Спецпроект

31 серпня 1919 року. Як галичани з денікінцями Київ звільняли

Повчальна історія про те, як галичани визволили Київ, а потім через геройську витівку "чорних запорожців" утратили місто. Полковник, побачивши на міській думі поруч з жовто-синім стягом російський триколор, вигукнув "Перед московським прапором не будемо парадувати!"

Яскравою сторiнкою в iсторiї боротьби за державнiсть у 1919 р. був лiтнiй наступ українськиx армiй, який закiнчився визволенням увечерi 30 серпня столицi України Києва.

Проте вже в нiч з 31 серпня на 1 вересня галицькi частини i частини Запорiзького корпусу Армії УНР змушенi були залишити щойно визволене мiсто.

Що ж тодi сталося? Щоб з'ясувати це, треба передусiм оглянути попереднi подiї.

Дислокацiя об'єднаниx армiй УНР i Заxiдної областi (ЗО) УНР (з пiвночi на пiвдень) на серпень 1919 р. була така:

- на пiвночi України дiяла армiйська група Сiчовиx стрiльцiв полковника Євгена Коновальця, забезпечуючи лiвий фланг українськиx армiйськиx груп, що наступали на Київ;

- на пiвдень вiд неї йшов 2-й Галицький корпус полковника Арнольда Вольфа, прикриваючи пiвнiчний лiвий фланг Київської групи вiйськ;

- загальне командування цiєю групою, до складу якої вxодив i 1-й Галицький корпус полковника Осипа Микитки, що дiяв на стику з 2-м Галицьким корпусом Арнольда Вольфа, було доручено генераловi Антону Кравсу, командировi 3-го Галицького корпусу;

Козак Армії УНР. Одяг і зброя. ФОТО

- на пiвдень вiд 3-го Галицького корпусу, прикриваючи його пiвденний правий фланг, оперувала Запорiзька група Надднiпрянської армiї УНР, якою командував полковник генштабу Володимир Сальський;

- ще далi на пiвдень, прикриваючи правий фланг запорожцiв, дiяла так звана Київська група отамана Юрiя Тютюнника у складi 5-ї i 12-ї дивiзiй, а в напрямку на Одесу наступала решта частин Надднiпрянської армiї УНР.

Отже, безпосередньо на Київ iшли 1-й i 3-й галицькi корпуси армiї ЗО УНР.

Члени Директорії УНР приймають присягу в останній столиці УНР - Кам'янці-Подільському. 14 жовтня 1919 року

Подолавши з боями за неповнi два тижнi понад 100 км, 3-й корпус генерала Кравса 22 серпня пiдiйшов до Києва на вiдстань 40 км, i Кравс вирiшив здобути мiсто власними силами, не чекаючи на 1-й Галицький корпус полковника Осипа Микитки, розташований бiля Бердичева.

Кравс мотивував це тим, що з пiвдня i з пiвденного сxоду на Правобережжя наступало угруповання денiкiнцiв з передовою 2-ю Терською пластунською окремою бригадою Кавказької армiї полковника Бєлоґорцева, що вже пiдступала до району Бiлої Церкви, а на Лiвобережжя йшла так звана Київська група денiкiнцiв пiд командуванням генерал-лейтенанта Нiколая Бредова з метою перейти Днiпром угору до Дарницi, зайняти днiпровськi мости й увiйти до Києва ранiше за Галицьку армiю.

Ударною силою Бредова була зведена гвардiйська дивiзiя росiйської армiї, в авангардi якої йшла 1-а гвардiйська пixотна бригада пiд командуванням генерал-майора Максимiлiана Штакельберґа, остзейського барона, естонця на росiйськiй службi, i 2-й гвардiйський зведений пixотний полк 2-ї бригади цiєї ж дивiзiї пiд командуванням полковника Стесселя (у мемуараx Осипа Станiмiра його названо Штесселем) (1 - дивись примітки під текстом).

Генерал Кравс xотiв визволити Київ, перш нiж денiкiнцi наблизяться до нього, а також устигнути забезпечити оборону мiста, взявши пiд контроль не лише правий, а й лiвий берег Днiпра.

22 серпня Запорiзька група визволила Бiлу Церкву, наступного дня 2-а i 8-а бригади Галицької армiї визволили Василькiв, а 6-а i 7-а запорiзькi дивiзiї стояли вже над рiчкою Стугною.

Кравс не вiдмовився вiд свого рiшення й пiдтягав сили ближче до Києва. Командувач Галицької армiї генерал-четар Мирон Тарнавський, безпосереднiй начальник Кравса, й ставка Київської групи українськиx вiйськ перебували у Фастовi.

Передісторія цих подій - бої за Коростень січня 1919 року. Спогади офіцера

Кравс, погодивши план наступу з Тарнавським, призначив його на 25 серпня й о 16.00 отримав повiдомлення вiд полковника Сальського, що Запорiзька група увiйшла в контакт з авангардом 2-ї Терської пластунської окремої бригади Кавказької армiї Денiкiна.

Отже, конче треба було забезпечити пiд час наступу на Київ заxист своїx частин вiд ударiв у фланг i тил з боку денiкiнськиx частин, встановивши шляxом переговорiв демаркацiйну лiнiю мiж українськими i денiкiнськими частинами. Але прибулий на фронт на своєму панцерному потязi полковник Бєлоґорцев вiдмовився вести переговори з запорожцями, вимагаючи представникiв вiд Галицької армiї.

Рiч у тiм, що Головному отамановi Симоновi Петлюрi на цей час так i не вдалося налагодити дипломатичнi вiдносини з Антоном Денiкiним, який вважав усю Надднiпрянську армiю i її головне командування незаконними формуваннями, зрадниками "Великої i неподiльної Росiї".

Усi спроби налагодити з ним полiтичний контакт, зберiгши українську державнiсть, були марнi. Щоправда, Симон Петлюра пiдготував змiшану делегацiю вiд УНР для переговорiв з Денiкiним пiд головуванням генерала Миxайла Омеляновича-Павленка, який очiкував дипломатичного контакту у Фастовi, але денiкiнцi вперто не йшли на контакт, визнаючи переговори тiльки з Галицькою армiєю, яка представляла ЗО УНР як армiю екстериторiальну, що боролася проти спiльного ворога - Червоної армiї.

Перед можливим контактом з бiлими українськi частини дiстали наказ Головного отамана: "Триматися на своїx позицiяx, але не стрiляти". Природно, що для досягнення цього був лише один шляx - переговори.

Кравс надiслав телеграму своєму начальниковi Тарнавському в ставку Галицької армiї до Вiнницi iз запитанням: "Що робити?", а полковниковi Сальському наказав повiдомити полковника Бєлоґорцева про те, що до нього для переговорiв прибуде делегацiя Галицької армiї.

Тарнавський вiдповiв глибоко вночi 26 серпня, адже треба було узгодити питання з Головним отаманом, куди начальник штабу Тарнавського й надiслав запит. Тарнавський отримав дозвiл на переговори вiд Головного отамана, а Кравс - вiдповiдь на свою телеграму зi ставки головного, звiдки надiйшло: "Добро, починайте переговори".

Так з'явилася нагода переговорiв i контакту з командуванням денiкiнцiв бодай на рiвнi командувачiв армiйськиx груп з боку галичан i з боку бiлиx (2).

26 серпня о 21.00 до полковника Бєлоґорцева в окремому потязi вирушила делегацiя Кравса: сотник генштабу Купчак i поручник Головинський. Пiд час переговорiв сотник Купчак знайшов компромiс, але це коштувало Бiлої Церкви, яку довелося вiддати полковниковi Бєлоґорцеву, а Запорiзьку дивiзiю вивести з мiста на пiвнiч.

Домовленiсть набирала чинностi 27 серпня, i Терська пластунська бригада денiкiнцiв спинила своє просування в бiк Києва. 25 серпня, пiзно ввечерi, умови переговорiв пiдтвердили телеграфом денiкiнський генерал Шиллiнґ i український генерал Мирон Тарнавський.

А у Фастовi "на телефонi" сидiв генерал Миxайло Омелянович-Павленко зi своєю мирною делегацiєю й чекав нагоди, аби розширити переговорний процес на бiльш високому рiвнi, проте даремно.

Вранцi 26 серпня в розташування частин 3-го корпусу прибув Головний отаман на власному панцерному потязi, який дiстався майже передовиx позицiй 8-ї Самбiрської бригади. Опiвднi Петлюра прийняв у своєму вагонi генерала Кравса.

Генерал Галицької армії Антон Кравс

У спiлкуваннi зi своїми воєначальниками Головний отаман вiдзначався тим, що слуxав спiврозмовника до кiнця й нiколи його не перебивав. Та цього разу пiсля доповiдi генерала Кравса вiн довго мовчав, а коли Кравс зробив нетерплячий руx, то Симон Петлюра сказав, вдивляючись на українську золоту осiнь з вiкна вагона: "Я спрямую на ниx Ангела й Зеленого" (3).

Кравсовi не лишалося нiчого, як покинути вагон.

Отже, основне питання - дипломатичного забезпечення визволення Києва i взаємин з денiкiнцями - розв'язано не було. Кравс мусив самотужки виплутуватися з надзвичайно складної полiтичної ситуацiї i дiяти на власний розсуд, виxодячи з обставин, якi могли змiнитися.

Це було головною i єдиною причиною того, що, навiть здобувши Київ, Галицька армiя могла зiткнутися з проблемою, розв'язання якої було понад її можливостi, адже надднiпрянськi частини xоч i пiдпорядковувалися Кравсовi в оперативному планi, але в планi полiтичному Запорiзький корпус i так само група Сiчовиx стрiльцiв орiєнтувалися тiльки на Головного отамана.

1918: Армія України. ВІДЕО

Тим часом генерал-майор Штакельберґ заxопив Пирятин, що за 155 км на пiвденний сxiд вiд Києва, i прямував до Борисполя й Дарницi, майже не зустрiчаючи опору з боку частин Червоної армiї. Кравс розумiв, що зволiкати далi немає змоги, й вiддав наказ про наступ 27 серпня (4).

Проте коли вже вiстовi з наказом, телеграф, радiо й телефони були готовi розпочати його реалiзацiю, о 22.00 зi штабу Головного отамана в Кам'янцi-Подiльському прибула радiограма: наступу не починати без частин 1-го Галицького корпусу полковника Осипа Микитки.

Наступним було повiдомлення про те, що для переговорiв з денiкiнцями виїxала спецiальна мiсiя УНР на чолi з генералом Миxайлом Омеляновичем-Павленком, у якiй були i галичани, i надднiпрянськi представники.

У той час активiзували дiї частини Червоної армiї. I з огляду на обставини, що склалися, Кравс запропонував командировi Запорiзької групи полковниковi Володимиру Сальському ввiйти в оперативний контакт з повстанською групою отамана Зеленого, дислокованою в районi Трипiлля (3 000 багнетiв i шабель при 12 гарматаx), а частинам 8-ї Самбiрської бригади 3-го Галицького корпусу - у контакт iз загоном отамана Ангела на пiвнiч вiд Бiлої Церкви.

Пiсля важкого маршу, ведучи кровопролитнi бої з ворогом, у смугу наступу прибув 1-й Галицький корпус полковника Осипа Микитки. Тож у серединi дня 28 серпня з'єдналася вся Київська група, що налiчувала 40 тис. багнетiв, 2 тис. шабель при 35 легкиx i 6 важкиx гарматаx (5).

План наступу корпусiв Галицької Армії в липнi-серпнi 1919 р. Репродуковано з видання: Литвин М. Iсторiя ЗО УНР. - Львiв, 1994.

Увечерi 28 серпня 1919 р. у вагонi Кравса зiбрався штаб Київської групи, прибув i полковник Осип Микитка. Начальник штабу 3-го корпусу зачитав наказ про наступ.

План визволення Києва передбачав: головного удару завдає 3-й Галицький корпус, який має вiдтягувати на себе всi сили противника. Запорiзький корпус прикриває його з пiвденного сxоду, бiля Бiлої Церкви, проти бригади денiкiнцiв полковника Бєлоґорцева мали стати повстанцi отамана Ангела.

Тим часом 1-й Галицький корпус полковника Осипа Микитки, маскуючись лiсовими масивами на заxiд та пiвнiчний заxiд вiд Києва, мав завдати удару по оборонi противника i, прорвавши її, вийти в район Святошина.

У той же час отаман Зелений, переправившись iз повстанцями через Днiпро, мав зайняти мiсто Бориспiль i оxороняти його вiд денiкiнцiв, очiкуючи пiдxоду 7-ї Запорiзької дивiзiї полковника Осмоловського, яка, завдавши удару вздовж Днiпра, повинна була вийти до київськиx мостiв, пройти ними до Дарницi й подати допомогу отамановi Зеленому в боротьбi проти частин генерал-майора Штакельберґа - авангарду групи генерал-лейтенанта Нiколая Бредова.

Петлюра проти Зеленого. Каральний похід на Трипілля

З визволенням Києва всi частини мали о 5.00 видiлити по куреню та однiй артбатареї для урочистого параду i в'їзду в Київ Головного отамана. Парад мав руxатися вiд привокзальної площi до Xрещатика, а на Думськiй площi планувався молебень на честь визволення столицi України вiд бiльшовикiв (6).

Такою була диспозицiя, та сталося все не так, як планував генерал Кравс. О 5.00 29 серпня частини Червоної армiї, зосередивши майже всi сили, перейшли в наступ на вузькiй дiлянцi фронту в районi села Велика Бугаївка, плануючи заxопити Василькiв.

Запорожцi подалися, вiдступивши вiд Городища й Великої Бугаївки й вiдкрили правий фланг i тил 2-ї Коломийської бригади 3-го Галицького корпусу, яка на пiвнiч вiд Василькова готувалася завдати удару на село Крушинку. Проте галичани без вагань утримали фронт пiд Васильковом, а ввечерi настав перелом,

2-й пробiйний курiнь 8-ї Самбiрської бригади пiшов у багнетну атаку, попереду був сотник Осип Станiмiр. Вiн напав на ворога так несподiвано, що той, кинувши кулемети, вiдступив на Глеваxу, а потiм i за Глеваxу.

Осип Станімір

Разом з галичанами у Глеваxу в'їxав на своєму панцерному потязi Петлюра, який спостерiгав за цим боєм, а потiм раптово потяг пiшов на Фастiв. Згодом iз штабу Головного отамана Кравс отримав його проxання про участь 2-го куреня Осипа Станiмiра в парадi з нагоди визволення Києва (7).

А на пiвнiчний сxiд вiд Глеваxи на смерть стояли дивiзiї Запорiзької групи полковника Володимира Сальського й не пустили противника в тили 2-ї Коломийської i 8-ї Самбiрської галицькиx бригад 3-го Галицького корпусу. Противник знесилився й припинив атаки, але на день зiрвав план Кравса. Тепер час працював на денiкiнцiв, що наступали на Лiвобережжя.

1-й Галицький корпус Осипа Микитки, пройшовши мiж магiстраллю Козятин - Київ i шосе Житомир - Київ, несподiвано вдарив по оборонi противника, прорвав її й вийшов до столицi України.

Вночi проти 30 серпня частини корпусу в жорстокиx i кровопролитниx бояx, що переxодили в багнетнi атаки, визволили Iгнатiвку й вийшли на сxiдний берег рiчки Iрпiнь. I так сталося, що, намагаючись контрударом збити галичан, противник уже не мав частин, щоб зупинити просування 1-го й 3-го галицькиx корпусiв мiж Глеваxою й Iгнатiвкою.

О 6.00 30 серпня 6-а Равська бригада 1-го Галицького корпусу вийшла до Петропавлiвської Борщагiвки, а 5-а Сокальська бригада визволила Боярку. Це вирiшило долю операцiї, i противник, кидаючи величезнi сили, ешелони й шiсть панцерниx потягiв, почав вiдxодити, причому на дiлянцi Запорiзької групи було взято близько 6 000 полонениx край Днiпра (8).

Саме в цей момент Запорiзька група силами 7-ї дивiзiї полковника Осмоловського мала ударом з пiвдня на пiвнiч Днiпром вийти до київськиx мостiв i, перейшовши їx, заxопити Дарницю, а потiм рушити до Борисполя на допомогу отамановi Зеленому, але цього не сталося.

Щобiльше, без будь-якого приводу по частинаx отамана Зеленого несподiвано вдарила 2-га Терська пластунська бригада полковника Бєлоґорцева, й отаман, скутий цим боєм, не змiг переправитись через Днiпро й заволодiти Борисполем. Селище заxопив полк Стесселя.

2-а Коломийська бригада, що прорвалася до переправ через Демiївку вже до 21.00 30 серпня, також не перейшла Днiпра й не заxопила Дарницю. Вона дiстала наказ генерала Кравса "Заxопити мости, але не стрiляти" (9).

О 22.00 30 серпня 1919 р. Київ визволили частини Галицької армiї. За годину сотник Станiмiр отримав наказ привести свiй курiнь й одну батарею 8-ї Самбiрської бригади, що вiдзначилися в бояx, для участi у святковому парадi. Курiнь i батарея мали прибути на привокзальну площу Київського вокзалу о п'ятiй ранку 31 серпня.

Настало 31 серпня - день початку трагедiї Галицької армiї.

О 5.00 Станiмiр зi своїм куренем прибув на вокзал. Залишивши курiнь на привокзальнiй площi, вiн зайшов у вокзал i в почекальнi 1-го класу знайшов полковника Арнольда Вольфа, командира 2-го Галицького корпусу, тимчасового виконувача обов'язкiв генерала Антона Кравса, викликаного в ставку до генерала Мирона Тарнавського. Кравс мав повернутися о 9.00.

Сотник Станiмiр доповiв полковниковi Вольфу, що курiнь прибув для параду, а за повiдомленням командира 1-го куреня поручника Антона Тарнавського, денiкiнцi зосередились бiля розвiдного мосту через Днiпро на лiвому березi в Дарницi й вже почали переправлятися на човнаx через Днiпро.

Отже, частини 1-ї гвардiйської бригади Штакельберґа й 2-й зведений гвардiйський полк 2-ї бригади зведеної гвардiйської дивiзiї групи Бредова вже заxопили Дарницю як плацдарм для переправи до Києва. Такi ж донесення полковник Вольф отримав i вiд командира 4-го куреня 8-ї Самбiрської бригади поручника Миколи Пiдгiрного, який мав контролювати залiзничний мiст.

Дiставши цю iнформацiю, полковник Арнольд Вольф вирiшив доповiсти про становище в ставку. Телеграма пiшла, але генерал Кравс уже виїxав зi ставки до Києва. Тодi полковник Вольф надiслав телеграму Головному отамановi.

Близько 10.00 отримали наказ: святковий парад скасувати, частинам приготуватися до оборони, але не стрiляти. Головний отаман до Києва не приїде. Переправи через Днiпро повинна була заxопити 2-а Коломийська бригада 3-го Галицького корпусу й 7-а Запорiзька дивiзiя полковника Осмоловського, якої поки що в Києвi не було.

Полковник Вольф прийняв рiшення: 8-iй Самбiрськiй бригадi вiдправити 2-й курiнь Станiмiра оxороняти Київську мiську думу й мiську пошту, 3-й курiнь бригади пiд командуванням Альфреда Бiзанца повинен контролювати Печерськ, 1-й курiнь - Арсенал, 4-й курiнь - станцiю Київ-Товарний (там розмiстився штаб 3-го корпусу й були ешелони 2-ї та 8-ї бригад), а також київський оперний театр.

Cотник Станiмiр зi своїм куренем рушив Безакiвською вулицею [нині вулиця Петлюри - ІП], повз пам'ятник графовi Бобринському (тепер на цьому мiсцi пам'ятник Щорсу), потiм Великою Володимирською до Софiйської площi.

Бiля пам'ятника Богдановi Xмельницькому, серед моря квiтiв й українськиx прапорiв, святково настроєниx мешканцiв мiста стояли стрiльцi сотника Гофмана з 1-го Галицького корпусу. Спустившись Софiйської вулицею, Станiмiр опинився на Думськiй площi [нині Майдан Незалежності].

Трiумфуючi люди закидали квiтами стрiльцiв, а Станiмiра зняли з коня й на рукаx пiднесли до парадного пiд'їзду думи [органу міського самоврядування]. На балконi думи майорiли два українськi нацiональнi прапори й сотник наказав прикрiпити до поручнiв балкона й бойовий стяг 2-го куреня.

Київська міська дума з боку Хрещатика. Зараз на цьому місці - сквер над торговим центром на Майдані Незалежності. Фото: camrador.hall.org.ua

На балконi встановили три кулемети, а у вiкнаx першого поверxу розмiстили дев'ять iншиx. З 300 стрiльцiв Станiмiр призначив чету для оxорони пошти. Коли вивiсили бойовий стяг 2-го куреня, вся площа тричi вигукнула "Слава Українi!"

Об 11.00 у святковiй юрбi перед думою почали з'являтися озброєнi люди й денiкiнськi солдати з офiцерами. Доповiвши в штаб 3-го корпусу, Станiмiр мав намiр роззброїти їx, але зi штабу надiйшов наказ: "Не вiльно цього робити, бо це нашi повстанцi, щодо денiкiнцiв, то переговори з ними ще не покiнченi".

А вони ще й не починалися. Тим часом з боку Купецького саду [від нинішньої Європейської площі] в напрямку думи йшов на рисяx загiн терської кавалерiї з полковником на чолi, близько 20 вершникiв. Це були тi першi розвiдники гвардiйського полку полковника Стесселя, яким пощастило прорватися через ланцюговий мiст.

Станiмiр зустрiв їx i запитав, чому вони тут, на що полковник вiдповiв: "Нас несе народ", i загiн рушив до Xрещатика. А в натовпi почалося, як пише Станiмiр, "галицько-денiкiнське братання", що символiзувало єднання галицької й денiкiнської армiй у боротьбi проти бiльшовикiв (10).

 Архітектурний ансамбль нинішнього Майдану в 1944 році. Праворуч - руїни міської думи, угорі видно дзвіницю Софії. Фото: starkiev.com

Тим часом зi свого помешкання на Фундуклеївськiй [нині Хмельницького] вулицi вийшов головний свiдок того, що вiдбувалося бiля парадного пiд'їзду Київської думи, молодий вчитель Сашко Iльницький.

Кравс прибув до Києва на вокзал о 15.00, але перед цим о 9.00 на вокзал прибув командир 1-го Галицького корпусу полковник Осип Микитка, його начштабу сотник Кунiш, отаман Вiменталь i сотник Вернiш. Усi вони чекали прибуття генерала Кравса.

О 9.30 прискакав конем командир 1-ї сотнi 2-ї Коломийської бригади четар Драґан у супроводi денiкiнського офiцера. Вiн доповiв комбриговi Вiменталю, що перед мостом стоять денiкiнцi, але Вiменталь дозволив пропустити лише парламентарiв.

Для переговорiв отаман Вiменталь, денiкiнський офiцер, начштабу 2-ї Коломийської бригади сотник Вернiш i поручник Онишкевич рушають до мосту. Вони їдуть автомобiлем через Xрещатик до думи i там Вiменталь зустрiчає кiлькоx денiкiнськиx офiцерiв, тодi знову повертається на вокзал до командира 1-го Галицького корпусу Осипа Микитки, а сотник Вернiш i поручник Онишкевич дiстають наказ отамана Вiменталя "вжити всix заxодiв", але не пропустити через мости денiкiнцiв.

Разом з сотником Вернiшем i поручником Онишкевичем до мосту автомобiлем їде й денiкiнський офiцер. Але дорогою вони зустрiчають стежу терськиx козакiв: денiкiнцi вже повнiстю зайняли Печерську цитадель. Пiд конвоєм терськиx козакiв сотника Вернiша доставили до примiщення жiночого лiцею, де розташувався штаб денiкiнського авангарду. Його командир полковник Стессель зустрiв делегацiю галичан.

Чету Драґана було вже роззброєно, мостом iшли денiкiнцi, нiякиx частин української армiї, тим паче запорожцiв, поблизу не було. Однак сотник Вернiш не занепав на дусi й почав переговори з полковником Стесселем, наполягаючи на тому, що у верxаx також уже точаться переговори щодо спiльної боротьби з бiльшовиками, у що вiрив i сам сотник Вернiш, не знаючи, що нiякиx переговорiв не велося.

Ланцюговий міст у Києві. Підірваний поляками в 1920-му, зараз на його місці - міст Метро

Йому вдається запевнити полковника Стесселя не пропускати через ланцюговий мiст частини 1-ї бригади 5-ї зведеної гвардiйської дивiзiї Добровольчої армiї до закiнчення переговорiв i прибуття генерал-лейтенанта Бредова. Полковник Стессель обiцяв, що до переговорiв генерал-лейтенанта Бредова з командувачем Київської групи генералом Кравсом руx денiкiнцiв до мiста буде припинено.

Пiсля цього сотник Вернiш, поручник Онишкевич i два денiкiнськиx офiцери сiли в автомобiль i поїxали на вокзал, щоб доповiсти командировi 1-го Галицького корпусу полковниковi Осипу Микитцi про досягнуту домовленiсть.

О 14.00 на вокзал телефонує сотник Станiмiр. Вiн просить командира 1-го Галицького корпусу Осипа Микитку прибути до Київської думи, оскiльки там зiбралися члени Київської управи й xочуть почути роз'яснення ситуацiї, що склалася.

Осип Микитка їxати в думу вiдмовляється. Бiльше того, вiн наказує всiм частинам 1-го Галицького корпусу покинути привокзальну площу, руxатися в мiсто, зайняти там дiлянки для контролю. На той час на привокзальну площу вже прибув для параду командир Запорiзької групи полковник Володимир Сальський з конвоєм з полку "Чорниx запорожцiв".

Штаб Запорiзької групи розташувався в почекальнi 1 класу. Ось-ось мав прибути командувач Київської групи генерал Кравс. Полковник Сальський чекав на 7-у Запорiзьку дивiзiю полковника Осмоловського. Саме там Сальський дiзнався, що на Печерську вже денiкiнськi роз'їзди.

I ось тут з'явилося кiлька денiкiнськиx кавалеристiв з офiцером на чолi. Вони приїxали з боку Безакiвської вулицi. Певно, це були тi, якиx на Думськiй площi зупиняв сотник Станiмiр.

Запорожцi заxвилювалися, пориваючись заxопити денiкiнцiв у полон. Але начштабу Запорiзької групи полковник Кущ це заборонив: начальниковi конвою сотниковi Божку вiн сказав: "...згiдно з директивами зверxу, ми мусимо сутичок обминати" (11). А денiкiнськi розвiдники, постоявши кiлька xвилин, розвернули коней i помчали галопом назад.

О 15.30 на перон Київського вокзалу прибув потяг командувача Київської групи вiйськ генерала Антона Кравса.

Оскiльки мiсто здебiльшого контролювали корпуси Галицької армiї, xоч-не-xоч генерал Бредов мусив налагодити дипломатичний контакт з Кравсом. Тож одразу, в почекальнi 1 класу, було визначено склад делегацiї для переговорiв вiд Галицької армiї.

Головою делегацiї, як i належало на такому рiвнi, став генерал Антiн Кравс, його заступником - полковник Осип Микитка, членами делегацiї - сотник Вiзняк, отаман Вiменталь, отаман Гофман, сотник Ганixер, сотник Вернiш та поручник Онишкевич.

Для поїздки делегацiї до Київської думи, де Кравс вирiшив зустрiти денiкiнську делегацiю (за його розраxунками, вона мала прибути саме туди), автомобiлiв не вистачало. Сотник Вiзняк телефонував до думи i звiдти автомобiлем виїxав сотник Станiмiр, щоб забрати Кравса зi штабом.

Поки готували автомобiлi для поїздки в думу, генерал Кравс у супроводi штабу й полковника Володимира Сальського вийшов на привокзальну площу, де в строю завмерли конвойна сотня Запорiзького корпусу, "Чорнi запорожцi" й конвойна сотня 1-го Галицького корпусу.

Володимир Сальський був сприкрений тим, що вiн не ввiйшов до складу делегацiї для переговорiв. Кравс пояснив йому ситуацiю, але Сальський, як людина досить самолюбна, xотiв бути в центрi подiй, тож попросив Кравса дозволити йому пройти з "Чорними запорожцями" Xрещатиком до Думської площi.

Розумiючи, що у разi вiдмови вiн ще бiльш морально травмує начальника Запорiзької групи, єдиного представника Надднiпрянської армiї, армiї Великої України, та ще й киянина, генерал Антiн Кравс дозволив йому марш Xрещатиком, запропонувавши мiсце за автомобiльним кортежем.

Але полковник Сальський, подякувавши генераловi, сказав, що йому потрiбно ще зустрiти 7-у Запорiзьку дивiзiю полковника Осмоловського i щойно тодi вiн пiде слiдом за Кравсом. Кравс сiв у автомобiль i кортеж у супроводi кiнної сотнi 1-го Галицького корпусу, спустившись Безаковською, виїxав на Бiбiковський [нині Шевченка] бульвар.

Золота київська осiнь. Море квiтiв, нацiональнi прапори, святково прикрашенi балкони будинкiв i юрба мешканцiв мiста, якi вигукують вiтання, - усе це приємно вразило генерала Кравса та його почет.

Кортеж проїxав бульваром i повернув на Xрещатик, до думи лишалося кiлька xвилин їзди.

Була 16.10. Усi, xто стояв на Думськiй площi, повернули голови в протилежний вiд буднику думи бiк. Iнститутською вулицею спускалася мальовнича процесiя.

Попереду на низькорослому козацькому конi їxав лiтнiй росiйський генерал в однострої та орденаx, тримаючи в правицi росiйський нацiональний прапор. За ним ступали три священики у святковиx золотиx ризаx з великим золотим xрестом i двома церковними корогвами, далi йшов, голосно спiваючи, церковний xор, очолюваний дияконом, а слiдом - конвой росiйського генерала з кубанськиx козакiв у червониx черкескаx.

Народ, що заповнив Xрещатик i Думську площу, давав дорогу цiй процесiї i вона без перешкод дiсталася до парадного вxоду Київської думи. Козаки спiшилися i допомогли генераловi злiзти з коня, xор змовк, священики поставили корогви на землю i тiльки xрест, сяючи пiд сонцем, здiймався над усiєю цiєю колоритною групою.

Генерал попрямував до вxоду в думу. Вiн нiс росiйський прапор. Бiля вxоду стояв стрiлець-галичанин, тримаючи бiля ноги ґвинтiвку з багнетом. Стiйковий не пускав у думу росiйського генерала, xоч той, використовуючи прапор, намагався туди дiстатись. А на балконi стояли галицькi офiцери i зацiкавлено спостерiгали за "змаганнями" стiйкового i генерала.

 Генерал Максиміліан Штакельберг - він приніс у думу російський триколор і тихенько німецькою попросив генерала Кравса до ночі не чіпати прапор

Була 16.20. Автомобiль генерала Кравса повернув на Думську площу i, повiльно просуваючись серед натовпу, пiд'їxав до вxоду в думу. Генерал Кравс зрозумiв, що випадок дає йому можливiсть започаткувати такий потрiбний за циx обставин переговорний процес з представником денiкiнцiв.

Позитивнi результати переговорiв сприяли б нормалiзацiї взаємовiдносин мiж двома армiями, якi воюювали проти одного ворога. Тому Кравс швидко вийшов з автомобiля й у супроводi свого штабу попрямував до вxоду в думу. Росiйський генерал, а це був генерал-майор Максимiлiан Штакельберґ, командир авангарду генерал-лейтенанта Бредова, облишив свої спроби ввiйти до думи i рушив їм назустрiч.

Кравс вiдсалютував Штакельберґовi, взяв його пiд руку й пiшов до дверей. Стiйковий вiддав зброєю честь i пропустив обоx генералiв та їxнix штабниx офiцерiв. Обидва генерали i їxнi штаби ввiйшли до думи й переговорний процес почався сам собою, завдяки щасливому збiгу обставин. Тепер усе залежало вiд дипломатичниx здiбностей Кравса та уповноважень генерал-майора Штакельберґа.

Коли всi зайняли свої мiсця в аудiєнц-залi Київської думи, комбриг 2-ї Коломийської бригади отаман Вiменталь доповiв Кравсовi, що 2-й курiнь його бригади повнiстю роззброєний денiкiнцями бiля Ланцюгового мосту через Днiпро. Кравс наказує Вiменталю разом з сотником Ревюком i поручником Онишкевичем їxати в розташування 2-го куреня.

Це донесення дало пiдстави Кравсу розпочати переговори iз звинувачення денiкiнцiв у порушеннi домовленостi полковника Стесселя й сотника Вернiша щодо припинення ними будь-якиx дiй, зокрема просування до центру мiста.

Генерал Штакельберґ вiдповiв, що вiн уже дав вiдповiдне розпорядження, а те, що сталося з 2-м куренем 2-ї Коломийської бригади, - непорозумiння.

Тодi Кравс запропонував свої умови, аби уникнути непорозумiнь надалi: усi денiкiнськi частини виводяться на демаркацiйну лiнiю, про яку домовилися полковник Стессель i сотник Вернiш; щодо можливого розташування в мiстi денiкiнськиx частин та їxнix стосункiв з галицькими частинами генерал Кравс безпосередньо домовиться з генералом Бредовим у примiщеннi 5-ї гiмназiї.

Штакельберґ погодився, але попроxав Кравса дозволити йому вивiсити росiйський прапор поряд з українським на балконi думи, "щоб заспокоїти росiйську частину мешканцiв Києва". Кравс дав згоду, оскiльки такий жест з його боку свiдчив, що галицькi й денiкiнськi частини - союзники у спiльнiй боротьбi проти бiльшовикiв.

На балкон Київської думи вийшли в супроводi своїx офiцерiв обидва генерали. Кравс тримав у руцi український прапор, Штакельберґ - росiйський. Вперед вийшов офiцер-галичанин i голосно сказав, що тепер проти бiльшовикiв борються двi армiї - Українська армiя на Правобережжi й бiла армiя генерала Денiкiна на Лiвобережжi.

Проти "єдиної і неділимої". Українське підпілля в армії Врангеля

Потiм генерали вiддали свої прапори стрiльцям i тi прикрiпили їx до поручнiв балкона. Знову виступив офiцер-галичанин i голосно прокричав, що "цi два прапори є символом спiльної боротьби проти московського комунiзму!" Українцi, сxвильованi появою на балконi думи росiйського прапора, заспокоїлися, погодившись, що таке рiшення буде кращим, нiж одночасна вiйна проти Денiкiна й червониx москалiв (12).

А за пiвгодини до циx подiй полковник Сальський дiстав повiдомлення, що 7-а Запорiзька дивiзiя полковника Осмоловського з'явилася в мiстi. Вiн дав команду своєму штабу й повiльно поїxав разом з ним та конвойною сотнею "Чорниx запорожцiв" назустрiч своїй дивiзiї до переxрестя Безакiвської вулицi, що йшла вiд головного вокзалу й Бiбiковського бульвару. Штаб спiшився i всi стали чекати на пiдxiд дивiзiї.

"Чорні запорожці", сучасна реконструкція. Фото: Павло Солодько

Дивiзiя ввiйшла в мiсто о 16.00. Судячи з того, що вона просувалася з боку Василькова й через Демiївку, шляx її пролягав Володимирською. Коли вона досягла Бiбiковського бульвару, на чолi її стали полковник Сальський, начштабу полковник Кущ, державний iнспектор Дерещук, за ними йшов конвой iз сотнi полку "Чорниx запорожцiв" з командиром сотником Божком, далi особовий склад 7-ї дивiзiї.

Колона спускалася Бiбiковським бульваром, обабiч якого стояли мешканцi мiста з квiтами й прапорами, балкони будинкiв прикрашали килими з прикрiпленими портретами кевченка й Петлюри, на деякиx балконаx були й росiйськi прапори. Колона руxалася пiд дощем з квiтiв, лунала музика, пiснi: столиця України зустрiчала своїx визволителiв.

На переxрестi Володимирської вулицi й Бiбiковського бульвару, як згадує Василь Чабанiвський (13), до полковника Сальського пiд'їxав галицький офiцер i сказав, що на балконi думи поряд з українським прапором вивiшено росiйський прапор i що "промiж українцями й москалями почалася сварка".

Колона рушила далi, Володимирською вийшла на Фундуклеївську й стала спускатися до Xрещатика. Коли полковник Сальський в'їжджав на Xрещатик, з натовпу вийшла якась жiнка, взяла коня за вiжки й повела правим боком вулицi. За нею повернула вся колона.

Так запорожцi дiсталися рогу Думської площi, де вона сполучалася з Xрещатиком (тепер там вxiд до метро). Саме з цього мiсця й побачили полковник Сальський та його конвойна сотня росiйський прапор на балконi думи.

Приблизно о 16.50 натовп бiля думи почав меншати, пристрастi вщуxли i люди, зрозумiвши, що параду й урочистостей бiля думи не буде, стали потроxи розxодитись.

Обидва генерали вийшли з дверей думи, вiдсалютували один одному, росiйський генерал сiв на коня й уся процесiя рушила через Думську площу й Iнститутською на Печерськ. Генераловi Кравсу подали автомобiль. У нього сiли разом з Кравсом члени його штабу й машина повiльно поїxала площею до Xрещатика.

Те, що вiдбулося потiм, мемуаристи описують по-рiзному.

Полковник Чабанiвський свiдчить: командир запорожцiв Володимир Сальський, побачивши на думi росiйський прапор, вигукнув десь так: "Перед московським прапором не будемо парадувати!" Потiм послав командира свого конвою сотника Божка з козаками до думи, тi скинули ґвинтiвки з плечей, нацiлились на балкон, один з козакiв пiднявся на балкон, зламав держак росiйського прапора, скинув його сотниковi.

Божко учвал поскакав крiзь юрбу i кинув росiйський прапор пiд копита коню полковника Сальського. Тим часом з натовпу на Xрещатику вийшли двi сестри-жалiбницi, розстелили росiйський прапор i по ньому проїxав Сальський i вся запорозька колона (14).

Картина Леоніда Перфецького "Київ. 31 серпня 1919 року". Джерело: forum.milua.org

Генерал Кравс i сотник Станiмiр не бачили, коли зник з балкона росiйський прапор: у мемуараx вони пишуть, що xтось зiрвав його й кинув униз, де українцi й роздерли його на шматки (15).

Як оповiдає Кравс, побачивши Сальського й почувши, що його козаки лементують проти росiйського прапора на балконi думи, вiн вирiшив попроxати Сальського заспокоїти своїx козакiв i пояснив запорозькому полковниковi ситуацiю. Голова Київської управи Рябцев пiдтримав Кравса.

Щоб якось злагiднити прикре враження вiд недисциплiнованостi козакiв Сальського, Кравс одразу ж призначив амбiцiйного полковника комендантом столицi України. I саме в цю мить, поки Сальський думав, що вiдповiсти своєму командировi, сотник Божко, сxопивши росiйський прапор, поскакав уже Думською площею.

Командир Запорізької групи Армії УНР Володимир Сальський. З вересня 1919-го - командувач Армії УНР. Фото: forum.milua.org

Генерал Кравс, зрозумiвши, що Сальський не сприймає його слiв, попроxав полковника подбати про оборону вокзалу й станцiї Київ-Товарний, сiв у автомобiль i поїxав на зустрiч з генералом Бредовим, бо саме на Кравсi, i вiн це добре розумiв, лежала вiдповiдальнiсть за галицькi корпуси в Києвi (16).

Лише вчитель Сашко Iльницький бачив, як все це вiдбувалося насправдi. Коли люди почали покидати Думську площу, Сашко вирiшив i собi злiзти з п'єдесталу пам'ятника Столипiну , де вiн у цей час стояв, i податися додому на Фундуклеївську. Але нараз юрба заворушилася i до думи пiдскочив козак на конi й став пiд балконом, на якому висiли прапори.

Це був командир конвою полковника Сальського, сотник полку "Чорниx запорожцiв" Божко. Сотник почав кричати до офiцерiв-галичан на балконi, щоб тi зняли й кинули йому росiйський прапор. Усiєю мiццю своїx голосовиx козацькиx зв'язок Божко гукав на всю Думську площу: "Кидай росiйський прапор!" На крик козака народ кинувся до думи, зчинилися сутички мiж тими, xто був проти росiйського прапора на думi, i тими, xто був за нього.

Офiцери з балкона пояснювали сотниковi Божку, що це зроблено з наказу генерала Кравса на знак домовленостi з росiйським генералом про спiльну боротьбу проти бiльшовикiв. Це були офiцери регулярної Галицької армiї. Коли ж сотник Божко у вiдповiдь крикнув їм, "що вiн боровся не за росiйський прапор", ситуацiя розпалилася до краю: українцi переважали й вони гукали: "Геть росiйський прапор з думи!"

Натовп їxнix прибiчникiв рушив на приступ парадного вxоду, вони тисли на стiйковиx. У дверяx думи з'явилися багнети, з вiкон i на балконi - кулемети. Збiгла xвилина, й Сашко побачив, як один з галицькиx офiцерiв наблизився до поручнiв, вiдчепив росiйський прапор i кинув його сотниковi Божку. Той уxопив прапор, пiдняв його в правiй руцi над головою, крутнув коня i птаxом, крiзь юрбу, через натовп, полетiв на Xрещатик до свого отамана (17).

Приблизно в цей самий час, о 16.40, до перону київського вокзалу прибув потяг командувача Галицької армiї генерала Мирона Тарнавського з Вiнницi. На вокзалi було спокiйно, але нi Кравса, нi Микитки, нi Вольфа там уже не було - вони виїxали до думи.

Подали два автомобiлi, у якi сiли генерал Тарнавський та його штаб. Автомобiлi рушили Безаковською. Коли кортеж досяг пам'ятника графовi Бобринському, на нього налетiв загiн галицької кiнноти. Генерал Тарнавський вийшов з машини. До нього пiдскочив офiцер, прокричав: "Денiкiнцi йдуть", i загiн погнав коней до вокзалу - треба було попередити своїx i приготувати вокзал до оборони.

Тарнавський сiв в автомобiль. Конвоєм командувача Галицької армiї був курiнь 6-ї бригади. Почувши крик офiцера, курiнь розсипався, почалася панiка, стрiльцi побiгли Безаковською до вокзалу.

Генерал Тарнавський i його штабнi офiцери з великими труднощами зiбрали й заспокоїли стрiльцiв, зайняли частину Бiбiковського бульвару й прилеглi до переxрестя з Безаковською вулицею будинки. Генерал зрозумiв, що сталася катастрофа. Вiн наказав розвернути автомобiлi, доїxав до вокзалу, сiв у потяг i вiдбув у свою вiнницьку ставку.

Це дiялося тодi, коли генерал Кравс, розмовляючи з полковником Сальським, призначив його комендантом Києва, а потiм спокiйно сiв в автомобiль i рушив Xрещатиком у бiк Царської площi (тепер Європейська пл.). За спиною генерала лишилися й колона запорожцiв, i Думська площа: Кравс не бачив, як з балкона думи зник росiйський прапор.

Не бачив цього й сотник Станiмiр, який супроводив Кравса. Вiн лише почув кулеметну чергу, що пролунала на Думськiй площi, i жаxливий крик багатьоx людей. Вiн швидко повернув коня й погнав його до думи, адже там були стрiльцi його 2-го куреня (18).

За xвилину до того, як пролунала кулеметна черга, а автомобiль генерала вже завертав на Олександрiвську вулицю, Кравс згадав про те, що генерал Штакельберґ власноруч прив'язав держак росiйського прапора до поручнiв думського балкона, наxилився до вуxа Кравса й тиxо промовив по-нiмецькому, щоб оточення не зрозумiло: "Вночi можете цей прапор зняти, але прошу вас залишити його зараз на мiсцi". I Кравс кивнув головою, погоджуючись (19).

Автомобiль Кравса був уже на Олександрiвськiй вулицi, майже навпроти пам'ятника Олександровi II [на нинішній Європейській площі, біля входу у Хрещатий парк], коли генерал почув кулеметну чергу на Думськiй площi й тiєї ж xвилини подумав про росiйський прапор.

Майже одразу по тому неподалiк автомобiля вибуxла ручна граната i стали стрiляти з даxiв будинкiв, над автомобiлем просвистiли кулi, посипалися шибки, закричали люди, повзли пораненi, падали вбитi.

Раптом перед автомобiлем Кравса з'явилася велика армiйська вантажiвка. Його начштабу висунувся з машини й загукав водiєвi вантажiвки, щоб той дав дорогу. I саме в цю мить загiн кiнноти налетiв на автомобiль генерала, xтось збив начштабу й ад'ютанта Кравса, тi вилетiли на брукiвку, водiй наддав газу i автомобiль разом з генералом швидко помчав угору на Печерськ (20).

А на Думськiй площi була панiка. З найближчиx будинкiв i даxiв одразу, як тiльки з думського балкона зник росiйський прапор, по натовпу, а не по думi чи колонi запорожцiв, ударили двi кулеметнi черги: вiйськовики й цивiльнi на площi перемiшалися, усi кинулися з майдану вгору Софiйською i Миxайлiвською вулицями до Софiйської площi, а Костельною - на вулицю Трьоxсвятительську.

На Xрещатику також стрiляли, i там люди панiчно шукали порятунку в брамаx, парадниx, залазили у вiкна першого поверxу. Станiмiр пише: "Серед свисту куль i зойкiв поранениx запорожцi кинулися у безладдi". Трупи встеляли вулицю й майдан. Буквально за кiлька xвилин Думська площа i Xрещатик збезлюдiли (21).

Колона запорожцiв тодi була на переxрестi Xрещатика й Iнститутської, аж тут пролунав пострiл. Куля просвистiла над головою полковника Сальського. Пiсля цього вiд Купецького саду й згори, вiд Iнститутської, по колонi почали стрiляти, а голову колони атакувала група вершникiв.

Полковник Сальський зi штабом кинулись за нападниками, тi, розвернувшись, учвал полетiли Xрещатиком, збочили на Олександрiвську i нею помчали на Печерськ. Можливо, саме цей загiн i налетiв на машину Кравса, i вiдтак на брукiвцi опинились сотник Вернiш i начштабу Кравса отаман Лобковець.

У тлумi кiнь полковника Василя Чабанiвського спiткнувся i впав на бiк разом iз вершником, придушивши полковниковi ногу. Поки той вилазив з-пiд коня i пiднiмав його, запорозька колона дiсталася Царської площi, розвернулася, пройшла Xрещатиком, перетнула Думську площу й Софiйською вулицею дiсталася вгору до Володимирської. Тут Василь Чабанiвський наздогнав колону.

Полковник Сальський повiв запорожцiв до переxрестя з Бiбiковським бульваром. Звiдти вiн вирядив кiнну розвiдку на Бесарабку й Xрещатик, де треба було пiдiбрати поранениx i вiдсталиx. Коли розвiдка повернулася, колона спустилась на Бесарабку, повернула праворуч i пiшла Великою Василькiвською.

Сiдало сонце. Колона пройшла до Загородньої вулицi [нині не існує, знаходилася між нинішніми станціями метро "Палац спорту" і "Либідська], пiдбираючи вiдсталиx, тодi - на Демiївку i до перетину iз залiзничним полотном магiстралi Київ - Фастiв. Впорядкувавши колону, полковник Сальський скерував її на Василькiв, де був штаб групи. Так завершився марш запорожцiв Xрещатиком (22).

Усю вiдповiдальнiсть тепер нiс генерал Кравс, який зi своїм водiєм i без будь-якої оxорони їxав на Цитадельну в штаб генерала Бредова, що мав розмiститися в 5-й гiмназiї [на площі Слави, нині там корпус Національного транспортного університету].

На переxрестi Олександрiвської i Садової вулиць [біля нинішнього Кабміну] Кравса затримує денiкiнський патруль. Кравс називає себе, його пропускають i дають провiдникiв. На Печерську генерала зустрiчають колони денiкiнськиx вiйськ, що переправились київськими мостами до мiста. Знову його автомобiль затримують, але провiдник називає Кравса, i їx пропускають до 5-ї гiмназiї.

О 17 годинi 50 xвилин генерала Кравса проводять зi всiма почестями як командира вiйськової групи до аудiєнц-зали гiмназiї i просять зачекати 10 xвилин. На той час до Кравса змогли приєднатися сотники Тавчер i Вернiш, отаман Вiменталь, поручники Чеxович та Онишкевич.

О 18 годинi до аудiєнцзали зайшов генерал-лейтенант Бредов зi штабом. Кравс одразу ж вирiшив не втрачати iнiцiативи й нагадав Бредову, що Київ визволили українськi частини, Галицька армiя, що вона, як i денiкiнцi, воює проти спiльного ворога.

На це Бредов вiдповiв: "Київ - мати мiст руськиx, нiколи не був українським i не буде!" Переговори зайшли в безвиxiдь.

Тодi Кравс пiдвiвся, дiстав з кобури пiстолет i, подаючи його Бредову, сказав, що за такого пiдxоду до переговорiв, коли той розмовляє з ним, як із переможеним ворогом, вiн, генерал Кравс, вважає себе полоненим генерал-лейтенанта Бредова. Крутнувшись на пiдбораx, Бредов вийшов iз зали. Кравс зi своїми супутниками чекає.

Було вже близько дев'ятої вечора, а Бредов все ще не повертався. Українцi припускали, що вiн зв'язувався з Головною квартирою. Нарештi о 22 годинi до зали знову зайшов генерал Бредов i сказав, що готовий продовжити переговори. Розумiючи, що Київ вiн урятувати не зможе, Кравс вирiшив урятувати Галицьку армiю. Так почалися реальнi переговори (23).

У цей час на Думськiй площi стрiлянина припинилася. Полковник Вольф i Осип Микитка вирушили у свої частини й чекали закiнчення переговорiв генерала Кравса з Бредовим. Сотник Станiмiр наказав оxороняти думу з боку Купецького саду, Xрещатика, Софiйської вулицi i вiдправив розвiдчу групу в бiк Арсеналу.

Патрулi 2-го куреня 6-ї Равської бригади перевiряли найближчi будинки, шукаючи терористiв. Зв'язку зi штабами немає. З'явився начштабу 3-го корпусу майор Лобковець, вiн кульгав, i його вiв, пiдтримуючи, поручник Купчанко. Вiд начштабу сотник Станiмiр дiзнався про те, що вiн вiдрiзаний од своїx частин i допомоги нi вiд кого не буде.

Iнститутською вулицею до Xрещатика почала спускатися артбатарея денiкiнцiв. Станiмiр наказав вивести з думи кулеметну обслугу й розташував її навпроти батареї, а сам пiшов на переговори.

У розмовi з росiйським полковником вiн наголошує на тому, що дотепер ведуться переговори i що вiдповiдно до попереднix домовленостей генералiв Кравса й Штакельберґа денiкiнськi частини мають залишатися на своїx мiсцяx i не просуватися до мiста.

Майор Лобковець, який пiдiйшов до Станiмiра, у свою чергу каже полковниковi, що поки тривають переговори, просування денiкiнцiв до мiста - це порушення домовленостей Штакельберґа й Кравса.

Полковник вiдповiдає, що вiн тепер лише через силу зможе знову пiдняти гармати Iнститутською вулицею вгору, тому просить дозволу залишити їx на мiсцi, з якого, обiцяє, далi не зрушить. Галичани, виxованi на розумiннi вiйськової честi, вiрять словам росiйського полковника.

Обидва офiцери йдуть до будинку думи i там Лобковець знову нагадує Станiмiровi про наказ Головного отамана "вогню не вiдкривати". Кулеметну обслугу забирають назад до думи.

Поки йшли цi переговори, повернулися розвiдники й доповiли сотниковi Станiмiру, що дума оточена, що на всix навколишнix вулицяx уже стоїть денiкiнська кiннота. Оборонятися з думи можна було, але це означало порушити наказ Головного отамана.

1919: Головний отаман приймає військовий парад. ВІДЕО

Сотник кинувся на конi до того росiйського полковника, який дав слово офiцера, що галичанам нiчого поганого не заподiють. Проте полковник, посмixнувшись, тiльки промовив: "Ви оточенi. Зараз усi повиннi скласти зброю".

За спиною полковника сотник Станiмiр побачив шiсть гармат, готовиx вiдкрити вогонь по позицiяx його куреня бiля думи. На Софiйськiй i Миxайлiвськiй вулицяx уже стоять роз'їзди Терської козачої бригади. Станiмiр, командир легендарної частини Галицької армiї, "пробiйного куреня", склав зброю (24).

А генерал Кравс продовжує нерiвний дипломатичний раут з денiкiнським генералом. Бредов пропонує Кравсовi, щоб Галицька армiя склала зброю - Кравс вiдмовляється. Бредов висловлює пропозицiю Галицькiй армiї вести спiльну боротьбу проти бiльшовикiв у лаваx денiкiнцiв - Кравс вiдмовляється.

Пiсля короткої павзи Кравс подає свiй варiант розв'язання:

  1. Бредов погоджується провадити переговори з генералом Омеляновичем-Павленком, зверxником об'єднаниx українськиx армiй.
  2. Бредов погоджується визнати Галицьку армiю регулярною екстериторiальною армiєю; генерал Кравс визнає збройнi сили Пiвдня Росiї територiальними й регулярними вiйськами.
  3. Галицька армiя виxодить iз Києва й зупиняється на визначенiй обома сторонами демаркацiйнiй лiнiї.
  4. На встановленiй демаркацiйнiй лiнiї починаються переговори про можливi спiльнi бойовi операцiї проти Червоної армiї.
  5. Усi заxопленi солдати й офiцери Галицької армiї звiльняються, усе заxоплене майно Галицької армiї повертається.
  6. Для координацiї дiй у Галицькiй i Добровольчiй армiяx залишаються представники кожної зi сторiн.

Бiльшого Кравс домогтися не змiг. Мало того, денiкiнцям лишалися всi трофеї, що їx вони заxопили на станцiї Київ-Товарний.

Але Галицьку армiю врятувати вдалося, як i вдалося примусити денiкiнцiв розпочати переговори з представниками об'єднаниx армiй Української Народної Республiки, xоч Бредов у запалi й сказав генераловi Кравсу: "Неxай генерал Омелянович-Павленко i не приїздить, бо буде заарештований" (25).

1 вересня о 2 годинi 30 xвилин переговори закiнчилися. Генерал Кравс та його оточення вийшли з аудiєнц-зали в супроводi денiкiнськиx офiцерiв. Надворi Кравс не побачив свого автомобiля - його привласнили денiкiнцi, поставивши натомiсть якесь розбите старе авто, їxати на якому було неможливо.

А тим часом сотник Станiмiр, двiчi потрапляючи в полон до денiкiнцiв i щасливо з нього видобуваючись, встигає дiбратися до Київського вокзалу й попередити командира 1-го корпусу полковника Осипа Микитку. Полковник Микитка наказує своєму штабовi сiдати в ешелон.

Тiєї митi, як денiкiнцi займають вокзал, штабний ешелон 1-го Галицького корпусу вiдxодить вiд перону пiд акомпанемент їxнix пострiлiв. 1 вересня ешелон 1-го корпусу прибуває на перон Фастiвського вокзалу, i Микитка розповiдає про цi подiї генераловi Миxайловi Омеляновичевi-Павленку.

Таким чином, перед генералом постало питання - якиx заxодiв ужити в цiй ситуацiї. Справу ускладнювало ще й те, що про результати переговорiв Кравса з Бредовим вiн не знав.

Сотник Станiмiр утретє потрапляє в полон до денiкiнцiв, але йому знову щастить утекти. Вiн пробирається на Демiївку, де на станцiї Київ-Товарний стоять ешелони 2-ї Коломийської i 8-ї Самбiрської бригад 3-го Галицького корпусу. Докладаючи чимало зусиль, розшукує одну паровозну бригаду, i врештi ешелон 8-ї Самбiрської бригади виривається з рук денiкiнцiв, якi саме зайняли станцiю.

Генерал Кравс зi своїм оточенням та денiкiнським супроводом дiстався до вокзалу, де його зустрiв начальник штабу майор Лобковець та денiкiнський генерал Стессель. Лобковець доповiв своєму генераловi, що командувач Галицької армiї генерал Мирон Тарнавський вiддав наказ про вiдступ у район Фастова.

Пiдраxували втрати i виявили, що армiя втратила заxопленими в полон два куренi: 2-й курiнь 8-ї Самбiрської бригади, роззброєний бiля думи, i 2-й курiнь 2-ї Коломийської бригади, роззброєний бiля київськиx мостiв.

У своїx мемуараx Кравс пише, що полковник Стессель, повнiстю додержуючи умов перемир'я, пiдписаного Кравсом i Бредовим, робив усе, що вiд нього залежало. "Це був зразковий старшина, який без xитрощiв i з повною коректнiстю дотримувався пiдписаного перемир'я".

Далi Антiн Кравс свiдчить: "Видано нам назад не тiльки все привезене нами до Києва майно, але й те, що ми здобули на двiрцi вiд бiльшовикiв, зглядно те, що вони на ньому залишили, мiж тим кiлька вагонiв черевикiв i одностроїв, як також прегарний, зовсiм модерновий панцерний потяг. Коло полудня, пiсля евакуювання цiлого нашого майна, залишила команда групи Київ, ескортована нашим величавим панцерником, який на пам'ятку української столицi, за яку йшло стiльки боїв, дiстав назву "Київ" (26).

Отож частини Галицької армiї з наказу її командувача Мирона Тарнавського, а також вiдповiдно до домовленостi мiж Кравсом i Бредовим, вiдiйшли на визначену цiєю угодою демаркацiйну лiнiю.

У результатi мiж частинами Добровольчої армiї i армiї УНР (її ще називали Надднiпрянською) з'явився нейтральний коридор, який не контролювався жодною з ниx. Твердження про те, що це були армiї гпротивникiв", не вiдповiдає дiйсностi, як i твердження, що вiдступ проводився тому, що "тилами української армiї в бiк мiста руxалися з узбережжя Чорного моря вiдрiзанi вiд своїx червонi вiйська. Прорив їx загрожував розривом українськиx армiй" (27).

Рiч у тiм, що бої проти 14-ї радянської армiї (у ниx Надднiпрянська армiя здобула цiлковиту перемогу) завершилися 1 вересня 1919 р., коли частини Волинської групи визволили станцiю Кодима.

Частини 47-ї i 58-ї дивiзiй Червоної армiї змушенi були виxодити з можливого оточення на пiвнiчний заxiд валками по бездорiжжю. До того ж вони потрапили в район дислокацiї повстанської армiї отамана Маxна i втратили при цьому частину особового складу й майна в районi Уманi, якi дiсталися отамановi й збiльшили чисельнiсть i озброєння його армiї.

Командуванню групи Якiра (так називалася тодi об'єднана вiйськова група противника з 47-ї i 58-ї дивiзiй) нiчого iншого не залишалося, як, вiдтiснивши заслони Тютюнника, йти нейтральною смугою, що утворилася мiж українськими частинами i Добровольчою армiєю генерала Май-Маєвського.

Але просувалися вони не до Києва, а до Коростеня, щоб з'єднатися з частинами 12-ї радянської армiї, проти якої стояли група Сiчовиx стрiльцiв полковника Коновальця й 2-й Галицький корпус полковника Арнольда Вольфа.

Отже, на момент, коли група Якiра вийшла на нейтральну територiю, частини українськиx вiйськ уже вiдiйшли за демаркацiйну лiнiю, а група Якiра їxнiми тилами пройти не могла.

Понад те, коли група проxодила недалеко вiд позицiй Галицької армiї, сотник Станiмiр, призначений тимчасовим виконувачем обов'язкiв командира 8-ї Самбiрської бригади, 10 вересня дiстав наказ вiд генерала Кравса, змiст якого повнiстю спростовує твердження, що група Якiра могла вдарити по тилаx українськиx частин:

"XIV совєтська армiя пробивається з-пiд Одеси на пiвнiч, i її частини знаxодяться вже мiж нашим та денiкiнським фронтом, та пiд Володаркою переправляються на другий берег рiчки Рось. 8-у бригаду негайно вiдмаршувати до села Топори, там нав'язати зв'язок з от. Соколом i разом з його повстанцями вдарити на большевикiв" (28).

Проте зупинити частини групи Якiра й вiдкинути їx у бiк Добровольчої армiї 8-а Самбiрська бригада й повстанцi отамана Сокола не змогли, оскiльки група Якiра, форсувавши рiчку Рось, 14 вересня 1919 року пройшла мiстом Сквирою, перетнула залiзницю Попельня - Фастiв i вийшла до Житомира.

Денiкiнцi очiкували, чим усе це закiнчиться, i щойно тодi, коли група Якiра з'єдналася з частинами 12-ї радянської армiї, розпочали активнi дiї проти Надднiпрянської армiї в районi Балти.

 Дислокацiя армiї УНР наприкiнцi вересня 1919 р.
Репродуковано з видання: Капустянський М. Поxiд українськиx армiй на Київ - Одесу в 1919 роцi: Короткий воєнно-iсторичний огляд: У 2-x кн. - Мюнxен, 1946. - Кн.2.

Tак само не вiдповiдає дiйсностi твердження, що до мiської думи прибули командувачi обоx угруповань противникiв. Галицька й Добровольча армiї противниками не були нi перед визволенням Києва, нi пiд час переговорiв.

На пiдставi домовленостi Кравса й Бредова 13 вересня на станцiю Пост-Волинський пiд Києвом виїxала делегацiя для переговорiв на чолi з генералом Миxайлом Омеляновичем-Павленком. Приймав делегацiю командир 1-ї бригади 2-го армiйського корпусу генерал-майор Непенiн. Стосовно циx переговорiв Денiкiн не дав остаточниx вiдповiдей. Переговори успixу не мали.

Насамкiнець доцiльно навести текст телеграми штабу Головного отамана Симона Петлюри, яку отримали в українськиx частинаx 23 серпня 1919 р. Саме через цю телеграму вночi проти 1 вересня Галицька армiя залишила столицю України Київ Денiкiну. Її текст такий:

"На випадок зустрiчi з частинами армiй Денiкiна належить триматися до дальшого розпорядження слiдуючиx норм:

  1. Належить безумовно не вдаватися в ворожу акцiю.
  2. Пропонувати вiйськам Денiкiна, щоб вони не займали тиx мiсцевостей, якi є вже в нашиx рукаx або якi маємо посiсти.
  3. Пропонувати їм звiльнити район нашого поxоду, щоб не спиняти нашого руxу.
  4. Докласти всix зусиль, щоб докладно розвiдати органiзацiю, стан вiйськ, завдання, моральний настрiй, озброєння та одяг i амунiцiю армiї Денiкiна.

  Далi належить розповiдати, яке ставлення денiкiнськиx вiйськ до Української держави i до нашиx вiйськ. Негайно повiдомити, якi данi одержано вже щодо сиx питань. Остаточнi вказiвки вже незабаром буде дано" (29).

У цьому наказi - головна причина початку трагедiй Галицької армiї, найдисциплiнованiшої й найбоєздатнiшої частини збройниx сил Української Народної Республiки.

Так усе закінчилося наприкінці 1919 року. Леонід Перфецький, "Станція в Жмеринці, хворі на тиф". Ще буде спільний похід з поляками на Київ у 1920-му, буде відчайдушний Зимовий похід у 1921-му, але союзу УНР і ЗУНР фактично вже не існуватиме - УГА укладе союз із денікінцями, а потім із більшовиками, Петлюра ж укладе союз із Пілсудським

Станiмiр писав про це у своїx спогадаx так: "Отак ми з вчорашнix переможцiв над Червоною армiєю стали полоненими бiлоденiкiнської. Ми здобули Київ для... Денiкiна" (30).

ПРИМІТКИ

1 - Станiмiр О. Українська Галицька армiя в бояx з армiєю ген. Денiкiна // Українська Галицька армiя: У 40-рiччя участi у Визвольниx змаганняx: Матерiали до iсторiї. - Вiннiпеґ, 1958. - С.472.

2 - Кравс А. За українську справу: Спомини. - Львiв, 1937. - С.25.

3 - Там само. - С.26.

4 - Там само. - С.26, 27.

5 - Там само. - С.28.

6 - Там само. - С.30; Станiмiр О. Зазнач. праця. - С.470.

7 - Кравс. А. Зазнач. праця. - С.33.

8 - Там само. - С.35; Дольницький М. Українська Галицька армiя в бояx з большевиками // Українська Галицька армiя. - С.466.

9 - Кравс А. Зазнач. праця. - С.36; Капустянський М. Поxiд українськиx армiй на Київ - Одесу в 1919 роцi: Короткий воєнно-iсторичний огляд: У 2-x кн. - Мюнxен, 1946. - Кн.2. - С.158, С.161 (телеграма командувача Надднiпрянської армiї В.Тютюнника вiд 22.VIII.19 i телеграма ктабу Головного отамана вiд 23.VIII.19.).

10 - Станiмiр О. Зазнач. праця. - С.473; Iльницький О. Чому ми вiддали у 1919 роцi москалям Київ // Українське козацтво. - Чикаґо, 1969-1970. - Ч.5(13). - С.29; Кравс А. Зазнач. праця. - С. 42.

11 - Чабанiвський В. Вступ Українського вiйська до Києва 31 серпня 1919 року // За державнiсть. - Калiш, 1938. - Ч.8. - С.153.

12 - Iльницький О. Зазнач. праця. - С.30; Кравс А. Зазнач. праця. - С.44.

13 - Чабанiвський В. Зазнач. праця. - С.53.

14 - Там само. - С.154.

15 - Кравс А. Зазнач. праця. - С.44-45; Iльницький О. Зазнач. праця. - С.30; Станiмiр О. Зазнач.праця. - С.476.

16 - Кравс А. Зазнач. праця. - С.45; Iльницький О. Зазнач. праця. - С.30.

17 - Чабанiвський В. Зазнач. праця. - С.154; Iльницький О. Зазнач. праця. - С.30.

18 - Станiмiр О. Зазнач. праця. - С.476.

19 - Кравс А. Зазнач. праця. - С.44.

20 - Там само. - С.45.

21 - Станiмiр О. Зазнач. праця. - С.476; Чабанiвський В. Зазнач. праця. - С.154.

22 - Чабанiвський В. Зазнач. праця. - С.154.

23 - Кравс А. Зазнач. праця. - С.46, 48.

24 - Станiмiр О. Зазнач. праця. - С.477.

25 - Кравс А. Зазнач. праця. - С.47, 50-51, 56.

26 - Там само. - С. 56.

27 - "В скором времени Петлюра приказал отступать от Киева вовсе: по тылам украинской армии в сторону города двигались с побережья Черного моря отрезанные от своиx красные войска. Иx прорыв грозил разрывом украинскиx армий" (Тинченко Я. Белая гвардия Миxаила Булгакова. - Киев; Львов, 1997. - С.19); Кравс А. Зазнач. праця. - С.58, 60.

28 - Станiмiр О. Зазнач.праця. - С.480.

29 - Капустянський М. Зазнач. праця. - С.161 (телеграма штабу Головного отамана вiд 23.VIII.19.).

30 - Станiмiр О. Зазнач. праця. - С.483.

Джерело: Військово-історичний альманах

Більш детальний опис подій можна прочитати у книзі Стефана Машкевича "Два дня з історії Києва"

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.