.

Це пояснення слушне, але недостатнє. Перипетії внутрішнього становища в Польщі, боротьба політиків за електорат і між собою є важливою причиною надмірної уваги до минулого. Але значну роль у радикалізації цих оцінок відігравала також ситуація в Україні і навіть Росії.

Зруйнування комуністичного табу на історію призвело до відкриття інформації про польсько-український конфлікт під час Другої світової війни та перші повоєнні роки. Свідки та жертви протистояння врешті отримали можливість розповісти іншим про свої страждання.

На полицях книгарень почали з’являтися спочатку спогади та документи, а згодом й історичні дослідження з цієї драматичної теми. Українські та польські історики започаткували спільні конференції, на яких завзято обговорювали нововиявлені факти чи концепції. Здавалося, що саме таким чином, поступово відкриваючи правду про важке минуле, вдасться його подолати.

У 1993 році жодних політичних заяв, звинувачень чи навіть широких медійних дискусій про те, що згодом стало називатися як "Волинська трагедія" чи "Волинська різанина", не було. Попри, здавалося, слушну нагоду — "ювілейні" 50-і роковини.

Взагалі виокремлення подій на Волині 1943 року із загального контексту польсько-українського протистояння ще було не настільки виразним, як у наступні роки.

Польські політики, які лише нещодавно підтримали відновлення української незалежності в 1991 році, вважали Україну стратегічним союзником, тому вкрай важливим було збереження приязних стосунків зі східним сусідом.

Крім того, в Україні почалося відкриття історичної правди та переосмислення минулого. У 1992 році в Києві вперше відбулися масштабні громадські заходи з ушанування 50-ї річниці створення УПА.

Наступного року зміну свого ставлення продемонструвала офіційна влада — у новій редакції закону про ветеранів війни було згадано й вояків Повстанської армії. Виглядало, що державне визнання УПА вже дуже близько.

У такій ситуації навіть радикальні польські політики не були готові порушувати питання про "злочинність" українських повстанців. Навпаки, для більшості політиків та й просто громадян сусідньої країни, які цікавилися нашою історію, властивим стало сприйняття й оцінка, аналогічна до оцінки польських та балтійських підпільників — вони боролися за свою правду у страшних умовах, тож, попри їхні помилки чи часом навіть злочини, заслуговують на вшанування як борці за незалежність.

Але в Україні, на відміну від Польщі та країн Балтії, визнання вояків "лісової армії" так і не відбулося. Вибори 1994 року, прихід до влади Леоніда Кучми зупинили цей процес. Нова влада вирішила взагалі не формулювати свого ставлення до цієї формації.

Історична політика визначалася еклектикою радянських оцінок українського минулого з новими національними поглядами на історію. Для заспокоєння суспільних суперечок було створено урядову комісію та робочу групу істориків, які завершили свою роботу аж у 2004 році.

На 60-і роковини трагедії Волині в 2003 році (на той момент виокремлення саме цього року й регіону із загального контексту конфлікту вже відбулося повною мірою) рівень політизації різко зріс. Невизначеність офіційного Києва щодо ключових питань українського минулого провокувала окремих польських політиків до спроб нав’язати йому їхнє власне бачення.

У медіа розгорнулася масштабна інформаційна кампанія, "кресові" організації організували тиск на владу з метою взяти участь у підготовці відзначень, перетворити їх на державні.

Цього разу в публікаціях ЗМІ та заявах політиків вже на повен голос звучали звинувачення УПА в організації масових убивств польського цивільного населення. При цьому для означення цих подій здебільшого використовувався термін "Волинська різанина". Лише окремі дослідники та політики намагалися говорити про "геноцид" проти польського населення.

Незважаючи на суспільну напругу, що була значно відчутнішою у Польщі, ніж в Україні (де більшість суспільства взагалі необізнана в тому, що сталося на Волині в 1943 році), найвищому керівництву обох країн вдалося вийти на спільну оцінку трагедії.

На відкритті пам’ятника жертвам протистояння у знищеному УПА селі Порицьк (тепер Павлівка) виступили президенти Кучма та Квасневський, слова яких закликали до примирення й подолання конфліктів минулого.

Польським та українським політикам того часу вдалося навіть більше — парламенти обох країн водночас прийняли спільну заяву. Спроба представників радикальних сил просунути визначення "геноцид" була відкинута, і в результаті українські та польські депутати проголосували за єдиний текст постанови.

Здавалося, що 2003 рік мав би поставити крапку в політичних дискусіях довкола трагедії. Протягом кількох наступних років, особливо після приходу до влади в Польщі Леха Качинського, а в Україні — Віктора Ющенка, очікування, що минуле більше не розділятиме обидва народи, лише посилювалося.

Обидва керівники держав стояли на виразно національній платформі, вважалися представниками правих сил, але це не заважало їм тісно співпрацювати навіть у галузі відновлення історичної пам’яті.

Відкриття меморіалу загиблим від рук польської АК українцям у селі Павлокома в 2005 році, яке відбулося з участю двох президентів, засвідчило прагнення до певної симетричності кроків із ушанування жертв минулого конфлікту.

Проте співпраця в історичній політиці не обмежилася жалобними заходами, присвяченими воєнному конфлікту. У 2006 році польський сейм підтримав оцінку Голодомору в Україні 1932-1933 років як геноциду.

Кроки української влади із визнання УПА (участь президента Ющенка у заходах з нагоди 65-ї річниці створення армії, указ президента про присвоєння Роману Шухевичу звання Героя України), викликали гостру критику в радикальних політичних середовищах Польщі, але не офіційних державних чинників.

Пригадую прес-конференцію в Києві, в якій брав участь як директор Архіву Служби безпеки разом із тодішнім президентом польського Інституту національної пам’яті Янушем Куртикою. Хтось із журналістів вирішив загострити спокійну атмосферу заходу і поставив гостю питання, як він ставиться до героїзації Шухевича, безперечно причетного до антипольських акцій у роки Другої світової війни.

Відповіддю Куртики було: "Шухевич ніколи не буде героєм для поляків, але я розумію, чому він є героєм для українців. Щодо певних сторінок нашого минулого нам слід домовитися не домовлятися".

Співпраця між Архівом СБУ та ІПН була, напевно, одним із найуспішніших виявів співпраці між Україною і Польщею у галузі історії в той час. Між обома установами підписано угоду, в рамках якої почався обмін електронними копіями документів з архівів комуністичних органів безпеки. Зокрема, польській стороні передано важливі матеріали про вбивства польських офіцерів у 1940 році.

У 2008 році президент Лех Качинський не підтримав спроб кресових організацій та деяких політичних сил знову порушити волинську тему. Очевидно, польський президент вважав, що після заяв 2003 року цю тему на політичному рівні вичерпано. Натомість повторна її актуалізація лише зіпсує приязні стосунки з Україною.

Союз Качинський-Ющенко тоді видавався непорушним, тим паче, що пройшов випробування під час російсько-грузинської війни, коли обидва глави держав, попри серйозний ризик, вилетіли до Тбілісі підтримати Михайла Саакашвілі.

Посилення співпраці України та Польщі відбувалося на тлі загострення стосунків цих країн із Росією. Це стосувалося не лише подій у Грузії, але особливо відчувалося  в галузі історичної політики.

Коли в Польщі і вслід за нею в Україні проводилася активна політика викриття злочинів радянського часу, в Росії, навпаки, розгорталися процеси реабілітації комуністичного тоталітарного режиму.

Чи не найгостріше кремлівське керівництво реагувало на українські спроби досягнути міжнародного визнання Голодомору геноцидом. Цьому визнанню сприяла і польська влада - й не лише прийнявши відповідну постанову в сеймі.

У 2008 році за підтримки ІПН польською, українською та англійською мовами опубліковано збірник документів зі сховищ спецслужб про події 1932-1933 років. Восени того року офіційна делегація Польщі взяла участь у державних заходах з нагоди 75-х роковин Голодомору, які демонстративно проігнорувало російське керівництво.

Олександр Дюков, який був одним із основних речників кремлівської історичної політики щодо реабілітації радянського минулого, підхопив ідею польських кресових середовищ щодо геноциду польського населення на Волині. Дуже зручну для російського керівництва ідею, яка дозволяла протиставитися активній міжнародній діяльності України.

Під гаслом "Вдаримо "геноцидом" по геноциду!" фонд "Історична пам’ять", очолюваний Дюковим, опублікував і поширив книгу "Забытый геноцид. "Волынская резня" 1943-1944 годов: Документы и исследования".

Тим часом співпраця між українцями та поляками для вшанування пам’яті жертв польсько-українського конфлікту продовжувалася. У лютому 2009 року президенти Ющенко та Качинський у селі Гута Пеняцька спільно відкрили пам’ятник убитим у 1944 році полякам.

Тривала активна співпраця між ІПН та Архівом СБУ, зокрема у видавничій сфері. Одним із масштабних проектів у цьому контексті стала підготовка збірника документів (у двох томах їх опубліковано понад 200) про так звану "польську операцію НКВД" 1937 року, коли в радянській Україні фактично за національною ознакою було репресовано понад 150 тисяч поляків, а 110 тисяч із них розстріляно.

Інформація про цю трагедію польського населення СРСР була значно менш відомою у Польщі, ніж історія Катині чи подій на Волині 1943 року.

На думку багатьох дослідників, дії радянської влади, яка ставила собі за мету під прикриттям боротьби зі шпигунами розгорнути знищення польської національної меншини в СРСР, були класичним прикладом геноциду.

Зважаючи на це, польський сейм 14 липня 2009 року прийняв спеціальну постанову "Про вшанування жертв злочину, вчиненого в 1937-1939 років проти поляків — мешканців СРСР". Жодної юридичної оцінки "польській операції" у цій постанові сформульовано не було.

Натомість наступного дня, 15 липня, польські парламентарі спромоглися на юридичну оцінку польсько-українського конфлікту 1943 року. Причому сталося це несподівано навіть для польських політиків.

Не було жодної попередньої інформаційної підготовки до прийняття цього акта, не було ювілейних приводів для нього — мова йшла про "некруглу" дату (66 років), та й традиційний день ушанування (11 липня) вже минув. Більше того, це питання навіть не було включене до порядку денного засідання сейму. Не відбулося жодного її обговорення.

Оголошена головуючим постанова навіть не голосувалася — її прийняли специфічним, властивим для польського парламенту способом акламації. Виглядало це таким чином: маршалек (спікер) сейму: "Пропоную прийняття ухвали через акламацію. (Довготривалі оплески.) Дуже дякую. Стверджую, що сейм прийняв ухвалу у справі трагічної долі поляків на східних кресах".

Не менш дивним, ніж процедура прийняття, був і текст постанови, в якому йшлося про "масові вбивства з характером етнічної чистки й ознаками геноциду". З юридичного погляду формулювання цілком нікчемне (що значить "ознаки геноциду"? Чи їх наявність означає, що ці акції таки були геноцидом?), натомість, очевидно, задовольняло чиїсь політичні побажання.

Вигідною ухвала була опозиційним до Качинського силам, які змушували президента вибирати між співпрацею з Україною та президентом Ющенком і опертям на правий електорат.

Очевидно, польський президент, який очікував виборів наступного року, обрав другий варіант, тим паче, що всі розуміли, що його союзник Ющенко не має шансів на перемогу у виборчих перегонах, які за кілька місяців стартували в Україні.

Можливо, таким чином певні політичні сили в Польщі намагалися дати сигнал Росії про готовність до співпраці. І такий сигнал отримав відповідь — у вересні 2009 року російський прем’єр разом із польським колегою Дональдом Туском узяв участь у заходах з нагоди річниці початку Другої світової війни у Гданську.

Натомість заплановане на той же місяць спільне відкриття президентами України та Польщі меморіалу у знищеному вояками польської Армії Крайової українському селі Сагринь відклали (споруджений ще тоді пам’ятник досі не відкрито).

Саме ці події стали початком зриву співпраці між Україною та Польщею в історичній сфері. Згодом польські політики пояснюватимуть, що перелом наступив через "нерозумне" рішення Ющенка щодо присвоєння звання героя Степанові Бандері в січні 2010 року, з яким не могли змиритися поляки. Дивне пояснення як для тих, хто спокійно сприйняв аналогічний крок стосовно Романа Шухевича, котрий, на відміну від Бандери, справді був причетним до антипольських акцій.

Смоленська катастрофа, в якій загинули президент Качинський, керівник ІПН Януш Куртика та інші польські політики, що були щирими антисовєтчиками і розуміли необхідність співпраці з українцями в історичній галузі, стала ще однією подією, яка розривала налагоджені у 2005-2009 роках мости.

У 2012 році польський сейм таки визнав "польську операцію" 1937-1938 років геноцидом поляків. Але ця тема вже незабаром забулася, адже розпочалося поновне розгортання геноцидних ігор довкола подій на Волині 1943 року.

Суспільно-політичний фон в Україні був якнайсприятливіший для цього —  влада на чолі з Януковичем неодноразово публічно продемонструвала байдужість до українського минулого і навіть готовність використовувати його у торгах із іншими державами.

В одному з перших виступів на міжнародній арені український президент на догоду Росії публічно відмовився від відстоювання концепції Голодомору як геноциду. Очевидно, російське керівництво, отримавши такого союзника, почало заспокоюватися, чільники Кремля були переконані: вшанування жертв Голодомору, відстоювання його кваліфікації як геноциду потрібні були лише президенту Ющенку, а з його відходом тема забудеться.

Але так не сталося — ініціативу продовжувала громадськість, яка, незважаючи на байдужість органів влади, організовує масштабні акції.

У 2013 році розпочалася підготовка до відзначення 80-х роковин Голодомору. Її елементом стає відновлення спроб донести інформацію про нього як геноцид. Тому повернення до теми оцінки злочину на Волині як геноциду (попри те, що це вже ніби відбулося в 2009 році) знову стало актуальним. За результатами першого півріччя цього року "геноцид проти польського населення" цілком заступив собою спроби нагадати про 80-і роковини геноциду, який забрав життя мільйонів українців.

Цього разу після тривалих політичних та медійних дискусій, голосуванням (55 — за, 20 — проти, 10 утрималося) сенат польського парламенту 20 червня прийняв заяву, в якій знову назвав події на Волині "етнічною чисткою з ознаками геноциду".

Тобто нічого принципово нового порівняно з 2009 роком у тексті не з’явилося. Знову як результат — нічого не варте з юридичного погляду формулювання, відстоювання якого, втім, може, додало певних політичних бонусів деяким партіям. Під час дискусій було відкинуто пропозицію про встановлення 11 липня 1943 року Днем пам’яті мучеництва кресов’ян.

Натомість у тексті залишилися тези, які є лише історичними гіпотезами й непідтвердженими фактами, а просто кажучи, помилками — про те, що антипольська акція почалася 9 лютого 1943 року з атаки УПА на село Паросля, про те, що протягом ночі з 11 на 12 липня відбувся одночасний наступ на близько 100 населених пунктів, про те, що жертвами конфлікту стало 100 тисяч поляків.

Очевидно, що після прийняття постанови сейму інформаційна істерія не завершиться - її пік лише очікується і, напевно, настане в першій декаді липня.

Гарантом її подальшого зростання є цілковите мовчання офіційного Києва. Очевидно, праві польські середовища можуть і далі користатися з відсутності будь-якого опору їхнім зусиллям з боку української влади.

Більше того, вони можуть скористатися окремими її представниками (такими, як Колесніченко) для подальшого розкручування своєї пропаганди в Україні. Але їм не слід забувати, що такого роду союзники в антиукраїнських діях будуть лише ситуативними.

 Радянський плакат 1920 року про українсько-російську дружбу проти "білополяків"

І якщо польські політики й надалі ігноруватимуть спроби українських проєвропейських громадсько-політичних діячів почати діалог, то вже незабаром вони спостерігатимуть за іншими відзначеннями з участю їхніх "українських" "партнерів" — вже в 2020 році на державному рівні Росія та Україна можуть святкувати століття перемоги над "білополяками" та їхніми "петлюрівськими посіпаками", а потім згадуватимуть і про "золотий вересень", і про "звільнення від гніту панської Польщі" у 1939 році.

Автор: Володимир В'ятрович

Джерело: ТСН

Дивіться також:

Для чого польським політикам "геноцид" на Волині?

Історик: "Суперечки про "геноцид" на Волині вигідні Росії"

Посол України у Польщі Дмитро Павличко звертається до поляків

Посол Польщі в Україні про стосунки між країнами в 1990-х

1921: Пілсудський вибачається перед петлюрівцями. ВІДЕО

Як Польща хотіла використати Москвy проти України і що з того вийшло

Інші матеріали за темою "Волинська трагедія"

Інші матеріали за темою "Польща"

"Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні"

У 1980-х роках органи кдб урср пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні 1932–1933 років, і намагалися всіляко перешкоджати цьому. У циркулярах і вказівках з Києва до обласних управлінь кдб ішлося про те, які необхідно вжити агентурно-оперативні заходи "для протидії ворожим акціям закордонних наццентрів".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.