Старі пісні без головного. Як в Росії розповідають правду про ОУН
Прагнення показати українських націоналістів як підручних нацистів у 1941-1945 рр. і змішати в єдине ціле поліцаїв та ОУН проглядає в оформленні опублікованих документів. А основна політична мета ОУН поміщена в лапки й замість "самостоятельной" названа "самостийной Украиной".
"Коммунистов, косо смотрящих на разведку, на работу в ЧК, боящихся запачкаться, надо бросать головой в колодец".
Йосип Сталін
"Такого роду працями ми лікуємо історичну пам’ять не тільки громадян Росії, а й суміжних держав. Це наша спільна історія… Майбутнє наше спільне… Приклад українських націоналістів, як, до речі, і російських більшовиків у більш ранній період (тобто не в сталінські часи! — О.Г.), демонструє, до чого призводять моральний релятивізм, постановка в основу політичної діяльності насильства…"
Таку заяву зробив Андрій Сорокін, директор Російського державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ) і за сумісництвом — головний редактор відомого видавництва "РОССПЭН". Ці слова прозвучали на презентації збірника документів "Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны", що відбулася в РІА "Новости".
Очевидно, наступною фразою, яка не була відповіддю на чиєсь запитання, а отже — була заготовленим коментарем, Сорокін дав зрозуміти, чим мотивувалися редактори — упорядники збірника: "Не Росія розпочала війну пам’яті, війну ідентичностей… Саме наші колишні союзні республіки розпочали цей процес на підставі відштовхування нашого спільного союзного минулого".
Вихід у світ вище названої праці — безпрецедентна подія в історико-архівному житті всього пострадянського простору останньої чверті століття. В її підготовці впродовж кількох років було задіяно надзвичайно потужний адміністративний ресурс і досить значний фінансовий.
На презентації видання від імені авторського колективу виступали голова Архівної служби Російської Федерації Андрій Артизов, а також ряд близьких за статусом офіційних осіб.
Упорядники проводили архівний пошук і за кордоном, зокрема в Німеччині. Як співвидавці значаться РДАСПІ — основне сховище, а також Державний архів РФ і архів Федеральної служби безпеки РФ.
Загалом використано документи півтора десятка архівів, що вирізняє працю з низки аналогічних досліджень у країнах СНД, Польщі, США й Канаді. Багато документів спеціально розсекречено саме для цього видання.
Андрій Артизов наперед заявив російським журналістам, що політичного замовлення не було: "Ми не дозволили там, де самі писали текст… собі жодного юридичного або ідеологічного ярлика стосовно учасників подій минулого".
Добре сказано… Однак уже в передмові на 22-й сторінці збірника повстанських командирів "ненароком" названо "главарями".
Знання - сила. Читайте правду про УПА, а не політичні блоги. ДАЙДЖЕСТ
А на 14-й сторінці того ж вступу без спростування, а отже — як достовірні наводяться дані про дивізію Ваффен СС "Галичина": "більші частини Галицької дивізії складаються із членів УПА". Це, скажемо так, груба фактична помилка. Саме в Українській повстанській армії ідея створення цієї дивізії наразилася на жорсткий опір.
Зміст ілюстративного ряду загалом не відповідає темі збірки — немає жодної (!) фотографії частин і підрозділів УПА; зате вдосталь знімків горезвісної дивізії "Галичина", українських поліцаїв або ж селян, котрі радо зустрічають вермахт 1941 року, нацистських бонз в окупованій Україні. Тим часом за останні двадцять років було опубліковано багато тисяч фотографій Повстанської армії. І це аж ніяк не перебільшення.
Прагнення показати українських націоналістів як вірних і незмінних підручних нацистів у 1941-1945 рр. і змішати в єдине ціле поліцаїв та ОУН проглядає в оформленні опублікованих документів.
Більшість матеріалів збірки мають два заголовки: один автори документа дали ще в роки війни, другий, що має бути максимально нейтральним, зазвичай дають упорядники. Він публікується над оригінальною (автентичною) назвою і водночас у загальному переліку документів наприкінці кожного тому. Коли ж упорядники цієї праці вважали для себе за зручне, вони зводили обидва заголовки в один!
Таким нехитрим чином, наприклад, на 570-й сторінці звичайні колабораціоністські поліцейські батальйони (шуцмани), вслід за лексикою партизанів, отримують найменування "націоналістичні формування". Але шуцмани в масі своїй не мали жодного стосунку ні до мельниківців, ні до бандерівців, які ці батальйони принагідно розкладали.
Нерідко в текстах коментарів замість російської мови вживається суржик, щоб висміяти націоналістів. Наприклад, основна політична мета ОУН на 6-й сторінці передмови поміщена в іронічні лапки й замість "самостоятельной" названа "самостийной Украиной".
У перекладі документа, чомусь навіть не відсканованого, а сфотографованого й навіщось поміщеного не в текстовому блоці, а в добірці ілюстрацій, слова "українська держава" подано як "украинская держава", що в російському варіанті надає словосполученню патетичного, а отже — безглуздого смислового відтінку. Тоді як правильний, коректний переклад — "украинское государство".
"Буржуазні націоналісти - закляті вороги українського народу". МАЛЮНКИ
Працівник інституту слов’янознавства Російської академії наук (РАН) Олена Борисьонок під час презентації заявила, що упорядники зосередили свою увагу на явищах, "…які викликають найгостріші суперечки, пов’язані багато в чому з відсутністю достатньої кількості джерел… Тому в збірнику особливу увагу приділено таким сюжетам, як тактика ОУН, насамперед у питаннях партнерства з нацистами, участь націоналістів у збройних формуваннях у боротьбі проти Червоної армії, в репресіях проти мирного населення".
Однак саме з цих питань радянська сторона завидно стабільно публікує документи з 1941 року по теперішній час, причому з 1991 року — переважно в Москві.
Крім того, і в київській серії "Літопис УПА" убивства бандерівцями лояльно налаштованих до радянської влади мирних жителів, партрадактиву, радянської агентури серед селян, боротьбу повстанців із Червоною армією висвітлено докладно й багатовимірно, зокрема документами за підписами Хрущова та Брежнєва. Та й джерел про контакти ОУН i УПА з німцями київські спеціалісти, особливо в 1990-х, ввели в науковий обіг чимало.
Названі акценти двотомника роблять його цінним і значимим здебільшого для академічного світу Західної України. Адже там такі сюжети не завжди відбито в регіональних публікаціях у значному обсязі. А саме в книгарнях та університетах Галичини й Волині збірник навряд чи буде доступний достатньою мірою.
Лекція про "фашиста" Бандеру. Конспект і хронологія скандалу
Хоча, враховуючи вартість видання, цю працю дешевше, проте значно важливіше, доцільніше було б опублікувати і в обласних центрах Галичини та Волині. Переклад у такому разі не знадобився б, усі читають російською.
Якщо користуватися логікою науки — причому як первинного оприлюднення, так і поширення знань, — видавці зазначеного збірника мали б зосередитися насамперед на тому, що відоме мало або взагалі невідоме представникам власне російських академічних кіл.
Передусім у московському двотомнику варто було б подати матеріали про боротьбу УПА проти німців та їхніх союзників, криваву внутріпартійну бандерівську дисципліну, репресії нацистів проти українських націоналістів, звірства радянської сторони в боротьбі проти УПА, зокрема про "витівки" добре відомих сьогодні "перевертнів у вишиванках" — членів спецгруп, легендованих боївок. Таких відомостей у книжці явно обмаль.
Але найголовніше, чого з нетерпінням чекають чимало дослідників цієї та суміжної тем, причому спеціалісти, зокрема, з Росії, і що стало б відчутним і по-справжньому універсальним (трансграничним) внеском у науку, однак не потрапило до збірника, — це операції та рівень впливу радянської агентури всередині націоналістичних організацій, зокрема в Центральній і Західній Європі.
На співпрацю УВО-ОУН із ОГПУ-НКВД на антипольській основі в 1920-1930 роках побічно вказують як низка публікацій українського дослідника Анатолія Кентія, так і факт тривалих довірчих стосунків між Павлом Судоплатовим і… підірваним ним у Роттердамі в 1938 році керманичем ОУН Євгеном Коновальцем.
Пособництво зазвичай залишає агентурний слід. А матеріалів про це в київських архівах мізерна кількість з об’єктивної причини — згідно з відомчими правилами, найціннішу закордонну агентуру з усією супутньою документацією республіканські органи держбезпеки передавали на Луб’янку.
Українські праворадикали становили значний інтерес не тільки для чекістів, а й для радянської армійської розвідки, зокрема тому, що збирали про Польщу — найімовірнішого противника — цінні дані суто військового характеру, а також знали певні речі про ситуацію в рейху. Але до збірника не ввійшов жоден документ із архіву ГРУ.
Як українські комуністи поводяться з радянськими архівами
Тим часом у 1990-х роках у цьому сховищі на загальних підставах, тобто без блату й хабарів, працював і український учений Стер Єлисаветський. У його книжці "Полвека забвения" використано матеріали бригади Антона Бринського (Дяді Петі), яка оперувала на Волині й була підпорядкована Розвідупру.
Бринський - як у підсумковому оперативному звіті, доступному в Мінську (в Національному архіві РБ), так і в мемуарах - писав, що його агентурі з допомогою провокації вдалося навесні 1943 року на Волині розвалити поліцію, яка після дезертирства стала ядром УПА. Все це було б непогано перевірити.
Наступні хвилі вербування прокотилися в 1939-1941 рр. під час захоплення й совєтизації Західної України, потім — у 1942-1944 рр. оперативниками загонів спецслужб, що воювали на території Західної України в німецькому тилу, і, нарешті, в 1944-1945 рр. — з поверненням Червоної армії.
За однією з гіпотез, яка виникла в польській еміграції, навіть антипольську етнічну чистку УПА спровокувала радянська агентура всередині ОУН, що, знову ж таки, потребує підтвердження або спростування.
Під час презентації збірника директор Державного архіву РФ Сергій Мироненко заявив, що кожен документ містить вказівку на місце зберігання, посилання: "Кожна людина має можливість перевірити, як архівісти вибрали документ".
Однак на звернення до ФСБ солідного академічного історичного журналу, котрий входить до переліку російської ВАК, із проханням показати громадянинові РФ оригінали матеріалів 19 липня цього року було отримано відмову №10/А-3648. Підстава просто-таки кафкіанська: "архів гарантує, що копії текстів, підготовлених для публікації документів, а також їхні архівні шифри відповідають справжнім текстам".
Зазначимо, що українські спецслужби надають на запит і низку неопублікованих матеріалів іноземним, зокрема російським дослідникам. Та й у рецензованому збірнику видно українську відкритість і щедрість: документів з архіву СБУ вміщено там більше, ніж із луб’янського архіву!
Приховування від дослідників відповідних матеріалів ФСБ не випадкове. У рецензованому збірнику триває традиція, започаткована ще в багатотомнику "Органы ГБ СССР в ВОВ": найцінніші, а то й ключові фрагменти документів випускаються, а в примітці зазначається — "частину тексту втрачено".
Наприклад, це зроблено на стор. 569, де йдеться про переговори головкому УПА Тараса Бульби (Боровця) з представником органів держбезпеки Дмитром Медведєвим.
А з інших джерел відомо, що під час цієї зустрічі Медведєв намагався вмовити отамана вбити сатрапа України, прокомуністичного бузувіра Еріха Коха, якого соратники по нацистській партії за його ліворадикальні погляди називали Еріком Червоним (тобто Рудим), або Другим Сталіним.
1986: останнє інтерв'ю Еріха Коха, якого так і не повісили під час Нюрнбергу. ВІДЕО
Підбиваючи підсумок, слід сказати: всупереч величезним задіяним силам, наукове значення збірника обмежене. Попри чималу кількість уперше оприлюднених документів, у двотомнику мізерно мало раніше невідомих, але при цьому важливих фактів, на підставі яких можна вибудувати нові інтерпретації.
Цінність таких видань збільшиться, якщо працівники російських архівів і РАН не займатимуться "війнами пам’яті", які є лише надбудовою розповзання системи корупції, заради самозбереження владної еліти, що прагне експансії, а присвятять себе науці.
Ця праця надзвичайно яскраво показала, наскільки важливо для Росії відкрити архіви, передусім — відомчі, але й державні, доступ до яких для зручності маніпулювання вченими обмежений.
Якби ці обидві умови виконувалися, навіть один дослідник середньої руки за рік зміг би на підставі тільки московських архівів написати на цю тему бестселер, який колеги розірвали б на цитати.
Джерело: "Дзеркало Тижня"
Читайте також:
Як створити образ ворога. Україна в російських підручниках
"Грушевский создал мову". Агітпроп російських інформагенцій
Ярослав Грицак: "Росія сама боїться поглянути у власну історію"
