Спецпроект

Як історична наука виграє від інтернету. Досвід Заходу

Спочатку історики сумнівалися щодо співпраці з аматорами. Але сьогодні проект триває вже у п'яти країнах Європи. І кожен, хто має інтерес, може до 2014 року оцифрувати матеріал, що досі зберігається у скринях та шухлядах, та завантажити його на загальний інтернет-портал.

Користувачі інтернету давно викладають у соціальних мережах власний контент. Архіви та бібліотеки підхоплюють цей тренд. Вони активно збирають нові історичні свідчення.

"Власне, я хотів просто ось це віддати. Я отримав це від свого дідуся", - каже літній чоловік, який прийшов на акцію "Європеана 1914-1918". Із собою він приніс зошит з солдатськими піснями часів Першої світової війни.

Проект гостював у Німеччині чотири дні: вчені, архіваріуси та військові історики попрацювали з близько ста людьми, які прийшли, аби зробити надбанням громадськості свої приватні спогади про Першу світову війну: листи з освідченнями у коханні, поштові листівки, фотографії тощо.

Рудольф Каммерер із німецького пасажирського пароплава "Берлін", переробленого в міноносець, надіслав для "Європеани" фотки рейду у британські води восени 1914 року

"Європеана" – це певним чином цифрова пам’ять Європи. На інтернет-порталі www.europeana.eu можна знайти сьогодні понад 15 мільйонів об’єктів. І їх стає щоразу більше. Бібліотеки й архіви відкрили для себе так званий "краудсорсинг" (від англ. сrowdsourcing – "використання ресурсів натовпу").

Завсідники інтернету, насамперед соцмереж, вже не просто пасивно споживають інформацію, а й активно генерують власний контент.

Зберегти приватні історії для нащадків

"Акумулювання цього колективного розуму в мережі є нині дуже актуальним, - розповідає Бритта Вольдеринґ з Німецької національної бібліотеки, яка координує проект "Європеана 1914 -1918" з німецького боку. – Досвід із "краудсорсингом" є абсолютно позитивним".

Щоправда, на самому початку професіонали були сповнені упереджень щодо співпраці з аматорами, додає вона. Але зрештою історики побачили, що статті, написані на відповідних інтернет-порталах, цілком відповідають науковим вимогам.

Під час акції було багато емоційних моментів. На них приходили переважно люди похилого віку. Більшість з них дуже раділи побачити в себе у гостях архіваріусів або військових істориків, котрі щиро цікавилися спогадами їхнього батька або дідуся.

Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову. Проект ІП "Неписана Історія"

У процесі спілкування нефахівцям ставало зрозумілим історичне підґрунтя тих чи інших предметів з їхнього родинного архіву.

Акція у Німеччині була лише початком. Сьогодні проект триває вже у п'яти інших країнах, зокрема у Великобританії. Подальші країни-кандидати стоять у черзі на його проведення. Нині кожен, хто має інтерес, може до 2014 року оцифрувати матеріал, що досі зберігається у скринях та шухлядах, та завантажити його на інтернет-портал.

Взірцем для проекту, присвяченого Першій світовій, стала схожа ініціатива Оксфордського університету 2008 року.

За межами Європейського Союзу "краудсорсинг" також популярний. Бібліотека Конгресу у Вашингтоні збирає історичні фотографії на фото-платформі Flickr. А "Пам'ять нації" – це вже суто німецький проект.

У 2011 році автобус, перебудований в мобільну телестудію, їздив по Німеччині та записував німецьку історію вустами очевидців. Нині триває робота над продовженням цього проекту в 2012 році.

Нова галузь дослідження

Постає питання: а для чого це все? Зрештою бібліотеки і так переповнені історичними книжками. Фахівець з історії світових воєн Йєнс Прельвіц, який бере участь у "Європеані 1914-1918" від імені державної бібліотеки Берліна, твердить, що документи, зібрані шляхом "краудсорсингу", заповнюють наукову прогалину:

"Ці документи живлять галузь науки, яка з'явилась в останні роки. Вона вивчає менше політико-військові аспекти Першої світової війни, а більше соціально-культурні нюанси".

Які жахи переживав пересічний солдат, сидячи в окопі? До яких наслідків призводило те, що дедалі менше чоловіків було в розпорядженні для трудового процесу? Яким було ставлення до того, що до процесу виробництва дедалі активніше залучалися жінки? Колись вважалось немислимим, щоб жінка керувала трамваєм - війна зробила це буденною річчю!

Танкіст Першої світової малював битви, в яких брав участь (ФОТО)

Завдяки "краудсорсингу" та онлайн-платформам досліджувати історію стало можливим 24 години на добу, сім днів на тиждень, у будь-якому місці на Землі – головне, аби був струм та вихід в інтернет.

Автори: Бірґіт Ґьотц, Захар Бутирський

Джерело: "Німецька хвиля"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.