Інститут національної пам’яті розпочав процес національної амнезії

Якщо ваша «свідома» біографія відбулася в 90-ті роки минулого століття чи пізніше, можете, не послуговуючись машиною часу, легко поринути в епоху радянського агітпропу та відповідної політики пам’яті. Для цього достатньо лише відвідати офіційні заходи Українського інституту національної пам’яті при Кабінеті міністрів України.

Опинившись на першому публічному заході за нового керівництва цього інституту, присвяченому Дню партизанської слави, відчуваєш не лише зміну влади, а й зміну дискурсів.

Навіть Золоту залу Українського фонду культури, де 23 вересня відбувся «партизанський» круглий стіл, прикрасили масштабним «єлейним» полотном художника Артамонова «Засідання нелегального ЦК КП(б)У в 1943 році».

Саме в такому антуражі Інститут національної пам’яті на чолі з членом-кореспондентом НАН України Валерієм Солдатенком відтворив кимось уже призабуту, а комусь і геть незнайому атмосферу партійного офіціозу часів «розвинутого соціалізму».

Багато слів про вшанування тих, хто поклав життя на вівтар перемоги. І водночас чимало дорікань щодо «переписування» історії та реабілітації «ворогів народу» — передусім тих, хто воював за свою Україну (свою землю, село чи родину), а не «за Родину, за Сталина».

Одним словом — тих, хто прагнув побачити свою країну вільною. І це всупереч тому, що Український інститут національної пам’яті було створено, зокрема, для «забезпечення всебічного вивчення етапів боротьби за відновлення державності України у XX столітті» (Постанова КМУ № 764 від 31.05.2006).

Так, голова Державного комітету архівів України представниця КПУ Ольга Гінзбург наголосила на неприпустимості перегляду статусу «всіляких колаборантів» (що на захід від Збруча) коштом славної пам’яті радянських партизанів.

Мовляв, «яким це треба бути львів’янином, щоб брудними руками торкнутися пам’яті тих, на чиїх прикладах слід виховувати молоде покоління громадян України…», — наголосила товариш Гінзбург (до речі, я вперше за багато років кілька разів почув звертання «товариш» під час публічного заходу, не пов’язаного безпосередньо з Комуністичною партією України).

Навіть відомий своїми документальними розвідками історик з СБУ Дмитро Ведєнєєв, розпочавши виступ з критики тенденцій, які формують уявлення про Велику Вітчизняну як «чужу нам війну» (радше погоджуся із цим), завершив його у кращих традиціях брежнєвської патетики — посиланням на слова з промови президента Януковича, виголошеної ним з нагоди Дня знань, щодо «неприпустимості політизації історії ХХ століття» (неначе це стосується науковців).

Загальний меседж усього цього дискурсу «партизанської слави» добре сформулював проректор Дніпропетровського національного університету Валентин Іваненко. Мовляв, «упівський рух ніколи не був антифашистський, а, навпаки, профашистський, тому немає підстав зараховувати його до загальноєвропейського руху опору».

По суті це дійство стало свідомим поверненням до публічного обігу штампів, на яких у Радянському Союзі десятиліттями виховувалося сприйняття історії тієї війни. Історії, що грунтувалася не так на документах, як на «заповітах» керманичів партії, рішеннях пленумів ЦК, а відтак на добре відцензурованих у 60—70-ті роки мемуарах радянських комісарів і полководців (які, зрозуміло, пережили епоху «чисток»).

Ніякої «іншої історії», ані найменшого пієтету перед документом чи системного аналізу цифр і фактів, ані крихти поживи для наукової дискусії. Що це, як не початок амнезії?

Особисто я не проти того, щоб партизанський рух (радянський, звісно ж) часів Великої Вітчизняної війни вважати «важливим стратегічним внеском у перемогу над агресором», як зазначено у прес-релізі Інституту пам’яті.

Нудить лише від профанації історії в дусі радянського агітпропу.

Сучасні академічні стандарти в принципі заперечують погляд на історичні феномени під кутом зору чиєїсь «слави» чи «не слави», адже це порушує принцип об’єктивності та безсторонності, перетворюючи історію на політику, звернену в минуле.

У цьому сенсі ремесло історика дечим нагадує справу лікаря-діагноста, на якого покладено лише два обов’язки: визначити симптоми (цебто історичні факти) та описати перебіг хвороби (власне історичну феноменологію).

І лише суд, а не консиліум лікарів, визначає, чи може пацієнт далі жити в соціумі і на яких правах. Тоді як дискурси «слави» чи «таврування» чогось або когось нав’язують історикові не властиві йому функції громадського «захисника» чи «обвинувача», а не «терапевта». Тоді як у справах пам’яті перше слово повинно бути саме за лікарем…

Отже, зі всього почутого на першому «за нової влади» публічному заході в Інституті національної пам’яті змушений зробити висновок: «процесс пошел». Процес з ознаками історичної амнезії — як щодо фактів, так і, тим паче, щодо інтерпретацій.

Найдивніше було почути з вуст того ж таки Дмитра Ведєнєєва тезу: мовляв, німецькі дані про втрати серед військових вермахту внаслідок партизанських дій майже збігаються з наведеними у звітах партизанських командирів — буцімто один партизан зосереджував на собі увагу не менш як десяти вояків регулярної армії агресора…

Кому як не досвідченому знавцеві архівів спецслужб повинно бути відомо, що всі ці речі насправді належать до штампів, з допомогою яких іще в хрущовські часи вдавалися до притаманного всій радянській системі «окозамилювання».

Про дослідження "Красные партизаны Украины, 1941-1944: малоизученные страницы истории" читайте в розділі "Книжки"

Ще під час вивчення документів партизанського руху в 1948 році ледь не по кожному партизанському угрупованню було виявлено чимало «мертвих душ» і фіктивних партизанських рейдів, не підтверджених ані даними військової розвідки, ані документами вермахту, які опинилися в руках радянських спецслужб.

Згодом ці дані було засекречено, і дослідники не мали до них доступу. Натомість багатотисячними тиражами видавали мемуари та листи партизанських командирів і комісарів, добре відцензуровані хрущовською пропагандою.

Сам Хрущов, який не з чуток знався на подробицях партизанської війни, небезпідставно побоювався системного вивчення джерел з історії партизанського руху, оскільки це неодмінно призвело б до деромантизації образу «народного месника». Не дивно, що наукові дисертації з історії діяльності партизанів в Україні він вважав марнуванням грошей. На місцях це сприймалося як пряма вказівка спеціалізованим науково-дослідним установам.

У світлі такої заангажованої історії ми ніколи б не дізналися про всі суперечливі перипетії партизанського руху. Навіть в офіційних комісарських звітах частіше, ніж про будь-які інші акції, йшлося про диверсійну діяльність, спрямовану на «зниження врожайності» та «нищення приватних господарств» (як розсадників «антисовєтчини»).

Виявлення та впровадження в науковий обіг усього розмаїття джерел аж ніяк не сприяло збагаченню дискурсу слави «народних месників». В опублікованих в останні роки документах раз по раз натрапляємо на оцінку самими ж партизанами ефективності партизанських диверсій.

Так, комісар кам’янець-подільського з’єднання Павло Миронов доповідав ставці: «Принудительное изъятие скота, имущества и убийство мужского населения (принимая их за националистов) — все это отталкивало население Западной Украины от нас, оно становилось против нас и переходило на сторону националистов» (ЦДАГО України. ф. 97, оп. 1, спр. 1, арк. 147).

Навіть Лаврентій Берія доповідав Сталіну про те, що особливий склад партизанських з’єднань (ішлося про загони Сабурова) пиячить, тероризує та грабує місцеве населення, що ллє воду на млин націоналістичної пропаганди.

Погодьтеся, інакше як класово прихованим мародерством і терором проти своїх же українських селян назвати ті акції важко. І вони анітрохи не стосувалися тактики «випаленої землі», заради якої в тилу ворога й залишалися партизани.

Показово, що деякі цілком постановочні світлини на виставці, влаштованій під час круглого столу в Золотій залі, як і в старі «добрі» часи, супроводжували анотації на кшталт: «Селяни звільненого села радо вітають партизанів» (хоча жодного селянина на фото насправді немає).

Після війни статусу партизана, хоч як це дивно, були позбавлені не ці гультяї-мародери, а невеличкі, не підпорядковані ставці загони, як-от вінницьке підпілля, заарештоване в 1944 році СМЕРШем, чи безіменний загін на Чернігівщині, який кинув гасло «Проти Гітлера і Сталіна!» й невдовзі був знищений радянськими диверсантами.

Тривалий час не визнавали статусу партизанів за «молодогвардійцями» та партизанами капітана Кудрі (того, який діяв у басейні Ворскли, а не того, який підривав Хрещатик), оскільки з московським штабом вони зв’язку не підтримували й усіляко толерували «націоналістичні» ухили (приміром, Зоя Космодем’янська була онукою замордованого чекістами священика і донькою розкуркуленого й засланого до Сибіру селянина).

І про цих партизанів радянська історіографія, до традицій якої закликали повернутися учасники круглого столу, певна річ, нічого не знала.

Що ж до славнозвісної «рейкової війни», то її ефективність уже піддали сумніву не лише заокеанські, а й російські історики. Вагома частина звітів про підірвані ешелони часто не підтверджувалася агентурними даними.

Про це доповідав ставці навіть кадровий чекіст генерал Тимофій Строкач — керівник партизанських формувань на всій окупованій території УРСР. Аналогічні відгуки надавав і Іван Сиромолотний — комісар у з’єднанні Ковпака. Натомість каральні відповіді СС були широкомасштабними і призводили до багатотисячних втрат серед місцевого населення. А це здебільшого були діти, жінки і старі.

Особливих тактичних зусиль «рейкова» війна не вимагала. Заклав вибухівку — і тікай до лісу. Але висаджений у повітря ешелон з білизною та цигарками (диверсанти часто не мали достовірних розвідданих) коштував сотень спалених довкола хат — зазвичай разом із мешканцями.

А тим часом зриви поставок боєприпасів на фронт через рейкові диверсії, як підраховано за матеріалами німецьких архівів, становили лише четверту частину від загальних комунікаційних проблем вермахту. Отже, реальний стратегічний результат партизанських дій на залізницях був мінімальний, а людські втрати, передусім українського населення, — невиправдано великі.

Щоб запобігти каральним рейдам та обвинуваченню в диверсіях, місцеві селяни самі гуртувалися в партизанські з’єднання і полювали на радянських диверсантів.

Із часом більшість цих стихійних загонів почали автоматично вважати «упівськими», хоча в основі їхньої боротьби не завжди були націоналістичні переконання.

Давно не таємниця амбівалентне ставлення партизанів до своїх же побратимів, що аж ніяк не вписується в концепцію їх героїзації. Конкуренція серед партизанських з’єднань за харчі, контроль над селами та поставки з «великої землі» спорядження доходила до майже «кланових розборок».

Приміром, командир Вершигора якось пообіцяв розстріляти кількох партизанів з’єднання Федорова, які розжилися зерном з його «вотчини», якщо ті не повернуть збіжжя. Головком українських партизанів Строкач ремствував, що пілоти бояться сідати на аеродроми ковпаківців, бо їх можуть захопити як заручників.

Подібні приклади аж ніяк не поодинокі й істотно підмочують рафінад героїзованої історії партизанського руху. Але головне інше: в історії в розділі «Слава» ми не прочитаємо про партизанське повсякдення — так само далеке від романтики, як і будь-яка воєнна правда, коли люди місяцями й роками живуть перед обличчям смерті, йдучи на бійню не тому, що це їхня робота, а тому що статус «дезертира» чи «колаборанта» часто гірший, ніж смерть.

За такого дискурсу історія перестає існувати задля реконструкції минувшини, ба навіть сама страждає на амнезію, перетворюючись на рудимент офіціозної пропаганди — чи то «компартійної», чи то «буржуазно-націоналістичної».

Принаймні мій особистий «рентген» як історика переконав, що інститут, створений для формування в молодому українському соціумі остову національної пам’яті, вже ініціював процес її національної амнезії. Далі буде…

Джерело: "Дзеркало тижня"