770 років тому в Києві сталася небуденна подія. Військо хана Батия взяло штурмом теперішню столицю України , а тоді - володіння галицько-волинського князя Данила. Взагалі, Київ бачив багато завойовників, але Батий цілком міг би отримати гран-прі за величність заходу та спричинені руйнівні наслідки.

Наївно думати, що документальними фільмами про УПА, українськими вечорницями чи молитвами за гетьмана Мазепу можливо викорінити Союз. Він може відмерти тільки природним шляхом - із останнім народженим в СРСР.

Після 1945 року знищували не лише хрести з петлюрівськими тризубами, а й проорали все кладовище - кістки українських вояків змішались до купи...

На другий день після того ми пішли подивитися, а в нього щоки та інші місця повирізані. То люди варили те м'ясо та їли. Тоді ніхто не додивлявся, хто обрізав із людей м'ясо... Це спеціально зробили, щоб людей витравити.

Чиновники Міністерства культури і туризму беруть участь у популяризації "праукраїнської мови", псевдонауки і квазірелігії - "а що тут такого?".

Написав про нову книжку Нормана Наймарка "Сталінські геноциди". А при нагоді прочитав ще кілька дискусій про український голод 1932-1933 р. Що дивує в окремих з них, то це якість аргументів: навіть на таку серйозну тему можна, виявляється, писати не цілком серйозні (м'яко кажучи) речі.

"В неї ще багато чого сховано, а в Пітері робочим по двісті грамів хліба видають! Давай шукай!" - тикав робітник маму пістолетом в плече. Вдова повзала по землі, діти плакали. І тоді мама зомліла.

Українцям закидають синдром жертви. Ні. Все набагато складніше: бо українці є й жертвою і катом водночас. Бо мовчання - то знак згоди. А мовчазна згода - то співучасть.

Уві сні до неї прийшла жінка та сказала: "Агафіє, чого ти плачеш? Он же ж у вас стільки зерна за стіною". Прадід пробив дірку - виявилося, стіна була подвійною. В ніші справді було заховане зерно.

Дід лежав знесилений на полу в чужій хаті. І раптом схопився, закричав "Їсти!" Схопив кожух, почав гризти його зубами і різати ножем з криками: "Це сало, сало, сало!" Потім ковтнув води, впав і замовк навіки.

Шевченко би плакав. Як знав, то сто разів подумав над проханням поховати його "на Вкраїні милій". Бо його мила батьківщина за виграшки перетворила поета та його могилу на предмет політичного та квазітворчого гендлювання. Не пройшло й двісті років.

Олександра Коваленко, Катеринина мати, вже лежала і не вставала. Маленька Ліда, а їй тоді виповнилося вже 4 роки, прибіжить до неї і питає: "Бабо, ти ще не вмерла?", і знову біжить гратися. Потім прибігає, і знов питає.

Після холодного і голодного року в селі з'явилися слідчі НКВС, які почали виясняти, чому ж ніхто не помер і хто ховав хліб. А от у тих селах, де багато людей загинуло від голоду... слідство не проводили.

Мій прадід, Степан Прокопенко, ще весною 32-го насіяв стільки квасолі - що як зібрали, то мусили поскладати її в бочечки. Вся рідня в голод їла квасолю з бочечок, пекли з неї пиріжки, з неї і лободи, варили її просто так, вся рідня.

"...Українець відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо пристосувати його до прокрустового зразка ідеальної радянської людини".

Одна родичка розповідала мені - вже дорослому - що, прийшовши на похорон мого батька, вона побачила мене малого, худющого, що збирав кришки маленькими пальчиками, боячись загубити хоч одну.

І моторошно стає мені, і огидно: невже ми всі приречені сидіти в цих чорних радянсько-пострадянських містах-болотах і боятися їхніх страшних чорних кімнат і чорних-чорних душ, які тут оселилися? (рос.)

Навесні 1933 року на фоні розпачу і голоду між батьками моєї матері (Артем і Ольга) розгорілася сварка: або різати корову, щоб вижити з м'ясом, або тримати корову і, можливо, мати якусь склянку молока.

Якщо ми забудемо Другу світову (чи Велику вітчизняну) війну, будемо надавати їй менше уваги у засобах масової інформації, популярній літературі, щоденній життєвій практиці, ліній розколу в українському суспільстві стане менше.

"Весною 1932-го року в селі стали організовувати колгоспи. Люди самі туди не йшли, бо боялися - ходили чутки, що колективним там буде все: праця, худоба і навіть жінки".