Спецпроект

Сталінська міфологія і стереотипи сучасної журналістики

Вже й нова генерація журналістів підросла, а зловмисний Черчилль укотре "розпочинає холодну війну", й "десятки німецьких танкових дивізій" знову кушпелять битими шляхами 1941 року... Радянського Союзу вже давно немає, а його пропаганда - живе.

Років зо п’ять тому я зателефонував своєму давньому знайомому, головному редакторові популярної тоді серед киян газети і сказав: "Сергію, ну що це в тебе друкують?"

От, мовляв, такий-сякий Черчилль у 1946 році розв’язав холодну війну. А як він міг це зробити, га? Він же був тоді відставним політиком, невдахою, котрий ганебно програв парламентські вибори й опинився в опозиції і котрого громадська думка Заходу сприймала як свого роду релікт, як живе відлуння хай і героїчного, але минулого. То чи міг він розв’язати холодну війну чи навіть оголосити про її початок?

Несподіваний Вінстон Черчілль. Молодість, про яку є що розповісти

Кажеш, Фултонська промова? Та, яка звалася "М’язи миру"? А ти знаєш, чому вона була виголошена і яке мала стратегічне завдання?

Ти знаєш, що Сталін був запрошений до Фултона, про що, звісно, радянський народ не дізнався?

А якого дідька твоя газета пише про “десятки німецьких танкових дивізій”, які 22 червня 1941 року вдерлися, мовляв, на територію України?

Твоїм авторам відомо, що 1-ша танкова група Евальда фон Клейста мала у своєму складі лише п’ять повноцінних танкових дивізій і вісім сотень танків? І що поза цією танковою групою у піхотних з’єднаннях Вермахту було лише кілька десятків штурмових гармат і трофейних польських танкеток?

То звідкіля взялися ці слова про “десятки танкових дивізій”, ще й проілюстровані фотографіями танків “Тигр”, які з’явилися на Східному фронті наприкінці 1942 року?.

Хтось може сказати – не такі вже й важливі це все питання, точність тут цікавить хіба що істориків, і якщо помилилася одна газета, то її виправить інша. Але чи так воно? Адже йдеться не про другорядні події, а про ті, які визначили життя наших дідів та батьків і які досі резонують у житті країни.

Вже й видання, про яке йшлося, немає на газетному ринку, вже й політичний режим устиг змінитися.

Борис Єфімов саме таким сформував образ Чечрчілля для кількох поколінь радянських людей

Вже й нова генерація журналістів підросла, а зловмисний Черчилль вкотре вже "розпочинає холодну війну", й "десятки німецьких танкових дивізій" знову кушпелять битими шляхами 1941 року...

Відтак просто-таки диву даєшся, коли починаєш спеціально звертати увагу на кількість сталінських міфологем (чи то в чистому вигляді, чи то у вигляді лексичних уламків), які збереглися до нашого часу та функціонують тепер уже в ролі соціальних стереотипів, і не тільки масової свідомості, а й не менш масової і, здавалося б, солідної журналістики.

Бо ж і Черчилль як ініціатор холодної війни, і десятки танкових дивізій Вермахту – це все звідтіля, з тієї епохи, яка наклала такий відбиток на людські душі, на масову свідомість, що й досі не всі (далеко не всі!) позбулися того відбитку.

Бо ж надто потужна пропагандистсько-міфотворча машина працювала кілька десятиліть, щоби прямі й віддалені результати її діяльності зникли самі по собі, без постійних і наполегливих зусиль тих, без кого тут не обійтися, і чи не в першу чергу – саме журналістів-професіоналів.

Утім, зараз саме час послатися на класичний текст – на "Спогади" Надії Мандельштам, дружини Осипа Мандельштама, написані в 1960-х роках:

 

"Все мы, в разной степени, конечно, верили тому, чем нас пичкали: особенно доверчива молодежь – студенты, конвойные, писатели, солдаты... “Самые справедливые выборы, – сказал мне в 37-м году демобилизованный солдат, – нам предлагают, а мы выбираем”...

О. М., как писатель, тоже попался на удочку и оказался чересчур доверчивым: “Сначала так выбирают, потом постепенно приучатся и будут обыкновенные выборы”, – сказал он, покидая избирательный участок и поражаясь нововведению – первым и последним выборам, в которых участвовал.

Даже мы, а опыта у нас было уже достаточно, не могли до конца оценить всех преобразований. Чего же требовать от молодежи – солдат и студентов?.. А соседка, носившая мне молоко перед войной в Калинине, раз вздохнула: “Нам хоть когда подкинут селедки там, или сахару, или керосинчику.. А как в капиталистических странах? Там, верно, хоть пропадай!”

Студенты до сих пор верят, что всеобщее обучение возможно только при социализме, а “там” народ погряз в неграмотности и темноте... За столом у той же Ларисы... возник горячий спор: отказывают ли в больших городах, вроде Лондона или Парижа, прописывать демобилизованных летчиков-инвалидов. Такой случай только что произошел в Ташкенте (1959), и Лариса утверждала, что летчика, особенно испытателя, прописать необходимо.

Я попробовала объяснить, что “там” вообще никакой прописки нет, но мне никто не поверил: “там” ведь куда хуже, чем у нас, значит, с пропиской строгости совсем неимоверные... Да и кто станет жить без прописки? Враз попадешься!..".

Як бачимо, цілеспрямовано, за допомогою потужних пропагандистських служб сформовано соціальний міф для значної кількості людей – це те, в що ці люди занурені по самі вуха. Адже міф для них – не доважок до реального повсякденного життя, а призма, крізь яку вони дивляться на це життя, сприймають і переживають його.

Ба більше: соціальний міф для них нерідко є чимось істотнішим та вагомішим, ніж питома соціальна реальність. Тим більше, коли йдеться про міф тоталітарний, який за визначенням претендує на всеохопність, універсальність і тотальність.

І навіть коли тоталітарна міфологія перетворюється на сукупність (більш чи менш цілісну) стереотипів, то йдеться не просто про ментальні виграшки, не просто про оповідання щодо історії; це те, що формує живу реальність нашого сьогодення з її перманентним прагненням понад 50% українських громадян до сильної – авторитарної чи тоталітарної – руки і зі встановленням пам’ятників товаришу Сталіну. Тим більше, що ці стереотипи повторюються та відтворюються новими поколіннями, в тому числі й журналістів.

Ось деякі з міфологем, пов’язаних із Другою світовою війною, якщо ми вже почали з неї (про інші – наступного разу), які перетворилися на стереотипи.

 

Радянський Союз – жертва віроломного нападу нацистів, тоді як насправді спільно з нацистами СРСР планував і розпочинав у серпні – вересні 1939 року Другу світову війну, а потім активно готувався до нападу на Німеччину. Але Гітлер випередив Сталіна, судячи з доступних дослідникам документів – ненабагато, від кількох тижнів (Мельтюхов) до кількох годин (Солонін).

Німецька армія напала на СРСР без оголошення війни, тоді як насправді війну було оголошено: в Берліні міністр закордонних справ фон Ріббентроп викликав радянського посла та вручив йому відповідну ноту разом із додатком, у якому перераховувалися підстави цієї війни (слід сказати, не вигадані, а цілком реальні); щоправда, цей виклик збігся в часі з початком німецької артилерійської підготовки, але, зрештою, 9 серпня 1945 року СРСР повторив те саме з Японією, і ніхто не зве той напад віроломним.

На Гітлера працювала вся окупована Європа, що і зумовило його успіхи. По-перше, далеко не вся: Велика Британія воювала проти нацистів, Швейцарія, Швеція, Португалія та Іспанія оголосили себе нейтральними, половина Франції до листопада 1942 року залишалася неокупованою. По-друге, в червні 1941 року, скажімо, щоденний випуск літаків Німеччиною та її союзниками був удвічі меншим, ніж в СРСР, а танків – утричі меншим.

"Другий фронт" був на Заході, отже, перший і головний – на Сході Європи, тоді як насправді першим на момент початку радянсько-німецької війни був саме "другий": перед цим Британія рік на самоті, за підтримки заокеанських домініонів, відбивала атаки держав Вісі, підтримуваних економічно та політично Радянським Союзом; британські пілоти у 1940-1941 роках зламали основу могутності Люфтваффе і вибили найдосвідченіших льотчиків.

 

Нацистські війська було розбито Червоною армією, тоді як насправді на Східному фронті втрати Вермахту становили 2/3 від загальних втрат, утрати Люфтваффе – 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були мізерними, іншими словами, на радянські війська припадає десь половина загального воєнного успіху, тож перемога – це спільне досягнення Об’єднаних Націй.

Радянська економіка забезпечила війська всім необхідним, а допомога союзників становила лише 4% від потреб армії, тоді як насправді без допомоги союзників Червона армія, за пізнішим визнанням маршала Жукова, не була би здатна продовжувати війну і змушена була б здати Москву та відступити у заволзькі степи й ліси. Із Заходу СРСР одержував алюміній для побудови танкових двигунів і літаків, високооктановий авіаційний бензин, засоби зв’язку, порох та вибухівку, "студебекери" та "віліси", бойові кораблі та системи зв’язку, передові воєнні технології тощо.

Не всі громадяни СРСР, які опинились на окупованій території, горіли бажанням захищати свій "сталінський рай"

Російський народ під час війни вирізнявся серед інших народів СРСР своїм небувалим патріотизмом – тоді як насправді українці становили близько 50% населення окупованих нацистами радянських територій, але дали тільки від 10% до 15% чисельності колаборантських пронацистських збройних формувань (різниця зумовлена тим, чи вважати, скажімо, кубанців українцями чи просто козаками), тоді як росіяни становили 25% населення і близько 60% учасників колаборантських формувань.

Під час війни існувала непорушна єдність партії, армії й народу – тоді як насправді цього не було; сформована 1992 року комісія при президенті Росії з реабілітації жертв політичних репресій на чолі з "архітектором перебудови" й офіцером-фронтовиком академіком Олександром Яковлєвим на основі вивчення документів назвала страхітливу цифру: 954 тисячі бійців Червоної армії було розстріляно за наказом свого ж командування – за реальні, а найчастіше уявні провини. Це більше, ніж сумарні втрати Вермахту на всіх фронтах у 1941-1942 роках. Отак досягалася ця "непорушна єдність". І навіть у квітні 1945 року сотні червоноармійців переходили на німецький бік – тільки для того, щоб померти зі зброєю в руках, б’ючись проти Сталіна.

Театральні афіші часів нацистської окупації 1941-1943 рр.

Українські націоналісти під час Другої світової війни були зрадниками своєї Батьківщини, колабораціоністами. Навіть якщо виходити з "механістичної" формули – чиє у тебе громадянство, там і твоя Батьківщина, все далеко не так просто. Галичину й Волинь, приєднані 1939 року до СРСР, західні союзники аж до Ялтинської та Потсдамської конференцій 1941 року не визнавали складовими СРСР, а їхніх жителів – радянськими громадянами (що, зокрема, вилилося у відмову американців і британців депортувати галичан і волиняків до СРСР із своїх зон окупації після перемоги над Німеччиною).

Ба більше: Сталін в угоді з урядом Польщі від 30 липня 1941 року офіційно відмовився від Західної України та Західної Білорусі (щоправда, потім, скориставшись міжнародним скандалом у зв’язку з Катинню, він розірвав цю угоду, але ж вона діяла майже два роки).

Крім того, більшість лідерів українських націоналістів узагалі ніколи не одержувала документів громадян СРСР. Тож "зрадити" Радянський Союз чи ставитися до нього як до "своєї країни" вони не могли. А саме усвідомлена, добровільна і зумисна співпраця з ворогом, з окупантом, в його інтересах і на шкоду своїй державі та/чи її союзникам і визначається в міжнародному праві як колабораціонізм.

Що ж стосується тих українців, які мали громадянство СРСР і УРСР, то номінально Радянська Україна мала статус "суверенної соціалістичної держави", але реально нею не була (чи слід це доводити?), – то чи можна зрадити "свою державу", яка існує тільки на папері? Чи тут слід шукати інші поняття?

Отож стереотипів, укорінених у сталінську міфологію, вистачає. Далі буде.

Джерело: "MediaSapiens"

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.