Косач-метеоролог

Сьогодні - День української гідрометслужби. І всі будуть говорити про її 100-річчя, яке відзначається цього року. І справді, в 1921 році було підписано більшовицький Декрет про створення української Гідрометслужби. Але...

Сьогодні - День української гідрометслужби.

І всі будуть говорити про її 100-річчя, яке відзначається цього року.

І справді, в 1921 році було підписано більшовицький Декрет про створення української Гідрометслужби.

 

Я хочу нагадати про постаті, про які ми мало знаємо і які зробили величезну роботу по створенню та розвитку нашої метеослужби значно раніше.

Хочу нагадати про видатного українського метеоролога. Неймовірну людину, вченого, письменника, перекладача, винахідника, представника гігантського за інтелектуальним та патріотичним масштабом роду Косачів-Драгоманових.

Він був ніби в тіні, завжди більш відомий, як брат своєї сестри, Лесі Українки.

Вони й дружили дуже сильно, навіть мали одне ім'я в дитинстві на двох - Мишолосія.

Михайло Косач!

Михайло отримує початкову освіту від мами, Олени Пчілки, що дозволяє одразу потрапити у 5-ий! клас гімназії.

Потім - Київський університет, фізмат.

Потім - університет в Тарту.

Потім - література (друкується під псевдонімом Михайло Обачний), а також фотографування та етнографія.

Захищає дисертацію з фізики і викладає її та математику в Тартуській жіночій гімназії.

 
Сестра і брат: Леся та Михайло Косачі

Михайло Косач мав ряд технічних винаходів, брав участь у роботі української громади в Тарту.

І - увага!

З 1901 року - приват-доцент кафедри фізики та метеорології Харківського університету. Тут розквітнув його талант як організатора.

Михайло Косач фактично став засновником метеорологічної служби на Харківщині.

Харківське земство схвалило його проект будівництва мережі метеорологічних станцій, на семи з них Косач організував спостереження. Опублікував низку праць із метеорології, теоретичної фізики.

Сам сконструював апарат, яким зробив рентґенівський знімок хворої ноги Лесі Українки.

Михайло Косач прожив лише 34 роки

Фізик, математик, письменник, перекладач.

Усебiчно обдарована особистiсть.

Метеоролог.

Дякуємо за все і вітаємо й Вас, пане Михайле, з Днем української Гідрометслужби.





Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.