Як 200 років російської пропаганди вбили багатовікову спільну історію українців та кримських татар

“Хитрі мусульмани, які лише й хочуть Вас обдурити, забрати ваших жінок і худобу, пограбувати вашу землю, щоб продати в Османській імперії”. Саме такий збірний образ кримського татарина пропагований в українську свідомість вже протягом двохсот років. Чому пропагований? Нумо з’ясуймо.

 
Малюнок Олександра Міхнушева

Повернемося до історичного періоду Гетьманщина-Кримське ханство-Московія. Які стосунки між ними? Якщо козаки були сусідами, з якими було важко домовитись, чи виконувати домовленості довгий час через ряд факторів, то Московія завжди сама залишалася васалом Кримського ханства. До 1700 року вона стабільно платила податки в казну кримського хана. Але про це – згодом.

Коли ми звертаємось до історії, то двоякі взаємини Кримського ханства і України дуже тісно пов'язані історичним минулим. Це не лише війна, політика, економіка, культура, це дуже схожа система відносин — те ж саме широке управління, схожа господарська структура, схожість поглядів на основних питаннях майнового міжнародного права.

І звичайно ж, це культурна і психологічна близькість жителів Криму і України. У них — однакова ментальність у війнах, бо на генетику українців і кримських татар вплинули одні і ті ж народи, племінні союзи — скіфи, кипчаки.

Яскравими прикладами співпраці може бути похід кримського хана Мухаммеда Гірея І на Москву у 1521 році, коли до нього проявили бажання приєднається козаки на чолі з козацьким старостою Остафієм Дашкевичем. І цей похід був дуже вдалим.

Неможливо не згадати також знаменний 1624 рік, коли козаки дійсно допомогли кримському хану Мухаммеду Гіраю ІІІ і його братові Шагіну Гіраю в протистоянні проти угруповання османської імперії в Криму.

І козаки взяли участь на боці кримських татар, і вони відстояли свої права. А вже взимку 24 грудня 1624 року в Запорізькій Січі був укладений Перший письмовий союз Дорошенка, який став на бік Мухаммеда Гірея ІІІ. Це було цілком обґрунтовано.

Рік по тому вже гетьман Каленик Андріевич підписав такий договір. З того часу можна вважати, що почалась сусідська взаємопідтримка і допомога. І вже в 30-х роках XVII століття хан дав указ про те, що він дозволяв приймати до лав кінноти козаків Січі, коли Кримське ханство повинне було здійснити похід.

 
Каленик Андріевич

І тут ми повертаємося до Московії, яка до 1700 року стабільно платила податки кримському хану. І ось якраз таки у XVIII столітті, коли Російська Імперія почала вже вести свою політику "сусідства", почався розвиток військової справи і почалась міфотворчість і фальсифікації.

Тобто, в цей період в історичних документах вперше починає відстежуватися наратив, що кримські татари — це насправді монголи, які прийшли в ХІІІ столітті до Криму. Абсолютно ігноруючи процеси етногенезу, підробляли документи і підтасовували факти.

Нагадую, що в той період Кримське ханство і Гетьманщина були дружні, їх відносини були скріплені партнерськими договорами і документами, і їх налагоджене сусідство напряму загрожувало цілісності кордонів і земель Московії.

Тому дуже логічно, що у XVIII столітті, в епоху Катерини, трапився розквіт процесів фальсифікації(як зараз науково доведено) і підроблені документи стверджують, що саме московити та люди з Московії були в Криму мало не з раннього Середньовіччя.

Сьогодні Росія – спадкоємиця тієї самої Московії, Російської Імперії, СРСР, і веде свою інформаційну політику, а потім захоплює чужі території (згадаймо окупацію Криму). І зараз вона знову діє звичними інструментами, щоб розділити сусідів, народи, яких пов'язувала тісна історія, щоб забути минуле і знову говорити про образ "злого ворога кримського татарина, який нічого доброго не може принести в Україну".

Ця політика так само пов'язана з "добрим старшим братом", який завжди захищає всіх від всіх, і робить це лише у тих випадках, коли йому це стратегічно вигідно.

Я думаю, кримськотатарському та українському народам потрібно зробити висновки з нашої історії і приділити пильну увагу розвінчанню міфу. Це наш єдиний шанс вберегти нашу культуру і захиститися від сусіда-загарбника.

 

Цього року в Україні стартував унікальний культурно-мистецький проєкт "Шлях/Yol", який покликаний відродити знання про кримськотатарські культуру, традиції, історію, мистецтво, освіту та релігію.

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.