Чекістський пам'ятник повстанцям

У травні 1954 року до рук гебістів потрапив Головний командир УПА Василь Кук. Наступного, 1955-го, при спробі захоплення гине провідник ОУН на Волині Анатолій Маєвський. Керівні ланки підпілля цілком ліквідовані, залишилося провести "зачистку" теренів від окремих його вогнищ.

В 1956 році радянським органам безпеки знову довелося мобілізувати свої зусилля, аби спинити наростання активізації руху опору, породженого як внутрішніми (повернення з таборів політв'язнів після лібералізації режиму), так і зовнішніми (повстання у Будапешті, заворушення в Польщі) причинами.

Лише в другій половині 1950-х вони могли впевнено констатувати, що придушення повстання, яке чекісти обіцяли керівництву партії щорічно з 1944 року, врешті відбулося.

Останнім його акордом мала стати ліквідація Степана Бандери - людини, яка і для самих учасників, і для ворогів визвольного руху стала його символом. 15 жовтня 1959 року кагебісти доповіли Микиті Хрущову про успішну ліквідацію в Мюнхені провідника націоналістичного руху.

Та цій події не судилося стати завершальним актом у протистоянні - через півроку, 12 квітня 1960 року, на теренах Підгаєцького району Тернопільської області відбувся останній бій групи підпільників. 

В ході бою двоє бійців УПА загинули, а підпільниця, що була з ними, потрапила в полон. Тож останнє слово таки було за повстанцями.

Тим часом головний акцент у протистоянні між українським національним рухом та комуністичним режимом змістився в інформаційну сферу. При цьому представники української діаспори активно використовували у ньому історію Української повстанської армії. Адже вже саме поширення інформації про УПА та її завзяту боротьбу підважувало міф про непереможність комуністичного режиму.

Крім того, ця історія чітко демонструвала, якими методами утверджувалася радянська влада в Україні і ставила під сумнів її легітимність.

Плакат про тисячолітню традицію державності від Сяну до Дону: княжий дружинник, козак, воїн УПА. Збергіся завдяки енкаведистам

Перші праці з історії УПА з'явилися ще в роки, коли тривала боротьба. Їх авторами були колишні учасники визвольного руху (книги Миколи Лебедя - 1946 рік та Петра Мірчука - 1953 рік). В 1957 році опубліковано перший збірник документів УПА, почали з'являтися спогади її ветеранів.

Така активність діаспори провокувала радянську реакцію. Рівень комуністичної пропаганди про "українсько-німецьких буржуазних націоналістів" виявився явно недостатнім, звичайне замовчування теж спрацьовувало дедалі важче, особливо в умовах хай обмеженої, та все ж лібералізації режиму в часи відлиги, коли дедалі частіше почали порушуватися раніше заборонені теми.

Тому в надрах КГБ визріла ідея підготувати масштабне дослідження та збірник документів, який викривав би "злочинну суть українського буржуазного націоналізму" і розповідав би про "героїчну" з ним боротьбу.

Матеріалів, що могли стати основою для роботи про ОУН та УПА, у сховищах чекістів було більш ніж достатньо - адже документи підпілля для них були такою ж важливою ціллю, як і самі підпільники. В результаті за понад десять років боротьби їх зібрано сотні тисяч. Політична ситуація кінця 50-х - початку 60-х років XX ст. дала добру нагоду їх узагальнити.

Проте схоже, що визначальними були все ж не політичні причини, а мотиви особистого характеру. Безстрашні воїни "плаща і кинджалу" хотіли слави.

Їхня кривава боротьба була практично невідома більшості суспільства, яке й не уявляло масштабів протистояння в Західній Україні.

Звернення революціонерів до молоді щодо пісенної тематики

Вони отримали безліч відомчих і державних нагород, мали дуже хороше соціальне забезпечення - один день у боях проти підпілля зараховувався у вислугу років за три, плюс інші додаткові нарахування.

Але все це не могло задовольнити амбіцій людей, що прагнули визнання і слави, прагнули розповісти усім про свої "подвиги" та увіковічнити їх. Станом на кінець 1950-х більшість колишніх учасників боїв з підпіллям досить високо просунулися по службовій драбині, мали високі військові звання і могли заручитися підтримкою найвищого керівництва Комітету.

Вперше ідея про необхідність узагальнення матеріалів боротьби з українським підпіллям була озвучена головою КГБ УРСР Віталієм Нікітченком 28 серпня 1959 року.

За його вказівкою створено робочу групу з 24 чекістів, що мали зібрати пропозиції щодо підготовки збірника та розробити методологію роботи. Склад групи чи не найкраще свідчив про серйозність намірів її ініціаторів: серед них було 15 полковників, 6 підполковників, 3 майори - усі обіймали керівні посади в радянських органах безпеки в західноукраїнських областях в 1940-1950-х роках, не лише брали безпосередню участь у ліквідації підпілля, але й керували цим процесом.

Згідно із вказівками робочої групи, у всіх обласних архівах КГБ та в Києві розпочалася масштабна робота з виявлення документів, що висвітлювали структуру підпілля, його тактику, діяльність окремих його керівників, особливості боротьби із ним НКВД.

Пояснювальна примітка для колег-чекістів

Окремо наголошувалося на агентурній роботі проти підпілля, особливо на створенні його легендованих структур (псевдоповстанських відділів та ланок підпілля), які чекісти вважали вершиною своєї оперативної майстерності.

Колишній начальник УМГБ по Станіславській (тепер Івано-Франківській області) полковник А. Костенко, до прикладу, пропонував обов'язково використати документи чекістських агентурних операцій з ліквідації керівництва ОУН, проте не забути й про попередній досвід 1920-х.

Він, зокрема, вказує на ліквідацію на Харківщині повстанського загону "Пустовойта" чисельністю 150 вояків - Костенко особисто проникнув у цей загін і взяв участь у його підведенні під оперативний удар чекістів.

Для посилення роботи із систематизації зібраних документів голова КГБ УРСР Нікітченко дав вказівку відрядити до Києва співробітників із західноукраїнських управлінь, крім того, долучити до роботи звільнених у запас співробітників, що безпосередньо брали участь у боротьбі проти українського підпілля.

З бюджету КГБ на створення дослідження про УПА було виділено значну на той час суму - більше 10 тисяч карбованців. Про хід роботи Нікітченко звітував своєму безпосередньому шефу Голові КГБ СРСР Шелєпіну.

Перший її етап завершено на початку 1962 року - результатом стало створення справи № 372 під розлогою майже бароковою назвою "Збірник документів про структуру та характер антирадянської діяльності "Організації українських націоналістів - ОУН" та "Української повстанської армії - УПА"; про методи та заходи агентурно-оперативної роботи органів державної безпеки України з ліквідації організованого підпілля ОУН і озброєних банд УПА на території республіки в період 1943-1954 рр.".

Справа складалася з 98 томів, що разом містили 36 647 аркушів документів.

Дослідницька робота настільки захопила чекістів, що вони продовжили її й після офіційного завершення проекту - пошук та систематизація документів тривали до кінця 1963 року. У результаті створено ще дві додаткові справи № 376 та 398, що складалися з конфіскованих у підпільників документів.

Загалом укладена КГБ колекція матеріалів на сьогодні складається з 242 томів (103 томи у справі №372, 88 - у справі 376, 51 - у справі 398, серед них 10 томів документів, скопійованих з архівів польської комуністичної безпеки).

Величезна кількість документів про УПА збереглися тільки тому, що були долучені до цієї справи і відправлені до Києва, адже на місцях вони могли бути знищені як такі, що "не представляють оперативної цінності".

Логотип повстанського гумористичного журналу "Хрін", виконаний художником Нілом Хасевичем. Енкаведисти зберегли для історії навіть підпис художника олівцем: "16.8.49. Дереворит. Серія - заголовки. Проект Зота (підпільне псевдо Хасевича - Історична Правда), виконання Свирида".

Частина з надзвичайно цінних матеріалів таки потрапила під ніж - за наказом № 00150 у 1990 році знищено оперативно-розшукові справи "Берлога" на Провід ОУН в Україні (з понад 30 томів лишилося лише 8) та на Романа Шухевича (з 13 томів справи залишився лише 1). Завдяки справі № 372 до нас дійшли копії деяких з цих матеріалів.

Крім документів справи містять унікальну колекцію фотографій (кілька тисяч, зібраних в окремих 15 томах), повну добірку графічних робіт відомого повстанського художника Ніла Хасевича (її передано до музею Великої вітчизняної війни), негативи фотографій, колекція фіктивних і справжніх печаток різних органів влади, зібраних підпільниками, типографські шрифти, що використовувалися в підпільних друкарнях.

Чекістами пророблено справді величезну архівно-пошукову роботу, але чи отримали вони очікувану славу? Ні, бо поки вона тривала, сталися зміни і в керівництві КГБ та й держави загалом, яке швидко згорнуло хрущовську "відлигу" і впевнено повернуло в епоху застою.

Про відкриття якихось нових сторінок минулого не могло бути й мови, навіть якщо вони розповідали про "героїчну боротьбу чекістів".

Адже навіть така подача інформації засвідчувала масовість та завзятість українського визвольного руху. Тож радянська влада знову повернулася до тактики замовчування його історії.

Відомий плакат Хасевича. Теж з автографом: "5.8.49. Дереворит . Серія - листівки. Проект і виконання Зота. (ІІ варіант)"

 "Подвиги" чекістів знайшли своє відображення виключно у спеціальних підручниках, виданих Вищою школою КГБ ім. Ф. Дзержинського (на зразок книги: Б. Шульженко, И. Хамазюк, В. Данько. "Украинские буржуазные националисты". - Москва, 1963), доступ до яких мали лише співробітники спецслужби.

Через кілька десятиліть після створення цієї колекції історія жорстоко пожартувала з чекістів - зібрані ними документи стали майже головним джерелом історії УПА.

Саме завдяки цим матеріалам сучасні українські та закордонні дослідники поступово повертають із мороку небуття правду про український визвольний рух 1940-1950-х років. Тож чекісти власними руками створили пам'ятник своїм ворогам - воякам Української повстанської армії.

П.с. Більшість із цих матеріалів ви можете побачити у Інформаційно-довідкових залах (відкритому електронному архіві) СБУ (Київ, вул. Ірининська, 4 та у всіх обласних центрах), у Києво-Могилянській академії, Львівському національному університеті імені Івана Франка, Центрі досліджень визвольного руху. Також оригінали цих матеріалів повинні бути доступними на запити зацікавлених у читальному залі Архіву СБУ (Київ, вул. Золотоворітська, 7).

Джерело: портал tsn.ua