Ad absurdum

Ми перетворюємо наші пам'ятники і могили на сакралізовані об'єкти, до яких заборонено торкатися і підходити. Ми ставимося до них ледь не зі старозавітними поглядами і почуттями. А єдина ідея, яка бринить в ефірі – смуток і сльози. Печаль і туга. Нічого більше. І це не про пам'ять і не про повагу. Про потребу помсти. Притлумленої помсти, хай будь-кому, але відчутне бажання закрити її хоча б у сублімації

 

На мій погляд історія зі львівськими блогерами зачепила не стільки питання національної пам'яті і її політики; не стільки питання моралі і моральності вчинку; не стільки відсутності усвідомлення недоречності вчинку чи необережності висловлювання публічною людиною; і навіть не стільки питання відсутності діалогу і майданчиків комунікації з людьми того покоління.

Це історія, яка стала прикладом оголених суспільний нервів й одвічного протистояння в сучасному нашому суспільстві. Одна з тих історій, яка дуже просто і швидко об'єднує нас у спільному почутті. Ніжно улюбленому – почутті ненависті і злоби. Покоління за поколіннями ми передаємо свої смутки й болі, а не вчимося жити, спілкуватися, переосмислювати і навчатися. Ми вчимося ненависті більше, ніж вчимося в собі її перетворювати і змінюватися. Ми начебто проти авторитарних і в'язничних режимів, а натомість не можемо в собі ліквідувати внутрішнього наглядача з найжахливіших історій колоніальних епох.

Ми перетворюємо наші пам'ятники і могили на сакралізовані об'єкти, до яких заборонено торкатися і підходити. Ми ставимося до них ледь не зі старозавітними поглядами і почуттями. А єдина ідея, яка бринить в ефірі – смуток і сльози. Печаль і туга. Нічого більше. І це не про пам'ять і не про повагу. Про потребу помсти. Притлумленої помсти, хай будь-кому, але відчутне бажання закрити її хоча б у сублімації.

Боюся, далеко не конструктивні почуття. І боюся такими, якими можна скористатися не в інтересах більшості, а в інтересах вмілої меншості. Історія, яка початково і не лежала у площині наруги. Цей вимір створили інші.

Мені ця історія тотожна до історії з Будинком Профспілок і колишньою ідеєю відкрити там після реставрації KFC. Чомусь у чималої кількості людей, це викликало нездорові асоціації й обструкцію. Хоча як одне корелювалося з іншим – і досі не зрозуміло. І чому умовний Мак навпроти – жодних асоціацій не викликає.

 

Себто, концепція "померти за Україну" чомусь звучить у словах, рядках і думках суспільства сексуальніше, пріоритетніше і героїчніше, ніж формат "жити за Україну". А це, до слова, ті ж люди, які підтримують напади на Хвильовий або голосять за знесення пам'ятника Ксаверію Моцарту у Львові.

Я не шукаю відповіді навіщо. Мені лячно розуміти, що я живу начебто серед зграї спраглих до крові і видовищ. Ось вони, ті справжні вічні "традиційні" цінності, до яких зверталися люди античності, і які по-справжньому не змінюються. А інші "традиційні" цінності, це предмет не більше, ніж фантазій. По чєсноку, люди завжди хотіли їсти, сексу і видовищ. І щодо останніх, рівень затребуваності "видовищності видовищ" зростає, змішуючи і кров і пісок. Підсвідомо ми прагнемо м'яса.

Цікаво, що це ж суспільство не визнає вибачень. Це дивовижне відчуття, коли винуватець вибачився, а йому закинули, що це нещиро. Даруйте, а як визначали щирість тієї чи іншої емоції? Як, наприклад, це робите особисто ви? Мало того, що на доважок звинувачують у нещирості, то ще й продовжують ко́пати ногами, мовляв, ні! Побийте його камінням!

Суспільство, яке не дає право помилки і право визнати її. Про спокуту навіть і не може бути мови. Хоча індивідуально, ці прокурори моралі, опинившись у бодай дещо схожій ситуації, знайдуть сотні умовних способів виправдати свої помилки і просити шансу. І звісно, їм його мають надати. Але не хтось інший – той не може вимагати цього. Ні, у таких свобода – точно не релігія.

Наше колективне несвідоме, сильніше за ідею егалітаризму, до якого ми прагнемо винятково на словах, – натомість міцно фундаментує елітаризм. А моральність і патріотизм, до яких голосять плакальниці і прокурори – пишні барочні фрази їхніх бульбашок. Які, до того ж, весело і лунко розлітаються на друзки, коли мережеві медіагіганти публікують статистику того, що насправді люди дивляться в інтернеті, кого шукають і які музичні смаки мають.

І все виявилося фікцією. Бо stercus cuique suum bene olet.






Володимир Стецик: День, коли все змінилося

Суперечки про скільки днів війні повертають мене до давнього запитання: а що було до 20 лютого 2014? Коли росіяни почали по-справжньому воювати з Україною? Ще в серпні 1991 року? З моменту виникнення московського князівства, чи 20 років тому, коли кремль остаточно відчув, що втрачає Україну?

Юрій Юзич: Сотники Армії УНР із Куп’янська

В Армії УНР воювало щонайменше 6-ро старшин (офіцерів), уродженців Куп'янська.

Ігор Бігун: Пам’яті дослідника та популяризатора УПА Владислава Сапи

4 листопада раптово та передчасно помер мій приятель та однодумець, невтомний дослідник і популяризатор історії Української повстанської армії Владислав Сапа. Йому було лише 32 роки — народився 1 травня 1992-го.

Віталій Скальський: «Крутянці» Кушніри: верифікація історичними джерелами

У різних виданнях та публікаціях про бій під Крутами серед його учасників постійно згадуються двоюрідні брати Кушніри – Іван та Михайло. Нібито обидвоє родом з Галичини, з с.Купновичі. Іван нібито загинув, а Михайлові "пощастило повернутись живим". Та чи є підстави вважати, що вони брали участь у бою?