Пам’яті Мірка Пилишенка

Він прожив складне життя, та все його життя було пов’язане з Україною. Я набирав його на домашній телефон у Рочестері і він завжди дивувався, як я вгадую, коли саме він вдома. Він принципово не хотів собі мобільного.

 

...

Він – Володимир Пилишенко, та друзі кликали його - "Мірко".

Три року тому на одній із зустрічей у Рочестері, під час нашого візиту до Америки до мене підійшов Мірко.

Тоді я ще уявлення не мав, хто ця людина.

Він запитав, чи маю я 15 хвилин… запросив до себе. Я навіть не присів у його хаті, він показував кімнати повні книг від підлоги до стелі.

Єдина кімната, що вирізнялась – кімната дружини Ірми. У кімнаті стояло піаніно і на ньому мереживні серветки й фарфоровий сервіз, що вказували на вишуканий смак господині.

...

Книги почав збирати ще батько Мірка, син наслідував справу й збирав книжки упродовж усього життя.

Народився він на Волині у 1934 році.

Батько був учасником визвольних змагань, свідомим українцем із Немирова.

Мама – з Ковельщини.

Під час війни його родина потрапила до Кракова, далі Словаччина та Німеччина, а 1949 року до США – в місто Рочестер.

Виховав українками двох доньок Орисю та Катю. Про своє життя він казав, що жити було важко, але книжка була завжди у пошані… що має душу бібліотекаря.

 

Архітектор.

Професор.

Графіст.

Він захоплювався Дмитром Яворницьким та історією Дніпра ще задовго до нашого знайомства.

...

У 2018 під час нашої першої зустрічі Мірко вирішив передати унікальну колекцію нашому місту.

А це 15 000 книг та журналів.

Серед яких багато літератури про УПА.

Зараз у Дніпрі близько 6 000 примірників, решта у коробках готується на відправку з Америки.

Він особисто приїжджав до Дніпра, щоб обрати місце розташування Бібліотеки української діаспори.

Вдруге, щоб особисто відкрити бібліотеку.

У свої 85, маючи купу проблем зі здоров'ям, він був тут зі мною і ми разом відкривали двері у нашу спільну мрію.

Йому було важливо, щоб бібліотека була відкрита для всіх, щоб книги жили з читачами.

 

...

Друже, при нашій останній зустрічі ти сказав: "Я довірив тобі не половину, а цілу бібліотеку. Коли ти знову будеш балотуватися на посаду міського голови, поставлю за тебе свічку в церкві".

Сьогодні свічку в пам'ять про тебе поставлю вже я...

...

Спи спокійно, дорогий друже.

Кращою пам'яттю про тебе буде відвідання українцями нашої бібліотеки імені сенатора Джона МакКейна.

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.