Останній романтик Української революції

Він з легкістю передав клейноди УНР Леонідові Кравчукові, критикував Віктора Ющенка і не прийшов у розпач від приходу до влади Віктора Януковича. Він переконував усіх нас: президенти, прем’єри, міністри і депутати - це тимчасове, Нація і Держава - назавжди

10 березня 2012 року у канадському Гамільтоні відійшов у засвіти МИКОЛА ПЛАВ'ЮК, Голова ОУН і останній президент УНР на вигнанні.

Микола Плав'юк - один з небагатьох, хто був не лише свідком, а й творцем визначальних етапів нашої історії. 

Судіть самі: йому довелося працювати з людьми, які зі зброєю в руках здобували незалежність України в добу УНР. Він був учасником героїчної боротьби ОУН у роки Другої світової війни. 

Йому довелося створювати й очолювати Світовий Конгрес Вільних Українців, бути останнім Президентом УНР у вигнанні, а рівночасно - зазнати гіркої долі українського емігранта. 

Відтак, як Голова ОУН він повернувся в Україну, щоб решту свого здоров'я й життя віддати ідеї, у яку ніколи не переставав вірити. 

 

У 1992 році Микола Плав'юк передав повноваження Президента УНР у вигнанні першому всенародно обраному Президентові незалежної України Леонідові Кравчуку. Ще й сьогодні не припиняються дискусії щодо доцільності такого кроку. А тоді цей вчинок чимало людей розцінювали мало не як зраду. 

Свій крок Микола Плав'юк пояснював просто й переконливо. Він зробив це тому, що таке рішення випливало з Актів Трудового Конгресу та Державного Центру УНР - скласти повноваження легітимній владі незалежної України.

 "Зрештою, - говорив Президент, - я не міг вчинити по іншому: ми хотіли, щоб молоду державу визнали інші країни, тож як її міг не визнати екзильний уряд УНР?" 

Він не пішов у велику політику дорогою, якою ідуть інші. Не погодився стати депутатом, не гнався за урядовими портфелями. За це йому перепадало, насамперед, від друзів, які не могли зрозуміти, як можна відмовитися від того, від чого не відмовляються. 

Проте Микола Плав'юк невблаганний, а пояснення одне: в Україні влада ще не стала інструментом для вирішення нагальних проблем людей і держави. Якщо є можливість щось зробити для свого народу, то треба це робити, а не боротися за мандати чи портфелі. 

Наш Президент був справжнім романтиком Української революції, який ніколи не розчаровувався у своєму народі, вірив у нездоланність своє нації та її державну перспективу. 

А тому з легкістю передав клейноди УНР Леонідові Кравчукові, критикував Віктора Ющенка і не прийшов у розпач від приходу до влади Віктора Януковича. Він переконував усіх нас: президенти, прем'єри, міністри і депутати - це тимчасове, Нація і Держава - назавжди.

Микола Плав'юк часто називав себе останнім із могікан. Із цим не можна погодитися. Він - останній романтик української революції. Знаменно, що він був серед нас. Він - наш сучасник. Був і залишиться ним назавжди!

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.