Останній романтик Української революції

Він з легкістю передав клейноди УНР Леонідові Кравчукові, критикував Віктора Ющенка і не прийшов у розпач від приходу до влади Віктора Януковича. Він переконував усіх нас: президенти, прем’єри, міністри і депутати - це тимчасове, Нація і Держава - назавжди

10 березня 2012 року у канадському Гамільтоні відійшов у засвіти МИКОЛА ПЛАВ'ЮК, Голова ОУН і останній президент УНР на вигнанні.

Микола Плав'юк - один з небагатьох, хто був не лише свідком, а й творцем визначальних етапів нашої історії. 

Судіть самі: йому довелося працювати з людьми, які зі зброєю в руках здобували незалежність України в добу УНР. Він був учасником героїчної боротьби ОУН у роки Другої світової війни. 

Йому довелося створювати й очолювати Світовий Конгрес Вільних Українців, бути останнім Президентом УНР у вигнанні, а рівночасно - зазнати гіркої долі українського емігранта. 

Відтак, як Голова ОУН він повернувся в Україну, щоб решту свого здоров'я й життя віддати ідеї, у яку ніколи не переставав вірити. 

 

У 1992 році Микола Плав'юк передав повноваження Президента УНР у вигнанні першому всенародно обраному Президентові незалежної України Леонідові Кравчуку. Ще й сьогодні не припиняються дискусії щодо доцільності такого кроку. А тоді цей вчинок чимало людей розцінювали мало не як зраду. 

Свій крок Микола Плав'юк пояснював просто й переконливо. Він зробив це тому, що таке рішення випливало з Актів Трудового Конгресу та Державного Центру УНР - скласти повноваження легітимній владі незалежної України.

 "Зрештою, - говорив Президент, - я не міг вчинити по іншому: ми хотіли, щоб молоду державу визнали інші країни, тож як її міг не визнати екзильний уряд УНР?" 

Він не пішов у велику політику дорогою, якою ідуть інші. Не погодився стати депутатом, не гнався за урядовими портфелями. За це йому перепадало, насамперед, від друзів, які не могли зрозуміти, як можна відмовитися від того, від чого не відмовляються. 

Проте Микола Плав'юк невблаганний, а пояснення одне: в Україні влада ще не стала інструментом для вирішення нагальних проблем людей і держави. Якщо є можливість щось зробити для свого народу, то треба це робити, а не боротися за мандати чи портфелі. 

Наш Президент був справжнім романтиком Української революції, який ніколи не розчаровувався у своєму народі, вірив у нездоланність своє нації та її державну перспективу. 

А тому з легкістю передав клейноди УНР Леонідові Кравчукові, критикував Віктора Ющенка і не прийшов у розпач від приходу до влади Віктора Януковича. Він переконував усіх нас: президенти, прем'єри, міністри і депутати - це тимчасове, Нація і Держава - назавжди.

Микола Плав'юк часто називав себе останнім із могікан. Із цим не можна погодитися. Він - останній романтик української революції. Знаменно, що він був серед нас. Він - наш сучасник. Був і залишиться ним назавжди!

Володимир В'ятрович: Василі

Серед тих, хто долучився до протесту в кінотеатрі у вересні 1965 був молодий, але вже популярний у творчих колах поет, аспірант Інституту літератури, Василь Стус. Вияв непокори коштував йому навчання в аспірантурі і відтак подальшої наукової карʼєри. Шукаючи, де прилаштуватися після звільнення, Стус на початку 1966 потрапив на роботу в історичний архів, де вже пʼятий рік працював Василь Кук.

Мирослав Іванек : Міф про 100 тисяч жертв на Волині та Галичині

За польською історіографією, політичними актами та навіть законодавством — 40 тисяч вбитих поляків на Галинині, які разом із 60 тисячами на Волині, становить сакральну кількість 100 тисяч польських жертв на Волині та Галичині, які загинули в рамках "Волинсько-галицького геноциду, скоєного українськими націоналістами".

Андрій Сибіга: Консульство України в Дамаску існувало ще 100 років тому

Архіви доводять, що навіть у далекій Сирії ми не розбудовуємо свою присутність з нуля. І ми як держава не зʼявилися на політичній мапі світу в 1991 році нізвідки, попри всю російську брехню. Історія України та української дипломатії сягає століть та є тяглою від Княжої доби, Козаччини, УНР та до сучасності.

Євген Бойко: Як Львів відновлює музей Шухевича?

Початок 2024 року став трагічною сторінкою в історії Львова. У ніч на 1 січня російські шахеди влучили в музей Генерал-хорунжого Романа Шухевича, який зазнав значних пошкоджень. До початку повномасштабної війни музей Романа Шухевича налічував 600 оригінальних експонатів.