Спецпроект

Про серпень 1991-го. Три москвича загинули недаремно

Можливо, мають рацію ті, хто стверджує, що зараз усе саме так тому, що за свободу ми тоді, в 1991-му, заплатили всього трьома життями. А якби до влади хоча б на кілька років прийшли путчисти - народ би отримав щеплення від авторитаризму.

Хорошо, что невозможно заглянуть в будущее и, исходя из увиденного, сделать тот или иной выбор.

Потому, что, если бы ровно двадцать три года назад Владимир Усов, Илья Кричевский и Дмитрий Комарь вдруг увидели сегодняшнюю Россию во всей ее красе, они бы точно остались дома и пили водку с друзьями.

Как и десятки тысяч других, кто пришел в августе 1991 года к Белому дому [парламент радянської Росії, зараз - будинок уряду РФ] не потому, что "пипл тусуется", а осознанно, хоть и наивно мечтая о новой, демократической России.

И тогда бы, скорее всего, победил ГКЧП, и обреченный, уже трещавший по швам Союз попытались спасти эти несчастные фанатичные старики – с помощью танков и саперных лопаток, по-другому они просто не умели.

Эта попытка, я думаю, обернулась бы большой кровью, а результат в итоге все равно был бы один – распад Союза и другая Россия.

 В ніч з 20 на 21 серпня 1991 року бронетранспортери Таманської дивізії, які з наказу ГКЧП рухалися на Білий дім, спробували прорватися крізь барикади в тунелі під Садовим кільцем. В результаті загинуло троє молодих москвичів - Володимир Усов, Ілля Кричевський і Дмитро Комар. Це були єдині жертви путчу ГКЧП. Всі троє стали Героями Радянського Союзу

23 года спустя мы по-прежнему живем в самодержавной стране с несвободным и, по большому счету, не очень-то и стремящимся стать свободным обществом. Обществом, страдающим затяжным маниакально-депрессивным психозом – как человек, потерявший себя во времени и пространстве.

Соцопросы показывают, что большинство поддержало бы сейчас ГКЧП, а не Горбачева или Ельцина.

Возможно, правы те, кто утверждает, что все именно так потому, что за свободу мы тогда, в 1991-м, заплатили всего тремя жизнями.

А, окажись на пару лет у власти ГКЧП (или, как потом говорили, коммунисты в 96-м) – народ бы раз навсегда получил прививку от авторитарного и имперского реваншизма.

Конечно, это все бесполезная гипотетика, а реальность такова, что сейчас мы уверенно выходим на очередной виток многострадальной русской спирали-сансары, подсознательно распевая нашу единственную мантру "Авось!"

Прекрасно понимая все это, я хочу поделиться с вами убежденностью: Илья Кричевский, Дмитрий Комарь и Владимир Усов погибли не напрасно. И те тысячи, что пришли "спасать демократию", сделали свое большое дело.

Раньше, позже, но Россия станет именно тем свободным, сильным и умным государством, о котором мы все тогда мечтали. Да, "цена вопроса" уже оказалась и еще окажется выше, чем мы могли представить. Взросление без боли и разочарований (в том числе в себе самом) невозможно.

Предлагаю каждому, кто мечтает о том же, помнить эту простую истину и не опускать руки.

Автор: Станіслав Кучер

Джерело: Сноб

Дивіться також:

1991: прес-конференція ГКЧП у Москві. ВІДЕО

1991: офіціоз програми "Время" про ГКЧП і Кравчука. ВІДЕО

Початок кінця. Радянський Союз помирав під "Лебедине озеро"

15% українців вважають, що перемога ГКЧП зробила б їхнє життя кращим

Як розпадався СРСР. Спогади доньки Брежнєва

1991: Союз убив сам себе. ВІДЕО

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.