Дівчинка, яка перемогла ГУЛАГ
У Києві 19 березня у віці 95 років унаслідок ускладнень коронавірусної інфекції померла Ольга Бондаренко – учасниця Кенгірського повстання проти жорстоких умов тримання, яке спалахнуло в одному з таборів системи ГУЛАГу в 1954 році.
Років у п'ять, в Луганську, я загубилася. Ми йшли-йшли, я трималася за мамину руку, і раптом рука десь поділась, а я опинилися сама серед вулиці.
Мабуть, мама мене тут-таки знайшла. Але стан – відчаю, жаху, самотності, безпорадності й беззахисності – запам'ятався назавжди. Тепер от він виринув ізнову…
Коли мама була в реанімації, а я у звичайному "ковідному" відділенні, мені дозволили до неї навідатися. Вона завжди була невеличкою, а це стала зовсім як пташечка. Я гладила її личко, худесенькі ручки, примовляючи: "Мамочко моя маленька…"
Моя маленька, відважна пташечко. Господь дав тобі стільки талантів. Ти пречудово співала і вишивала. У сірі радянські часи наші розкішні ситцеві й штапельні сукні, пошиті тобою, вбирали очі.
А як ти малювала!.. У таборі твоя дружба з дівчатами-західнячками почалася з різдвяних і великодніх поштівок, що ти малювала для них на якихось випадково вцілілих від "шмону" шматках паперу. Мабуть, і зараз чиїсь діти чи внуки бережуть ті поштівочки…
Мій дід Санько (Олександр Якимович) мав 4 класи освіти і курси рахівників. Переказують, рахівником та бухгалтером був дуже добрим. Навесні 1941-го дістав скерування на роботу до Краснодона, трохи згодом перевіз дружину й доньку.
У червні 1942-го, коли вже підступали німці, діда забрали до "трудармії", рити окопи. Дружина з донькою повернулися до рідного села Оріхівки. Потайки від мами дівчисько передало подружці листа для хлопчика. У листі було про кохання, про "Слава дорогому Сталіну" і про "Смерть фашистським загарбникам".
Подружку німці забрали з "молодогвардійцями". Листа вона передати не встигла, його знайшли й приїхали по маму. Били, мордували, вона казала, що нічого не знає, й то була чистісінька правда. Звідки їй було знати про ту "гвардію" - де Оріхівка, а де Краснодон…
Бабуся днювала й ночувала під поліцією, аж поки хтось порадив принести все, що є. Викупила за бутиль самогону та дві "турецькі" шалі з посагу. Гнала пішки дівку від Краснодона до Оріхівки штурханами, обидві голосили.
2 квітня 1943 року за мамою приїхав СМЕРШ. Швиденько дали сумнозвісну "десятку" - як усім, хто "вижил, значит, сотруднічал".
1946-го зненацька, вже із зони, етапували до Москви, у Лефортово. Бо вийшов роман Олександра Фадєєва "Молодая гвардия". На ролі головних "зрадниць" було призначено "подружек Вирікову і Лядскую".
(З Зінаїдою Виріковою познайомилися вже після реабілітації. До тих пір обидві вважали іншу вигаданим персонажем…)
А тоді, свіжими слідами фадєєвського роману, "прототип" треба було підігнати під образ. Від моєї мами вимагалося зізнання у… зраді "Молодої гвардії".
Її не допитували, "слідчі" й самі знали, що питати нічого. Її просто три роки катували з однією вимогою: "Підписуй!". Потім – відкрита форма туберкульозу. Ліків не давали. Померти – теж. Коли об стіну розбила собі голову, врятували. Повинна була дожити до суду.
Чергова "підсадна": "Підпиши, ти ж така молоденька, засудять, відправлять у зону, в больнічку, виживеш…"
Якось я спитала, що саме вона підписала. Мама сказала: "Я не знаю…Був чистий аркуш…"
На суд її вдягли в чиїсь гарну сукню і туфлі на підборах. Співкамерниця зронила: "Значіт, расстрєл, оні так всегда дєлают…"
Дали 15 років суворого режиму.
Казахстан. Табір "Степлаг" (Особлаг №4). с.Джезказган, Кенгір…
Її справді чомусь трохи лікували. На рентгені вони й побачилися – лікар-в'язень Ференц і Оля. Як багато інших молодих людей, примудрялися передавати одне одному записочки. В одній він написав, що кохає й хотів би мати її за дружину.
16 травня 1954 року почалося Повстання. Мої майбутні мама і тато були першою парою з багатьох, що вінчалися. Вінчав їх католицький священик о. Антон Куява, а свідками були воїн УПА пан Володимир Караташ і його майбутня дружина Анна (Нуся) Людкевич.
На той час моя мама від подруг – західнячок вже знала правду і про нелюдську радянську владу, і про нашу страшну, трагічну і героїчну історію. Із зацькованої жертви завдяки їм вона стала Українкою.
26 червня о 3.30 до зони увійшли танки. Українки у вишиванках узялися попід руки і вийшли назустріч, заступивши собою друзів. Танки рушили по людях… Хто вихопив маю маму і вкинув у якусь яму – вона не пам'ятає. Ніби якийся товариш мого батька… На той момент вона вже носила мене…
Організаторів і керманичів розстріляли. Кількасот перевели на тюремний режим. Понад 1000 "особливо активних" завантажили у потяг і добу тримали без води на пекучому сонці. Померлих викидали з вагонів і так залишали.
Потім потяг рушив. На Сибір. У Озерлаг. Там народилась я.
Коли мене, помираючу від недокрів'я, мали передати до дитбудинка, мама оголосила сухе голодування. І перемогла. Моїм дідусеві й бабусі дозволили приїхати по мене. Вони привезли мене з Тайшета до Оріхівки…
Дуже багато людей знали, що моя мама ні в чому не винна. Але не було жодної людини, яка б вірила, що її реабілітують. "Ето же "Молодая гвардія!"…
Вона домагалася справедливості роками, вперто, затято, не ремствуючи. Лише ночами в нашій однокімнатці, гадаючи, що я сплю, шепотіла до Господа. "Боже, милостивий та праведний, поможи, заради моєї дитини…" Її викликали до КДБ і вимагали припинити. Погрожували "добавіть, єслі мало". На цей випадок тримала в мішечку сухарі, просотані цукровим сиропом.
Справою маминої реабілітації займалися А.Сахаров, О.Боннер, С.Аверинцев, іще багато інших людей.
23 березня 1990 року. "Постановление особого совещания от 29 октября 1949 года в отношении Лядской Ольги Александровны отменено и уголовное дело прекращено производством за отсутствием в ее действиях состава преступления. Лядская Ольга Александровна по данному делу реабилитирована".
Через 50 років кати реабілітували свою жертву…
У неї була хвороба Паркінсона від важенного фарбопульта, з якого вона фарбувала тепловози на луганському "заводі ОР". Останніми роками вона перестала чути, а потім і бачити, й це її дуже гнітило. Бо вона перестала бачити й чути світ, який ні на мить не переставала любити.
Життя, здавалося, зробило все, аби людина озлобилася, зненавиділа, зачерствіла серцем.
А моя маленька матуся любила його, життя. Вона любила природу, тварин, живопис і поезію, особливо – крім української – японську. Залишилися альбоми репродукцій живопису, її улюблені збірочки танка і хокку. Залишилися її акварелі. Тихенько, поки бачила, вона писала спогади.
Мріяла повернутися "додому", до рідної Оріхівки, просила поховати її біля тата й мами. Та дорога додому не має кінця – Росія захопила і наше рідне село…
Мама ціле життя любила мого батька і цю любов теж залишила мені.
Моя мамочка, мабуть, була останньою з кенгірців…
Я уклінно дякую всім-усім, хто записав з нею інтерв'ю і хто писав і говорив про неї за її життя. Дякую св.п. Юрію Козовському, який допомагав мамі боротися й підтримував її. Юрію Щекочихіну і Надії Ажгіхіній. Олександрові Рябокрису за фільм із мамою і Галі Дацюк за публікації й радіопередачі,
Олександрові Зінченку за статті й телефільми. Дякую моїй дорогій посестрі Лесі Коковській-Романчук за роман "Лицарі любові і надії", де серед героїв – мої батьки. Дякую Володимиру В'ятровичу за виставку "Тріумф людини. Мешканці України, які перемогли ГУЛаг", де є й моя мама.
Дякую Тобі, Господи, що дав мені мою Маму.
Я доземно вклоняюся кожній і кожному, хто всі дні й ночі, коли мою родину викошував ковід, підтримували нас, молилися, розраджували і допомагали з усіх сил.
Там, у реанімації, гладячи матусине волосся і маленькі ручки, я благала свою мамочку не лишати мене. Вона боролася 18 днів. А потім зробила для мене останнє на цьому світі: свою велику волю до життя віддала мені…
Тепер, Божою Волею, я маю жити, щоб встигнути розповісти про мою маму. Дівчинку з маленького українського села, яка перемогла ГУЛАГ.
Бо всім нам як ніколи потрібні Любов і Надія. Міць Духу, Відвага і Віра в Україну.
Вночі все стихає, і в нашій спорожнілій оселі тихо проростає матусина пісня: "Ой хмелю, мій хмелю, хмелю зелененький…"
І знов і знову я чую її рідний голос: "Ти лише подивися, Оленцю, який світ красний!.."
Читайте також:
Люди Кенгіру. "Нам сонце всміхалось крізь ржавії грати…"