Спецпроект

Відрядження в чорнобильський час або Чому я вперше за 35 років не виконав редакційного завдання

Про що міг би написати український журналіст, якби його не депортували з Росії тамтешні прикордонники...

Фото: Радіо "Свобода"

Деякі відрядження або окремі епізоди в роботі журналістів я порівнюю з бойовими вильотами льотчиків на війні. І це не просто красива й образна гра слів...

У серпні 1990 року в супроводі науковців комплексної експедиції Інституту атомної енергії імені Курчатова Костянтина Чечерова і Юрія Кобзаря мені та фотокореспонденту газети "Вісник Чорнобиля" Володимиру Саврану довелося пройти, пробігти, проповзти й пролізти під завалами четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС до зруйнованого атомного реактора.

Початок Чорнобиля. КПРС ігнорувала попередження про можливу аварію

Тоді наше життя в радіаційних полях вимірювалося не хвилинами, а секундами. Зате репортаж під назвою "В надрах чорнобильського "Титаніка", надрукований у двох номерах "Вісника Чорнобиля", став сенсацією у світовій журналістиці, бо стараннями двох журналістів було розкрито ті факти, які ретельно приховувала від людей тодішня влада.

Результати журналістського дослідження були варті ризику...

Пізніше, працюючи вже не в редакції газети "Вісник Чорнобиля", а в прес-агентстві Чорнобильської АЕС, я разом з журналістами Володимиром Костенком і Валерієм Інютіним тричі піднімався на дах саркофага, де в надзвичайно складних умовах виконувалися роботи з герметизації покрівлі об'єкта "Укриття".

Денні робочі зміни монтажників тривали тоді від трьох до семи хвилин...

Керівництво УРСР не усвідомлювало, яку небезпеку несе радіація - історики

А коли спеціалісти-верхолази зміцнювали стійкість вентиляційної труби над зруйнованим четвертим енергоблоком, ми з Володимиром Костенком (ясна річ, що під контролем розвідника-дозиметриста) долізли аж на саму верхівку отієї червоно-білої вентиляційної труби над саркофагом. Висота від землі - 150 метрів.

Наш репортаж з фотознімками під назвою "А далі - тільки небо!" облетів півсвіту.

Немає нічого цікавішого в роботі журналіста, як бути першим. Але за це треба платити своїм здоров'ям, а іноді й найціннішим -життям.

У Москві в приміщенні Спілки журналістів Росії висять 311 фотопортретів убитих журналістів. Така висока й дорога ціна за ті газетні рядки, за ті фотознімки і за ті теле- і радіорепортажі, за ту правду, яку доносять до людей самовіддані журналісти.

У нас, в Україні, іконостас убитих за правду журналістів значно менший. Але набагато більший, ніж у Росії, перелік імен тих, кого знищила чорнобильська радіація. На недавній зустрічі журналістів-чорнобильців 26 квітня 2011 року в Національній спілці журналістів України перед хвилиною мовчання було зачитано той список.

Мороз іде по спині, коли чуєш імена твоїх колег-журналістів, яких зловив у приціл і добив невидимий снайпер з Чорнобиля. Для нього не має значення ні відстань, ні час...

26 квітня 2011: пам'ятник ліквідаторам на Мітінському кладовищі. Фото - notavailablenow.livejournal.com

У неділю 24 квітня, коли люди святкували день Воскресіння Христа, я їхав з посвідченням про відрядження від газети "День" у поїзді Київ - Москва на Мітінське кладовище, де лежать у бетонних могилах в цинкових трунах пожежники та працівники Чорнобильської АЕС, які вночі 26 квітня 1986 року вступили в бій з ядерною стихією і набрали смертельну дозу радіації.

Їхав я з метою фотозйомки траурного мітингу в день 25-річчя Чорнобильської катастрофи, але, користуючись нагодою, віз для рідних загиблих ліквідаторів фотознімки, зроблені мною раніше на Мітінському кладовищі. Віз також для російських ліквідаторів кілька книг, у яких були надруковані мої кольорові фотознімки чорнобильців, які живуть тепер за Уралом.

1986: американський ТБ-сюжет про Чорнобиль. Порівняйте з радянським

Але о 21 годині за київським часом того ж 24 квітня на російській залізничній станції Суземка я був знятий з поїзда російськими прикордонниками і депортований в Україну як особа, якій заборонено в'їзд на територію Російської Федерації.

Як я вже говорив газеті "День", згідно із законодавством РФ перепустка в прикордонну зону оформляється протягом двох місяців у ФСБ Росії в Москві або в регіональних управліннях ФСБ Росії. Оскільки раніше кілька разів перепустки в прикордонні зони Росії мені оформлялися саме таким чином, то зрозуміло, що органи ФСБ Росії володіли всіма необхідними даними про мою особу.

Через складність та довготривалість дослідницького маршруту в усі місця неможливо було оформити перепустки заздалегідь, тому в Анадир, Хатангу та селище Черський я прибував літаком без заздалегідь оформлених перепусток. Але оскільки законодавство РФ передбачає у виняткових випадках оформлення цих перепусток на місцях, то органи ФСБ та прикордонної служби на моє прохання оформлювали ці перепустки у тих місцях, куди я потрапляв, і таким чином я як журналіст мав офіційний дозвіл на перебування в цих місцях.

Фотозйомка на Митинському кладовищі - це не "бойовий виліт", але коли бачиш неймовірні страждання матерів, батьків, дружин і дітей загиблих ліквідаторів, то на журналіста лягає важкий тягар психологічного навантаження.

Коли мене депортували з Росії в Україну, я вперше в житті не виконав журналістського завдання. Так, мабуть, почуває себе пілот, збитий у повітряному бою...

За вікном поїзда, в якому я вимушено повертався в Київ, була глибока ніч, але спати не хотілося.

 

Пригадалася чомусь весна 1990 року, коли я розшукав у Чорнобилі на вулиці Шевченка будинок, у якому народився і виріс майбутній офіцер-пожежник, Герой Радянського Союзу Володимир Правик. Обережно, щоб не здіймати радіоактивний пил, я обійшов усі кімнати. Колишнє життя в них стало мертвою пусткою. Знайшов кілька фотознімків. На одному з них Володимир Правик у формі курсанта пожежного училища, на іншій - його батько Павло Панасович з групою військових повітряних десантників під час армійської служби...

Ті дезактивовані фотознімки я після вахти в Чорнобилі відвіз у містечко Ірпінь, де після евакуації Павло Панасович та Наталія Іванівна Правики отримали квартиру. Познайомилися. І перед тим, як сісти за стіл, я попросив батьків героя-пожежника: "Розкажіть, як тоді все було...".

- Про вибух на атомній станції ми дізналися вранці 26 квітня, - почав згадувати Павло Панасович. - Через Чорнобиль їхали сотні пожежних автомашин. Першою була думка про сина: саме тієї ночі його пожежний караул ніс службу з охорони ЧАЕС. Дружині вдалося дізнатися, що Володя лежить у Прип'яті в лікарні. Дорога вже була перекрита - і ми на мотоциклі дісталися туди лісовими стежками аж під вечір. Розшукали вікно палати, в якій лежали пожежники. Коли з'явився Володя, то на якусь мить він здався чужим: обличчя загоріле до чорноти, а очі з темно-вишневих стали синіми. Попросив: "Скажіть Наді (дружині його), щоб вона зачинила вікна і не виходила з Наталочкою (донькою маленькою) на вулицю. Бо в Прип'яті - висока радіація. І молока мені привезіть...".

- Наступного дня, - після довгої паузи продовжив свою розповідь Павло Панасович, - Володі в лікарні вже не було: всіх пожежників відвезли з Прип'яті до Борисполя, а звідти літаком у Москву. Розповідали, що вони йшли до "швидкої", тримаючись один за одного.

Після того я вантажив пісок під Лельовим на вертольоти (льотчики скидали його на зруйнований реактор), а дружина поїхала до сина. До 5 травня я був у Чорнобилі. Прийшла телеграма з Москви: "Приїжджай терміново. Володі стає гірше"...

Саме в той день почалася евакуація жителів Чорнобиля. Я зрозумів, що назад уже ніхто не повернеться. Щоб не мучилися, випустив надвір курей, гусей і кролів. Випустив з кліток і папугу та білку. Взяв з собою тільки документи та кілька фотографій. А повернувся в Чорнобиль аж у липні чи в серпні. Двері нашого будинку були на замку, але одне вікно відчинене. Мародери забрали холодильник, газову плиту, пральну машину... Але не добра мені шкода нажитого. Сина дорогого жаль. Краще б я на ті муки пішов...

2007: батьки героя Володимира Правика на Мітінському кладовищі. Фото Миколи Хрієнка

Мати була в лікарняній палаті біля сина до останньої секунди його життя.

- Володя весь час напружено обдумував свої дії в ту страшну ніч, - почала розповідати мені Наталія Іванівна. - Він сумнівався: чи мав право посилати підлеглих пожежників у радіацію? Переживав за здоров'я товаришів. Свої болі та страждання приховував.

У останні хвилини покликав батька, руку йому потиснув. А мене попросив: "Світло засвіти, мамо...". Надворі день сонячний, але для Володі була чорна ніч, бо він осліп. Перед смертю з його синіх очей викотилися дві сльози. І замовк назавжди...

Помер Володимир Правик, як і його товариш офіцер-пожежник Віктор Кібенок, 11 травня. І ховали їх разом - 13 травня. А 25 вересня 1986 року Правику і Кібенку було присвоєно посмертно звання Героїв.

Після тієї першої зустрічі з Павлом Панасовичем і Наталією Іванівною у мене склалися добрі стосунки. Я дуже радий, що зміг як журналіст допомогти їм у кількох складних життєвих ситуаціях.

Виконав і одне незвичайне прохання: нарізав весною черешків з яблунь і груш у старому садку Правиків у Чорнобилі й привіз їх в Ірпінь, де Павло Панасович прищепив ті живці на деревця у своєму молодому садку, який почав вирощувати на новому місці після евакуації...

...Поїзд ішов з Росії в Україну, була ніч, але мені не хотілося спати. Якщо буду живим, то обов'язково зроблю фотозйомку на Митинському кладовищі наступного року. А газета "День" покаже їх своїм читачам.

Від редакції. Те, про що не написав Микола Хрієнко

Учора в деяких українських електронних ЗМІ з'явилася інформація, що нібито пояснює, чому журналістові Миколі Хрієнку було заборонено в'їзд до Росії. При цьому наші колеги посилалися на "поінформоване", проте анонімне джерело, яке все зводило до того, що "М. Хрієнко порушив чинні в РФ правила пересування територією Росії під час його попередньої подорожі. Йдеться про Чукотку".

Таким чином, зняття українського журналіста з поїзда, коли він їхав у відрядження за редакційним завданням, звелося до поодинокого випадку, до того ж малозрозумілого, тобто до проблеми самого журналіста.

Насправді це проблема нашого журналістського співтовариства: невміння відстоювати свої професійні інтереси, консолідуватися і, нарешті, звичка задовольнятися інформацією з "чужого голосу", в цьому разі - російської сторони.

Ну, їхня позиція якраз зрозуміла: треба ж якось виправдатися з приводу виниклого інциденту. А ось що змушує наші ЗМІ: одні - бездумно озвучувати, а інші - життєрадісно підхоплювати інформацію, яка, подана не в повному обсязі, помітно викривлює суть питання.

До речі, цю саму суть було викладено на сайті "Дня" (28 квітня) та успішно проігноровано колегами. Зрештою, вони могли звернутися до самого журналіста за роз'ясненнями і з'ясували б (див. вище текст Миколи Хрієнка), як мінімум, що по суті він нічого не порушував. А як максимум, що формально обмеження на його в'їзд до Росії зняті.

І останнє. Ми не залишаємо надії, що перед Миколою Хрієнком вибачаться. Ось де б нашим колегам виявити солідарність. Інакше "приватні" проблеми окремих журналістів та окремих ЗМІ стануть системною загрозою професії як такої.

Джерело: "День"

Читайте також інші матеріали за темою "Чорнобиль"

"Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні"

У 1980-х роках органи кдб урср пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні 1932–1933 років, і намагалися всіляко перешкоджати цьому. У циркулярах і вказівках з Києва до обласних управлінь кдб ішлося про те, які необхідно вжити агентурно-оперативні заходи "для протидії ворожим акціям закордонних наццентрів".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.