Чому Путін підтримує Асада? Проводить паралелі між Сирією і Чечнею
Путіна підтримує режим Асада, бо боїться колапсу держави. Цей страх він безпосередньо пережив під час спроби відокремлення Чечні, яка була брутально придушена у кривавій війні та протиповстанській діяльності з 1999 по 2009 рік...
Про це у статті для Foreign Affairs пише експерт Брукінґського інституту Фіона Гілл. Вона вважає, що вражений падінням СРСР Володимир Путін дуже боїться прикладів, коли держави припиняли своє існування через внутрішній розбрат.
Мало що так ілюструє межі "перезавантаження" адміністрацією Обами стосунків із Росією, як криза в Сирії, - підкреслює експерт. - США понад рік безуспішно намагається виробити з Росією розв’язок, який поклав би край насильству.
Москва категорично проти того, щоб міжнародна інтервенція усунула від влади президента Башара аль-Асада. Москва стверджує, що конфлікт має бути розв’язано шляхом переговорів, а Ассада має бути включено до будь-яких перехідних форм на шляху до нового уряду.
...Головна перешкода у зміні розрахунків Росії – сам президент Володимир Путін, який абсолютно не переносить думки про насильницьку зміну режиму.
Чому Путін так уперто підтримує Асада? На поверхні виглядає, що Москва отримує вигоду, експортуючи до Сирії зброю – й лише від доброї волі режиму залежить, чи залишиться у російського військового флоту доступ до середземноморського порту Тартус. Але це – маргінальні й символічні інтереси.
Насправді Путіна мотивує підтримувати режим Асада страх колапсу держави – страх, із яким він найбільш безпосередньо зіткнувся під час спроби відокремлення Чечні, яка була брутально придушена у кривавій громадянській війні та протиповстанській діяльності з 1999 по 2009 рік.
В серії інтерв’ю, які Путін дав у 2000 році для авторизованої біографії, Путін оголосив, що "суть... становища на Північному Кавказі та в Чечні... це продовження розпаду СРСР... Якщо ми не зробимо чогось нагального, щоб це припинити – Росія як держава в її нинішній формі припинить своє існування...
Я був переконаний, що якщо ми не зупинитимо екстремістів [у Чечні], то невдовзі на цілій території Російської Федерації буде друга Югославія – ми зіткнемось із югославізацією Росії."
Й ми знаємо, що Путін думає про розпад Радянського Союзу – в 2005 році Путін назвав його "найбільшою геополітичною катастрофою [двадцятого] століття", – коментар, в якому звучить більший жаль за розпадом СРСР, ніж за занепадом комунізму.
Сирія надто нагадує Путіну про Чечню. В обох конфліктах держава постала проти розрізнених та безлідерних опозиційних сил, які з часом стали включати й екстремістські суннітські ісламські групи.
З точки зору Путіна – й він повторює це на зустрічах із американськими та європейськими колегами – Сирія є нинішнім полем битви у глобальній багодесятилітній боротьбі між секулярними державами та суннітським ісламізмом, який почався з талібану в Афганістані, потім перемістився в Чечню та знищив багато арабських країн.
Путін від початку свого президентства у 2000 році та чеченської війни висловлює свій страх перед синнітським ісламістським екстремізмом і перед ризиками, який "джихадистські" групи становлять для Росії з її великим суннітським ісламським населенням, зосередженим на Північному Кавказі, в регіоні Волги та у великих містах, таких як Москва.
Бажання стримати екстремізм – основна причина, з якої Путін запропонував США підтримку в боротьбі з талібаном в Афганістані. З цієї причини Росія підтримує тісні стосунки з шиїтським Іраном, який діє як противага суннітським силам.
У випадку Чечні, Путін прояснив, що повернення республіки з рук "екстремістських опозиційних сил" вартує будь-яких жертв. У промові, виголошеній у вересні 1999 року, він пообіцяв навіть "мочити в сортирі" чеченських повстанців і терористів.
...Від столиці Чечні, міста Грозного, лишилися руїни. Було вбито десятки тисяч цивільних – поруч із бійцями джихада, які приїхали до Чечні з заохочення екстремістських груп з усього арабського світу, включно з Сирією. Москва та інші міста Росії зазнали руйнівних терористичних атак.
Поводження Путіна з Чечнею застерігало, що станеться з повстанцями й терористами – та й із цілими групами людей – якщо вони загрожуватимуть російській державі. Їх або знищать, або поставлять на коліна – й саме цього Путін бажає нині сирійським повстанцям.
Після двох десятиліть сепаратистської боротьби Путін переміг повстання в Чечні. Нині республіку очолює Рамзан Кадиров – колишній повстанець, який перейшов на бік Москви. Путін амністував Кадирова та його прихильників, надавши їм мандат на переслідування інших бойовиків та політичних опонентів.
Кадиров відбудував Грозний (зі значним фінансуванням з Москви) та створив власну версію ісламістської Чеченської республіки, яку організації з захисту прав людини засуджують за безжальне придушення незгодних.
Путін останні два роки сподівається, що ссад зможе зробити те, що він сам зробив у Чечні, та пристукнути опозицію. Пригадуючи брутальне придушення повстань Хафезом аль-Асадом, батьком Башара, Путін очікував, що режим без проблем утримає державу єдиною.
Але нині Асад, схоже, програв – а Путін не з тих, хто підтримує лузерів. Він разом із рештою російського керівництва чудово усвідомлює, що їхня вперта підтримка Асада пошкодила становищу Росії в арабському світі, проте вони не мають альтернативного плану виходу з патового становища.
Путін не готовий схвалити інтервенцію, яка може призвести до знищення сирійської державності й ризикує призвести до становища, подібного до Афганістану 90-х, коли войовничі групи екстремістів боролись одна з одною та створили розсадник глобального джихадизму.
З точки зору Путіна, беззаконна Лівія після Каддафі, яка стала експортером зброї, бійців та біженців, ще раз показує небезпеки міжнародної інтервенції.
Перш ніж здати Асада, Путіну потрібно мати відповіді на деякі нагальні запитання:
Хто відповідатиме за осколки після вибуху режиму? Хто стримає суннітських екстремістів? Хто не пустить екстремістів на Північний Кавказ та в інші регіони Росії зі значним суннітським ісламським населенням? І, нарешті, хто гарантуватиме безпеку хімічної зброї Сирії?
Поза всяким сумнівом, Путін не довірить цю стабілізуючу роль Сполученим Штатам: з його точки зору, вийшовши з Іраку, США залишили для придушення суннітів шиїтського прихильника твердої руки Нурі аль-Малікі; а от виходячи з Афганістану, США лишають по собі лише непевність.
...Тому Путін продовжує підтримувати напівмертвий режим як єдиний засіб, щоб уникнути колапсу держави загалом.
Хоча Путін дивиться на Сирію, а бачить Чечню – становище тут цілком відмінне. Вся Сирія перебуває у стані громадянської війни, а Асад не має таких ресурсів, які мав Путін, коли мав справу з Чечнею.
Асад не може знищити чільних представників і прихильників опозиції за кордоном, як це зробив із чеченами Путін – включно з убивством у Катарі в 2004 році колишнього в.о. Президента Чечні Зелімхана Яндарбієва з метою припинити його фандрейзингову та вербувальну діяльність.
Асад, нездатний роздушити чи кооптувати опозицію, підвів Сирію до краю прірви. В Сирії, що аж кишить конвенційною зброєю, є також арсенал зброї масового ураження, яка становить значну загрозу державам-сусідам. Ці сусіди – Ліван, Йорданія, Туреччина, Ірак, Ізраїль і трохи далі Іран – виявилися втягнуті в конфлікт у Сирії.
На противагу до них, незваючи на потоки грошей та людей в Чечню та виплескування біженців і терактів на територію решти Росії (а також і в Азербайджан, Грузію й Туреччину) – під час Чеченської війни не існувало подібного ризику поширення війни назовні, й жодні зовнішні сили не були значною мірою залучені у війну.
Чечня живе в поганому районі, але Сирія – у препаскудному, й наслідки сирійського конфлікту неможливо локалізувати так, як наслідки чеченського.
Ані ці розбіжності, ані масштаб гуманітарної трагедії не змусять Путіна змінити свою позицію щодо Сирії. Президент Росії продовжуватиме виступати проти інтервенції й наполягатиме на переговорах за участю Асада, аж поки не знайдеться якась сильна рука, яка б відновила видимість порядку в сирійському хаосі.
Якщо Сирія якимось дивом не перетвориться на повну регіональну катастрофу, Путін погладить сам себе по голові та скаже, що це завдяки йому, адже він запобіг інтервенції.
Якщо ж події підуть за більш імовірним сценарієм – Путін звинуватить у цьому Вашингтон. Він вважатиме, що США відповідальні за знищення Сирії та надання важелів суннітським ісламістським екстремістам, бо США підтримували демократію й арабські революції.
А тим часом упертість Путіна перетворює його власний нічний жах – руйнування геополітично важливої держави – на реальність.
Джерело: Foreign Affairs
Дивіться також:
1994: так починалася війна в Чечні. ВІДЕО
Як убили Дудаєва. Смерть першого президента Чечні
1999: Єльцин приводить Путіна до влади. ВІДЕО
Путін на журнальних світових обкладинках. ФОТО
