Нотатки з «кухні переписування історії»

«Нотатки з «кухні переписування історії» вийдуть восени у видавництві Наш Формат. Книга дуже вирізняється від всього, що я написав і опублікував дотепер. Вона навіть мало схожа на щось, що Ви читали в інших авторів. Це не спогади (хоч буде багато пригадування), а радше роздуми про історію в моєму житті та трохи про мою участь в історії.

 

Я таки зробив це.

Книга дуже вирізняється від всього, що я написав і опублікував дотепер. Вона навіть мало схожа на щось, що Ви читали в інших авторів. Це не спогади (хоч буде багато пригадування), а радше роздуми про історію в моєму житті та трохи про мою участь в історії.

В цій книзі переплетутся історія як history з моєю особистою історією - story.

Це текст про минуле - моє, українців, минуле вцілому.

Про те, як формулися мої погляди на історію, як і чому я намагався допомагати формувати їх іншим. Це водночас і мій особистий досвід, і спроби спонукати українців переосмислити наш колективний. Щоб не повторювати помилок, які вже позаду, і впевненіше прямувати вперед. Це однаково актуально для мене і для нас усіх разом.

У мене часто буває так, що остаточний текст вирізняється від задуманого. Первинна ідея, яка спонукає почати писати, розвивається, міняється. Дещо цілком відкидається. Іноді письмо несе, як стрімка ріка, і заводить туди, куди спочатку не збирався чи навіть не уявляв про таке місце. Міняється не лише зміст, але й форма.

Ця книга теж спочатку задумувалася як збірник статтей про історію, пам'ять, політику, яких написав вже чимало. Потім побачив, що багато цікавих думок висловлював у інтерв'ю. Причому з часом, коли зростала зайнятість, кількість статтей зменшувалася, кількість розмов із журналістами зростала, бо слід було постійно пояснювати свої кроки.

Ще одним засобом донесення ідей, їх публічної апробації стали дописи у Фейсбуці. Соціальна мережа стала майданчиком для ініціювання суспільних дискусій, іноді досить гарячих та масштабних. Деякі з дописів на Фейсбуці згодом вдалося розгорнути у ширші публікації, деякі за браком часу так і зосталися "протостаттями". Часом дописи, навпаки, мали за мету максимально сконденсовано подати розгляд якоїсь доволі великої проблеми. Тому з'являлися тексти типу "коротка історія про...".

Перегляд зібраних публікацій (тепер уже статтей, інтерв'ю, Фейсбук-дописів) показав: багато з них потребують контекстуальних пояснень та коментарів. Особливо інтерв'ю, які завжди більше прив'язані до конкретного моменту запису. Тому виникла ідея супроводити ці тексти узагальнюючим наративом, який краще допоможе побачити обставини їх появи, зрозуміти мотиви створення, відтак їх значення. Цей наратив більше зосереджений саме на особистому (відчуття, бажання, враження). Тому він моя Story. Тоді як другий рівень, мої спроби розуміння минулого (і трохи проєктування майбутнього:) - моя history.

У цій книзі буде багато текстів з Фейсбуку - вони вперше з'являлися в соціальній мережі, частина з них результат спровокованих нею дискусій. Врешті Фейсбук відіграв вирішальну роль у появі цієї книги.

Зібравши матеріал, я все ще вагався. Тому запитав читачів у мережі, чи цікавою була б їм така книга. Після того, як понад півтори тисячі висловили готовність купити ще не існуючу книжку, рішення на користь її появи було ухвалено.

Тож хотіли - маєте, welcome to my (hi)story. Ласкаво просимо на "кухню переписування історії".






Теми

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.