Домовитися з минулим, а не долати його

Домовитися з минулим — це нам, нинішнім, досягти мінімального консенсусу в уявленнях про нашу історію. Це слухати минуле і чути його. В конкретно нашому випадку — це чути мільйони голосів людей, котрих убили саме з цією метою: заставити їх замовкнути. Чути голоси тих, хто пішов на смерть задля оборони права незнайомих їм майбутніх українців на вільну дискусію у вільній країні.

 

Від редакції: минулого тижня ми публікували колонку Володимира В'ятровича – Нотатки на берегах книги Ярослава Грицака "Подолати минуле: глобальна історія України". Сьогодні ж у нас з'явилась відповідь Ярослава Грицака на цей матеріал. У продовження дискусії ми публікуємо чергову відповідь Володимира В'ятровича.


Дякую шановному Ярославу Грицаку за відповідь. І з задоволенням продовжую нашу дискусію. Аби не ускладнювати читачам ознайомлення з текстом, йтиму за найважливішими, на мою думку, темами дискусії, а не по раніше використовуваних пунктах. За одним винятком — "пункт 3" виділений дискутантом, як такий якого може бути досить для розуміння нашої суперечки.



Пункт 3

Насамперед дякую Ярославу Грицаку за те, що звернув увагу на спогади, яких я не читав, які, ймовірно, можуть містити достовірну інформацію попри вибірковість пам'яті, на якій постійно акцентує увагу пан професор.

Але навіть попри наявність цих спогадів, саме цей сюжет чудово демонструє недоречність використання художнього методу метафори (перенесення) в історичному дослідженні. Адже в спогадах, які використали як ілюстрацію для опису масової антипольської операції на півдні нинішньої Волинської області йдеться про події, які сталися за понад 150 км на південний схід у Рівненській області (пошукайте на мапі Павлівку, раніше Порицьк, Волинської обл. і Бущу Рівненської обл., щоб зрозуміти масштаб різниці).

 

Але метафорою здійснено не лише географічне, але хронологічне перенесення – у спогадах йдеться про події 29-30 червня, а не 11 липня, як пише Грицак. Згадана "акція на рештки польських колоній" може означати як знищення населення цих населених пунктів, так і знищення будов, уже залишених польськими цивільними.

Адже на той час після перших акцій УПА вже почалися втечі мешканців загрожених пунктів на південь чи захід. Крім географічної та хронологічної неточності, в тексті бачимо автор допускає й емоційне перебільшення: у спогадах немає про те, що Клим Савур "спостерігав із задоволенням".

Про становлення української нації, або про "метрику 1914 року"

Становлення нації — тривалий процес особливо у спільноти, яка не має своєї держави. Це складно. Народ не може використати державні інструменти (наприклад, один із найважливіших – система освіти). А репресивні інструменти імперій, в яких ця нація визріває, створюють штучні перешкоди.

Якщо йдеться про українську націю, то маємо ще одну ускладнюючи обставину – розділеність між двома імперіями. Відтак поява "острівців" національної свідомості українців, переростання їх в "архіпелаг", а згодом злиття в національний "континент" у нас відбувалося важче і повільніше, ніж наприклад у поляків.

Звісно, Перша світова війна (але не лише 1914 рік, згаданий у Грицаковому "свідоцтві про народження нації") відіграла роль каталізатора. Зокрема тому, що розвалилися імперії, на теренах яких мешкали українці.

Хай на короткий час, але вони спромоглися створити свою державу (спершу навіть дві), об'єднатися з власної волі. І саме цей короткий період революції став визначальним для подальшого розвитку нації.

 
Симон Петлюра, Євген Коновалець, Володимир Винниченко під час проголошення Акту Злуки, 22 січня 1919 року

В свою чергу саме ці два моменти — об'єднання українців, творення держави — стали визначальними рисами революції, а не погроми. Визначальними не лише для українців, адже зартикулювали "українське питання" у світовому порядку денному. І це питання було одним із ключових протягом всього ХХ століття і не втрачає своєї значимості в ХХІ-му. Ключових в глобальному контексті, бо (не)увага до нього створювала і творить ситуації, котрі справляють вирішальний вплив на становище Європи.



Про підпілля

Формат боротьби поневоленого народу визначає насамперед поневолювач. Тому молоді українські націоналісти змушені були діяти в підпіллі, вдаватися до терористичних актів, а не працювати в парламенті, міняючи законодавче поле. Як показує світова історія, більшість національних рухів проходить підпільний етап розвитку та використання терору.

Тому, намагаючись вписати історію ОУН у глобальну, варто було б порівняти її з боротьбою за створення своєї держави поляків (цю боротьбу оунівці буквально вивчали із шкільних підручників Другої Речі Посполитої), ірландців, євреїв.

В українських реаліях досвід підпільної боротьби відіграв вирішальну роль у період совєтської окупації, адже, на відміну від інших легальних громадських та політичних організацій, допоміг ОУН зберегти свою структуру.

Цікаво, що в роки Другої світової, коли підпільний рух переріс у загальнонаціональний рух, в ньому знайшли своє місце і представники тих організацій які в міжвоєнний період конкурували з ОУН, зокрема політичних партій на кшталт УНДО і навіть КПЗУ, а також діячі греко-католицької церкви.

Тому з певністю можна сказати: для українських націоналістів підпілля ніколи не було ціллю, а лише способом боротьби за "Свободу народам, свободу людині".

 
Дереворит Ніла Хасевича 
Джерело: ГДА СБУ


Про мову і реформи

Протягом усіх 90—тих в українському політикумі панувала теза "спершу економіка". Відтак питання гуманітарної політики (мови, пам'яті) були навіть не на другому місці.

На жаль, така "зосередженість" не допомогла Україні стати сильнішою економічно, натомість недостатня увага до питань гуманітарної політики зробила країну слабкою і вразливою. Це особливо проявилося в 2014-му, коли ціннісні питання, гуманітарну політику взяли на озброєння російські агресори.

Ярослав Грицак теж твердить "у першу чергу створення незалежних судів", так, ніби зміцнення української мови може якимось чином завадити судовій чи іншим важливим реформам, нібито, ми мусимо обирати "або — або".

"Я хочу, - пише він, - щоб дискусії про мову ми, наші діти і наші внуки вели не на голодний, а повний шлунок". Майже, "на хліб не намажеш"



Про героїв

Бертольд Брехт казав "Нещасна країна, яка потребує героїв".

Ми з вами — одна з таких країн.

Я цілком погоджуюся з паном Грицаком, що Омелян Ковч заслуговує на те, аби вважатися одним з національних героїв для українців (для тих хто цікавить більше, ось моя розповідь про нього із книги "Історія з грифом "Секретно").

Священик-просвітник з активною громадською позицію, який пішов на війну ставши капеланом Української Галицької Армії, згодом долучився по підпілля ОУН, за що його арештувала польська влада, зустрів смерть у Майданеку за порятунок євреїв у роки Голокосту. Тому він безперечно не може не бути героєм для українців.

 
Портрет Омеляна Ковча серед інших в'язнів Майданека, які загинули в таборі, сучасна інсталяція

Хоча я б, напевно, теж хотів жити в країні, де головними героями може вважатися гурт "Абба", адже це країна, де війни не було з 1814 року!

Натомість нам судилося жити в тій, яка досі у війні відстоює свою незалежність. Тому у вирі цієї війни значно частіше згадують таких як Степан Бандера, ніж таких, як Володимир Івасюк, подвигом якого була надпопулярність української музики (чого вистачило для ворога, щоб звернути на нього "особливу увагу").



І найважливіше: про пам'ять та історію

Цілком можу погодитися, що історична пам'ять не дорівнює знанню про минуле. Звісно, що вона вибіркова.

Як на особистісному так і на колективному рівні, ми пригадуємо те, що нас найбільше вразило: сподобалося чи, навпаки, викликало страх, або відразу. Ми пригадуємо те, що нам важливо чи корисно сьогодні.

Пригадування має вплив на сьогодення, бо таким чином ми наново актуалізуємо минуле, робимо його частиною сьогодення.

Але це не означає, ніби національна пам'ять "із неминучістю є викривленням справжньої історії". Подальші обґрунтування Грицака з покликанням на Ренана теж не переконливі, бо Ренан не говорить про обов'язкову спотвореність історичної пам'яті, а лише те, що націям властиво забувати неприємні сторінки минулого.

Немає когось одного, хто вирішує, якою саме має бути пам'ять суспільства, що в ній може бути, а що має забутися. Вона є результатом суспільного консенсусу, у формуванні якого активну участь беруть і фахові історики.

І зокрема їхніми зусиллями елементом національної пам'яті стають певні фрагменти минулого, які більшість напевно воліла б забути. Таким чином наприклад пам'ять про злочини нацистів стала частиною національної пам'яті німців.

До речі, забувати схильні не лише злочинці, а й жертви. От Росія зробила все, аби ми забули про Голодомор. Але не вдалося, і завдяки як історичним студіям, так і заходам, що мають спільну назву "національна пам'ять".

Щоб пам'ятати Голодомор, ми запалюємо свічки на вікнах домівок у четверту суботу листопада, євреї в пам'ять про жертв Голокосту зупиняють для хвилини мовчання все громадське життя в кінці квітня.

 

Порівняння ж Ярославом Грицаком національної пам'яті із наркотиком, на противагу "лікам історії", натякає не лише на її вибірковості, але й шкідливості. Але чи так це?

Національна пам'ять корисна загалом, а в специфічній українській внутрішньо і зовнішньополітичній ситуації й поготів потрібна. Як писав Джордан Пітерсон: "Пам'ять – це провідник минулого до майбутнього. Це основна функція пам'яті. Вона потрібна, що б ви не дозволяли одній халепі повторюватися знову і знову".

Суспільна пам'ять про минуле є якраз результатом колективного переосмислення минулого. Вона спосіб практичного "перетравлення" досліджень істориків.

Без неї результати роботи дослідників залишаться важливим і цікавим лише для інших дослідників, а Україна і надалі залишиться, за словами Павла Казаріна (до речі російськомовного вихідця із Криму, який публікується на "Українській правді"), "країною з довгою історією і короткою пам'яттю". А така країна не здатна знайти свого місця в сучасному світі і глобальній історії.

Тому я пропоную (користуючись метафорою :-), не долати минуле, а домовитися з ним.

Домовитися з минулим — це нам, нинішнім, досягти мінімального консенсусу в уявленнях про нашу історію. Це слухати минуле і чути його. В конкретно нашому випадку — це чути мільйони голосів людей, котрих убили саме з цією метою: заставити їх замовкнути. Чути голоси тих, хто пішов на смерть задля оборони права незнайомих їм майбутніх українців на вільну дискусію у вільній країні.

Домовитися з минулим — це давати йому щось (увагу, пам'ять) і брати від минулого те, що потрібно сьогодні (досвід). Це стримувати минуле, не допускаючи його домінування над сьогоденням. Це знайти з ним компроміс щодо майбутнього. Компроміс завжди тимчасовий, бо принаймні одна з його сторін (та, що представляє сьогодні) постійно змінюється.

Ігор Кулик: (Не)досліджена тема Революції Гідності – нове "прочитання" студентською молоддю!

Всеукраїнський конкурс наукових студентських робіт на тему Революції Гідності на честь Героя України Сергія Кемського започаткував і проводить Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності та громадська організація "Родина Героїв Небесної Сотні".

Володимир Стецик: День, коли все змінилося

Суперечки про скільки днів війні повертають мене до давнього запитання: а що було до 20 лютого 2014? Коли росіяни почали по-справжньому воювати з Україною? Ще в серпні 1991 року? З моменту виникнення московського князівства, чи 20 років тому, коли кремль остаточно відчув, що втрачає Україну?

Юрій Юзич: Сотники Армії УНР із Куп’янська

В Армії УНР воювало щонайменше 6-ро старшин (офіцерів), уродженців Куп'янська.

Ігор Бігун: Пам’яті дослідника та популяризатора УПА Владислава Сапи

4 листопада раптово та передчасно помер мій приятель та однодумець, невтомний дослідник і популяризатор історії Української повстанської армії Владислав Сапа. Йому було лише 32 роки — народився 1 травня 1992-го.