Кохання під час Першої світової війни. Три родинні історії

Zaxid.net

Перша світова війна – це вже майже століття тому. Мої дідусі й бабусі належали до покоління, яке пережило дві світові війни, кардинальні зміни режимів і здобуло унікальний життєвий досвід. Втім, жодна родинна сага не здатна зберегти аромату почуттів тих, чиє кохання припало на 1914-18 роки. Та й розповідати онукам про це було, напевно, незручно. Жінки тоді були здебільшого цнотливі й вірні, а чоловіки мовчазні та романтичні.

Не знаю, чи брався хтось досі досліджувати культуру почуттів українців у перших десятиліттях ХХ століття на основі спогадів сучасників, але це не менш важлива тема, ніж політична чи соціальна боротьба.

Листи, спогади, родинні перекази дають картину значно чіткішу, особливо коли йдеться про відтинок часу, що вміщує у собі життя трьох поколінь. Важливо створити цілісну картину й зробити узагальнення.

У покоління, чия молодість припала на перші два десятиріччя ХХ століття, були власні моральні стандарти, які відкоригувала війна: вірність і постійність почуттів вступають на перше місце. Усе це формувалося завдяки народно-пісенній творчості й поезії, на відміну від наших часів, коли стереотипи  поведінки запозичаються в масової культури, яка зумисно занижує моральні стандарти.

 Мене завжди дивувало, як покоління, що спізнало на собі жахіття двох воєн (бо навіть одна війна  чи соціальне потрясіння здатне докорінно змінити свідомість особи), зуміло прожити до 90 літ і зберегти при цьому ясний розум і світлу пам’ять.

Пояснення одне: ці люди мали міцний моральний стержень й духовне здоров’я, тому вони й вижили.

..У дитинстві в нашій хаті висіла на стіні шабля. Я  так звикла до неї, що навіть не помічала. Розпитувати про минуле у старших ми не наважувались. Подібне бажання виникає, на жаль, тоді, коли вже пізно.

У 6 років я знала, що то дідова шабля, а дід помер, коли мені було три роки. Потім тато забрав шаблю до шкільного музею, який сам створив. А потім, коли тато пішов зі  школи, шаблю хтось поцупив і зробив  з неї  косу.

Про те, що мій дідо був січовим стрільцем, я довідалась уже дорослою. Але мені вдалося зберегти  станок для гоління  мого діда.

З-під  вінця на війну

Так–от, одруження мого діда Григорія Басараба припадає на першу світову війну. Народився він 1887 року й був старший за бабцю на 11 років. Тобто вже 1917 року був старим парубком.

У день свого весілля він пішов до корчми по горілку, бо не вистачило, і звідти його забрали на війну.

Не думаю, що силоміць. Дід був хоч і простим селянином, але багато читав і знав історію України. Його винесло з Урожа на хвилі патріотичного пориву. Можливо, він просив не брати його відразу, розривався між військовим обов’язком і молодою дружиною, але за лічені хвилини зробив свій вибір, бо служив перед тим у війську.

Він вижив у боях під Вінницею й повернувся. Інакше  б мене не було на світі.

Діти, зачаті в ті часи, стали самі воїнами чи просто гарматним м’ясом у Другій світовій. Моя бабуся ледь не вмерла від тифу, поки дідо воював, і велося їй, сироті, мабуть, ще гірше, ніж дідові.

Повернувшись, дід став для неї найкращим чоловіком, оточив  ніжністю й любов’ю. Він вставав перший, щоб розпалити в  печі й тоді будив: "Вставай, Настуню!" Його кохання виливалось не віршами, а постійним піклуванням, і це допомогло моїй бабусі стати впевненою у собі жінкою.

Маючи п’ятеро дітей, вона кинулась за німецької окупації на захист чужого чоловіка, що приблукався до нашої хати: цілувала німецькому солдату руки, і вимолила життя незнайомцю.

Разом з моїм дідом вони побудували хату, яка багато років залишається моїм домом. Беззаперечна відданість і взаємна довіра завжди були присутні в цьому шлюбі.

  Одна золота сережка

Лікар Григорій Квятківський пошлюбив дідову рідну сестру, теж Настю, ще до війни. У них було двоє доньок: Стася і Анна. Мешкали вони в Бориславі.

Пані Квятківська  з простої сільської дівчини шляхетського походження піднялась над своїм станом завдяки коханню. Вона мешкала в міському будинку, носила капелюшки, мала прислугу і, мабуть, швидко забула про сільський побут. І звісно, розмовляла тепер польською і вчила дітей розмовляти нею, щоб не виглядати селючкою.

Дружина лікаря мала дбати про репутацію чоловіка. І жили б вони, мабуть, довго й щасливо, якби не війна. 

Григорій Квятківський так само подався  у січові стрільці. Одружений чоловік, батько двох дітей - можна тільки здогадуватись, яке патріотичне піднесення охопило молодого лікаря.

Ми не маємо уявлення про ту ауру, яка панувала в селах і містах Східної Галичини під час Першої світової. Що змушувало українських та єврейських юнаків та чоловіків, які, можливо, ніколи не покидали рідних і міст, вступати до лав стрілецтва в цій жахливій кривавій бойні, що тривала чотири роки?

Вони були так виховані. Вони були освічені й багато читали, це безперечно. Їх виховав просвітницький рух, в якому брали участь лікарі, священики, вчителі, крамарі, селяни.

Під час битви під горою Ласки стогони й лемент поранених вояків австрійської армії було чути аж в сусідньому селі Винниках. Його чули жінки, чиї чоловіки воювали на різних фронтах. Зберегти якісь політичні пріоритети в цьому хаосі було, напевно, нелегко.

Григорій Квятківський був на війні полковим  лікарем і загинув під Вінницею. Перед смертю він надіслав  дружині прощального листа і передав шлюбну обручку й одну золоту сережку.

Чому одну? Бо друга залишилася в дружини... Наче в романтичній баладі.

Молода вдова, залишившись без засобів до існування, повернулась до батьківської хати. Коли дівчатка підросли, то пішли на службу бавити дітей тим панам, що були пацієнтами їхнього батька. А потім теж повернулись.

Війна змінила їхню долю. Батька вони майже не пам’ятали, і зміни суспільного статусу також. Не мали за чим жалкувати, та й життя не давало часу на роздуми.

Із Урожа  до  Парижу

Ця історія про те, як Перша світова війна стала союзником двох юних закоханих  і допомогла їм виграти битву. Її розповів мені чоловік з нашого села, який почув її від свого діда.

Був у селі священик Леонтович. Один син у нього помер ще перед війною, а другий, молодший, полюбив дівчину-сироту з бідної родини. В дитинстві вони бавились разом, і дитячі почуття переросли в кохання.

Коли батьки хлопця помітили це і спробували розірвати стосунки, то наштовхнулись на шалений спротив сина.

Хлопця відправили вчитися  до Львова, але студент щосуботи на ровері, а взимку на лижах вертався  до Урожа, щоб стрітися з дівчиною. А було приблизно 80 (!) кілометрів.

Подавав знак - і дівча, часом в самій сорочці й боса, втікало з хати. Закохані ховались в лісі на Ласках. Звідти вони бачили те, що бачу я сьогодні: довгу стрічку ріки, що виривається на рівнину між двох гір, і село, що повзе змією вздовж ріки.

Вони мріяли подолати впертість єгомостя і одружитись, однак після тривалої боротьби панотець  вдався до хитрощів. Поки син був у Львові, дівчину змусили обвінчатись з іншим, старшим чоловіком.

Здавалось, банальна історія нещасливого кохання. Певно, батько думав, що син з цим змириться, бо ж не піде він до чужої жінки, не порушить святого таїнства шлюбу. Тоді  небо, здається, впало б на землю і настав кінець світу.

Та тут почалася  війна і чоловіка дівчини забрали на війну. Тоді син священика прийшов і забрав чужу дружину додому, тобто привів в дім священика. Як єгомость це витерпів, не уявляю. Мабуть, шаленець пригрозив накласти на себе  руки. А може, батько нарешті оцінив силу  кохання, якого сам ніколи не звідав.

Хтозна, що відчував панотець, але на цьому неприємності не закінчились. Невдовзі чоловік повернувся зі своїми військовими побратимами і силоміць забрав дружину. Кажуть, хлопець так вчепився руками в одвірок, що його не могли відірвати дужі вояки в пропахлих порохом шинелях.

Однак кохану все-таки забрали від нього.

У фіналі цієї історії через якийсь час закохані подались із села й опинились аж у Франції. І, здавалось би, безвихідна ситуація вирішилась завдяки хаосу війни.

***

Ось такі три історії кохання під знаком війни. Вони прориваються наче полум’я з-під куп штучних ідеологічних конструкцій.

Скільки б не переписували історію, приватне життя не можна сфальсифікувати. Воно живе в родинних переказах, що передаються від покоління до покоління, а якщо навіть у якомусь поколінні зв’язок уривається, існує велика ймовірність того, що колись велике кохання  впаде як грім небесний на голову когось із нащадків.

Уже в нових реаліях та іншому контексті. Війна – це не тільки бруд і кров, а й  випробування. Вона вимагає  справді надлюдських зусиль, щоб зберегти душевну і моральну чистоту.

...Шабля, з якої зробили косу, одна золота сережка  і руки, прирослі до одвірка – це теж історичні факти, хіба ні?

Джерело: Zaxid.net