Щоденник Скотта: «Жулік» знайшовся

Від редакції: 25 листопада 1910, британський капітан Роберт Скотт тільки-но збирався покинути Нову Зеландію і вступити у гонку з норвежцем Руалем Амундсеном за право першим встановити свій рідний прапор на південному полюсі.

Із люб'язного дозволу перекладача"Історична правда" публікуватиме щоденникові записи керівника британської експедиції, що розміщуються на Фейсбук-сторінці "Полярний щоденник капітана Роберта Скотта".

Субота, 26 серпня

Вчора згасний вітер і ясне небо, сьогодні майже тихо. Опівденне сонце відрізане довгим підніжжям Еребуса, що тягнеться до мису Ройдза. Вчора опівдні ходив на Рампу – звідти видимість не краща; щоб побачити сонце якнайраніше, треба перейти через крижину: там учора по обіді Еванс на мить вихопив поглядом верхній краєчок сонячного диска, а Сімпсон бачив те саме з Флюгерного пагорба.

Поні дуже жваві, на прогулянці їх ледь втримаєш; можна впевнено сказати, що вони відчувають повернення денного світла. Вчора з ними займалися вранці і по обіді. Трошки пізніше Отс і Антон взяли Крістофера і Сніппетса. Обидва поні вирвались за 50 ярдів від стайні і почвалали геть по крижині. Майже година знадобилася, аби привести їх назад. Такі вибрики – то просто вияв піднесення духу, самі по собі тварини не лихі.

Останнім часом полярні сяйва у нас порівняно невиразні, але вчорашня ніч – виняток: о третій годині було чудово видно.

По обіді.

Незадовго до обіду сонячне світло позолотило крижину, і ми з Понтінгом пройшлися до айсбергів. Найближчий перевернувся і на нього було легко залізти. З вершини добре було видно сонце понад рваними обрисами мису Барна. Неймовірне відчуття – знову зануритись у яскраве сонячне світло.

Ми почувались парубками, співали та веселились; вид нагадав нам морозні англійські ранки: усе навкруг іскрилось, а повітря було таким само свіжим. Мало чого нового можна додати про повернення сонця у полярних регіонах, та все ж це така суттєва і важлива подія, що не можна її зовсім замовчати. Вона змінює погляди на життя у всіх і кожного, негода стає не таким уже й жахом: хай навіть сьогодні штормить, але завтра чи післязавтра буде ясна погода, а кожен новий день затримки означає яскравіший кругозір, коли небо нарешті проясніє.

По обіді задерся на Рампу; поки я дряпався по її монадноках (останцеве узвишшя невеликих розмірів, що різко здіймається з пологих або практично рівних навколишніх рівнин, складене породами стійкішими проти вивітрювання та денудації у порівнянні з гірськими породами найближчого оточення – І.С.), до мене долинали крики й спів людей та іржання коней.

Зараз ми цілком певні, що Рампа – це морена, що стоїть на крижаній платформі.

Сонце на кілька хвилин осяяло актинометр (прилад для вимірювання прямої сонячної радіації – І.С.), але видимого впливу не мало. На "Дискавері" перші записи нам вдалося отримати вже у вересні. Аж дивно, що від такої повені сонячного світла виходить так мало тепла.

Неділя, 27 серпня

Хмарне небо і прохолодний південно-східний вітер. Недільна рутина, всі байдикують. Пробігся до південної бухти через "володіння".

Понеділок, 28 серпня

Вчора пізно ввечері Понтінг і Ґран прогулялись до айсбергів. Повертаючись, вони побачили собаку, який ішов по крижині з півночі. Тварина помчала до них, вистрибуючи на радощах. Тоді вони збагнули, що це наш давно загублений Жулік.

На гриві в нього запеклась кров, а від нього самого сильно відгонило тюленячим жиром: шлунок набитий, але, судячи з гострого хребта, цей стан для нього радше незвичний; у денному світлі він видається здоровим та сильним і він явно дуже радий повернутися додому.

Його пригоди геть збивають з пантелику. Сьогодні якраз місяць, як він зник: що ж він все-таки пережив за цей час? Багато б ми віддали, аби почути його розповідь. Все свідчить про те, що зник він ненавмисне: і його попередні звички, і його радість від повернення. Якщо він хотів повернутися, то це означає, що пропадав він десь далеко від наших околиць, адже, коли вірити Мірзу, гавкіт собак на станції за тихої погоди чутно принаймні миль на 7-8, а крім того тут повно слідів та несхибних орієнтирів, які можуть бути провідниками для людей і тварин.

Не можу утриматись від думки, що собака виявився відрізаним, але таке могло статися, тільки якби його віднесло на відірваній крижині, але, наскільки нам відомо, ближче, ніж на 10-12 миль відкрита вода до нас ніколи не підходила. Ще одна таємниця.

Минулої суботи запускали кулю. Нитку знайшли обірваною за милю. Боверс і Сімпсон пройшли чимало миль у пошуках приладу, але не так і не натрапили на його слід. Висунули тепер теорію, що нитці бракує міцності, щоб витримати напругу, коли куля переходить із одного повітряного струму до іншого, якщо сила руху повітря у цих струмах сильно відрізняється. Це приголомшує і змушує застосувати нову систему. Пропонується тепер відмовитись від нитки і прикріпити інструмент до прапора і флагштока із надією, що він встромиться у сніг після падіння.

Сонце зазирає у вікна хатини: промені вже падають на протилежні стіни.

Я вже згадував дивні кратери, які становлять відмітну рису краєвиду коло Рампи: вони мають 8-20 футів завглибшки, деякі мають неправильну форму, але більшість – досконало конічні. Сьогодні Тейлор і Ґран узяли кирку і лом та почали копатися в одному із тих, що поменше.

Відкинувши трохи нещільного щебеню, вони вийшли на тверду породу, кеніт, відкриту поверхню якої перетинають дві-три неправильні тріщини. І тільки з великим трудом їм вдалося витягнути пару найдрібніших фрагментів, відокремлених цими тріщинами. Жодних ознак криги. Це явно свідчить на користь теорії про "уламкові" кратери.

Димитрій і Кліссолд сьогодні поїхали на мис Ройдза з двома маленькими упряжками. Знайшли відбитки собачих лап коло хатини, але сумніваються, що їх залишив Жулік. Димитрій вважає, що пригоди сталися з твариною далеко на заході. З мису Ройдза партії завжди приносять багато ілюстрованих газет, привезених сюди, мабуть, "Німродом" в його останню подорож. Позірна мета – розважити наших руських супутників, але насправді читати їх цікаво усім.

Вівторок, 29 серпня

Виявив, що актинометр вчора показав півторагодинний опік, а в суботу мітка була ледь помітна; отже, сонце вже дає нам тепло, хай навіть його поки що можна виміряти тільки приладами.

Вчора вночі Мірз розповідав про свої пригоди у землі Лоло – дикій центральноазійській країні, яка номінально належить Лхасі. Зображень у нього не було, тільки саморобні мапи, та все ж ми, ніби заворожені, слухали майже дві години з чистого інтересу до його пригод. Бурлакування у Мірза в крові: щасливим він почувається тільки у найдикіших місцях Землі. Ніколи ще мені не траплялося такого крайнього завзятця. Навіть зараз він наміряється самотою відправитись до Гат-Пойнту, уже втомившись від вигод цивілізації, хай які вони скромні.

У нього від природи тонке уміння відзначати всі факти, що мають практичне значення, і разюча пам'ять на такі речі, однак за браком наукової підготовки він схильний занадто довіряти тому перебільшеному враженню, яке на подорожніх часто справляє перший погляд на незнайомі речі. Наприклад, коли кажуть, що слід якогось невідомого звіра має 6 дюймів у поперечнику, можна сміливо припускати, що холодні наукові виміри покажуть вдвічі меншу цифру; те саме стосується і гір, бескидів, водоспадів тощо. Але навіть із такою відгадайкою лекція видалась надзвичайно цікавою.

Під час виправи, яку він нам описав, Мірз втратив свого супутника і керманича, бідолашного Брука. Загін рушив угору по Янцзи від Шанхая до Ханькоу, а звідти на пароплаві до Ічана; далі на вонботі (будинок на воді, будинок-човен – І.С.) під орудою кулі (низькооплачувані працівники, переважно азійського походження; зараз слово вважається образливим – І.С.) через чудесні ущелини та один небезпечний поріг до Чунціна і Ченду.

У тих краях вони завжди брали три найкращі кімнати у заїздах, це обходилось у 150 готівкою – трохи менше 4 пенсів; 20 помаранчів на пенні; кулі із вантажем у 100 фунтів долали 30-40 миль на день; сіль видобувають через свердловини завглибшки до милі, пробурені бамбуком, – необхідно два-три покоління, щоб зробити таку свердловину.

Лектор описав китайське порубіжне місто Кванчин (Скотт записував назви на слух і з пам'яті – визначити, що це насправді за місто, неможливо – І.С.), тамтешніх людей і товари – переважно лікарські мускусні залози кабарги. Також там є дивовижна давня дамба на річці і храм, присвячений будівничому, який двадцять століть тому написав: "копайте канави, але не робіть високих насипів".

Звідти нас повели гірськими стежками понад високими засніженими проходами та бамбуковими мостами через річки до Вассу-коу – центру лісництва, звідки через грізні пороги сплавляють величезні плоти лісу, керовані китайцями. "Зазвичай із ними усе гаразд", – сказав лектор.

Вище течією річки (Міньцзян) живе мирний народ цінмін – тутешнє корінне населення з давніх-давен, а слідом за ними – дикі племена, ті самі лоло. Вони нібито здружилися із вождем, що готувався до війни. Мірз описав бенкет, влаштований для них у варварській залі, обвішеній шкурою та зброєю, чоловіків у червоній оленячій шкурі та озброєних до зубів: варварські страви, варварська музика.

Тоді полювання за новими тваринами. Китайський такін, різнокольоровий ведмідь (мається на увазі панда – І.С.), блакитний гірський баран, золотиста кирпоноса мавпа, розмова про нові фрукти та квіти і безліч маловідомих птахів.

Більше пригод серед диких гірських племен: білі лами, чорні лами, поклоніння фалосу. Дивні доісторичні печери із прадавніми теракотовими фігурами, які нагадують тільки інші, знайдені у Японії, і забезпечують химерний зв'язок. Феодальна система працює, як годинник; найщасливіша із общин. Розлука (тимчасова) із Бруком, який записав у щоденнику, що племена дуже люб'язні і прагнуть йому допомогти, а назавтра був убитий; правду з'ясувати важко; повернення його тіла і все таке.

Щойно він покинув країну, на зворотньому шляху з Пекіну до Лхаси з великим почтом прибуває непальський посол: посол поволі втрачає розум і благає Мірза, який знає багато мов, приєднатися до нього і супроводити загін. Змушений відмовитись, хоча така нагода трапляється раз у житті.

Це лиш скромна замальовка розповіді, яку Мірз прикрасив сотнею випадкових фактів; наприклад, він розповів нам, як лоло торгують зеленою восковою міллю: тисячі китайців, які залежать від виробництва воску, розводять цю комаху сезонно, але всі комахи помирають між сезонами. З початком нового сезону відкривається ринок, куди дикуни лоло приносять незліченні бамбукові коробочки, у кожній з яких самець і самиця, спарювання яких – їхній внесок до індустрії.

Усі ми тут пригодники і, здається, ніщо так не западає нам в душу, як розповіді про дикі вчинки у диких краях. Приємно знати, що ще є дикі куточки у цьому нестерпно цивілізованому світі.

День видався ясний, погожий. Сьогодні зранку запустили кулю без нитки, але з пристосуванням із прапора, про яке я згадував. Вона відходила повільно, але невпинно, на північ понад льодовиком Барна. Далекогляд постійно пітнів, тож стежити за кулею було важко, але ми бачили, як прилад від'єднався, коли догорів повільний ґніт. Боюся, нема сумнівів, що він упав на льодовик і шансів підібрати його нема. Тепер вирішили знову використовувати нитку, але відправляти котушку разом із кулею, щоб вона розмотувалася зверху і не було тертя там, де вона торкається снігу чи скель.

Дослідження верхніх шарів повітря виявилось справою важкою, але ми ще не переможені.

Середа, 30 серпня

Гарний погожий день. Через якусь помилку у клітці, що тримає котушку, нитка запущеної сьогодні кулі порвалася швидко. На щастя, прилад встиг зробити записи і його знайшли у північній бухті.

Це вже п'ятий запис, який показує сталу інверсію температури до висоти в кількасот футів і подальше її поступове падіння, тож до температури поверхні повітря повертається знову не раніше двох-трьох тисяч футів. Встановлення навіть цього одного факту вже вартувало клопотів, якими супроводжується запуск кулі.

Продовження чекайте на нашій сторінці вже за тиждень.

Більше про експедицію Роберта Скотта читайте на сторінці Полярний щоденник капітана Роберта Скотта у Фейсбук.

Приємного читання!

N.B. Текст оригіналу перебуває у суспільному надбанні. Права на текст перекладу застережено.