Після нещодавнього піар-прориву російського прем'єра на українському фронті в душах моїх співвітчизників народилася багата гамма почуттів, яка коливалася між справедливою злобою та неприхованою образою.

"Я розумію, що стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого в цій справі. ...Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні - поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці... Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Нехай Господь помилує їх."

За все життя прабабуся ніколи не повернулася в рідне село, лякалася будь-яких нагадувань про ті часи. Я ж їздила туди. Але більшість людей з тих, із ким розмовляла, оселилися в Баранівці вже після 1930-х років.

Цар Петро I - один із найжорстокіших катів України. Наведемо лише декілька не згаданих у фільмі фактів, що стосуються політики Петра I щодо України та українців, які "зело умны, и мы от этого можем быть не в авантаже".

Це був унікальний навіть як для кровожерливих сталінських часів суд. Вина розстріляних полягала лише в тому, що вони уявляли Україну окремою державою. Прокурор Харитонов - запам'ятайте це прізвище...

Нас цілком зіґноровано: в оргкомітеті лише чиновники, які навряд чи знають, яке значення має ця постать для України. Якби влада України керувалася його економічним ученням і етичними настановами - багато проблем уже було б розв'язано.

Мабуть, в її очах ми виглядали не надто відмінними від комсомольців, що забирали в її родини хліб. Чужі люди з чужою мовою, якимсь металевим приладдям. Спочатку позабирають - а потім ще ходять розпитують.

Як і сотні інших газет "The Economist" у кінці номера публікує некрологи. Коли я вперше зіткнувся з цим фактом, то вирішив, що буду пропускати розділ Obituary. Від некрологу здебільшого чекаєш смутку та горя, а хто на таке погодиться з власної волі?

770 років тому в Києві сталася небуденна подія. Військо хана Батия взяло штурмом теперішню столицю України , а тоді - володіння галицько-волинського князя Данила. Взагалі, Київ бачив багато завойовників, але Батий цілком міг би отримати гран-прі за величність заходу та спричинені руйнівні наслідки.

Наївно думати, що документальними фільмами про УПА, українськими вечорницями чи молитвами за гетьмана Мазепу можливо викорінити Союз. Він може відмерти тільки природним шляхом - із останнім народженим в СРСР.

Після 1945 року знищували не лише хрести з петлюрівськими тризубами, а й проорали все кладовище - кістки українських вояків змішались до купи...

На другий день після того ми пішли подивитися, а в нього щоки та інші місця повирізані. То люди варили те м'ясо та їли. Тоді ніхто не додивлявся, хто обрізав із людей м'ясо... Це спеціально зробили, щоб людей витравити.

Чиновники Міністерства культури і туризму беруть участь у популяризації "праукраїнської мови", псевдонауки і квазірелігії - "а що тут такого?".

Написав про нову книжку Нормана Наймарка "Сталінські геноциди". А при нагоді прочитав ще кілька дискусій про український голод 1932-1933 р. Що дивує в окремих з них, то це якість аргументів: навіть на таку серйозну тему можна, виявляється, писати не цілком серйозні (м'яко кажучи) речі.

"В неї ще багато чого сховано, а в Пітері робочим по двісті грамів хліба видають! Давай шукай!" - тикав робітник маму пістолетом в плече. Вдова повзала по землі, діти плакали. І тоді мама зомліла.

Українцям закидають синдром жертви. Ні. Все набагато складніше: бо українці є й жертвою і катом водночас. Бо мовчання - то знак згоди. А мовчазна згода - то співучасть.

Уві сні до неї прийшла жінка та сказала: "Агафіє, чого ти плачеш? Он же ж у вас стільки зерна за стіною". Прадід пробив дірку - виявилося, стіна була подвійною. В ніші справді було заховане зерно.

Дід лежав знесилений на полу в чужій хаті. І раптом схопився, закричав "Їсти!" Схопив кожух, почав гризти його зубами і різати ножем з криками: "Це сало, сало, сало!" Потім ковтнув води, впав і замовк навіки.

Шевченко би плакав. Як знав, то сто разів подумав над проханням поховати його "на Вкраїні милій". Бо його мила батьківщина за виграшки перетворила поета та його могилу на предмет політичного та квазітворчого гендлювання. Не пройшло й двісті років.

Олександра Коваленко, Катеринина мати, вже лежала і не вставала. Маленька Ліда, а їй тоді виповнилося вже 4 роки, прибіжить до неї і питає: "Бабо, ти ще не вмерла?", і знову біжить гратися. Потім прибігає, і знов питає.