Ліквідація пам’яті

Боротьба з Дмітрієвим, Меморіалом, свободою у Росії - це, у тому числі, і продовження гібридної війни з Україною, нашим минулим і майбутнім. Якщо і домовлятися про щось з Путіним, якщо і проводити обміни, то серед перших, разом з нашими захисниками і кримськими татарами, має бути Юрій Дмітрієв

 

Щойно в Росії суд вирішив ліквідувати Міжнародний Меморіал, громадську організацію, яка відновлювала історичну правду і боролася за права людини. Ось цитата з виступу прокурора без перекладу:

"Прокурор в суде обвинил "Мемориал" в "искажении исторической памяти о Великой Отечественной войне", создании "ложного образа Советского союза как террористического государства", попытках реабилитировать нацистских преступников и открытой поддержке запрещенных организаций".

Меморіал підтримав Європейський Парламент, багато суспільних і політичних діячів.

Путін заявив, що "Мемориал" поддерживает террористические и экстремистские организации, неоднократно и "демонстративно" совершал нарушения и причислил к жертвам политических репрессий нацистских преступников".

Напади на Меморіал почалися після 2014 року. Тоді раптом російська влада змінила своє ставлення до вшанування пам'яті загиблих у Сандармосі.

Сандармох - лісове урочище в Медвеж'єгорському районі Республіки Карелія, за 19 км від м. Медвеж'єгорськ, неподалік від м. Повенець, де на площі 10 гектарів у 1930-х роках органи НКВС розстріляли понад 9500 осіб 58 національностей. Серед жертв — переважно спецпоселенці і в'язні з Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецьких таборів системи ГУЛАГ СРСР, а також жителі навколишніх сіл. Усього на цій території виявлено 236 розстрільних ям.

Саме у Сандармосі розстріляно українську еліту: Курбаса, Підмогильного, Куліша, Вороного, Епіка, Зерова, Крушельницького, Поліщука, Чехівського, Шкурупія і багатьох інших.

Після 2014 року росіяни почали приховувати розстріли і стверджувати, що у Сандармосі на початку Другої світової війни фіни розстрілювали радянських військовополонених.

Це бездоказова вигадка.

Першим про Сандармох заговорив Юрій Дмітрієв.

Йому 65 років. Це чесний чоловік, який вручну переписував закриті архіви, сам розкопував приховані могили і відкрив для світу трагедію Сандармоху.

Напередодні йому присудили 15 років ув'язнення строгого режиму за навмисно сфальсифікованим принизливим обвинуваченням у сексуальних злочинах з донькою.

Російська влада у такий спосіб вирішила принизити і знищити Дмітрієва.

Якщо і домовлятися про щось з Путіним, якщо і проводити обміни, то серед перших, разом з нашими захисниками і кримськими татарами, має бути Юрій Дмітрієв.

І ще - боротьба з Дмітрієвим, Меморіалом, свободою у Росії - це, у тому числі, і продовження гібридної війни з Україною, нашим минулим і майбутнім.






Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.