Сотник Андрій Гаврюшенко: виклик сучасним стереотипам

У полон до червоних він потрапив у слободі Рубіжній. Трапилася типова, як на той час, історія: український обоз випадково наткнувся на переважаючий чисельно більшовицький відділ. З Андрія Гаврюшенка зняли одяг та взуття, довго били, водили босим по снігу і, врешті-решт, розстріляли

19

 19 грудня 1918 року український Харків прощався з вовчанським повітовим комендантом сотником Гаврюшенком.

У полон до червоних він потрапив у слободі Рубіжній, під час евакуації комендантського майна з Вовчої на Харків. Трапилася типова, як на той час, історія: український обоз випадково наткнувся на переважаючий чисельно більшовицький відділ.

З Андрія Гаврюшенка зняли одяг та взуття, довго били, водили босим по снігу і, врешті-решт, розстріляли. Тридцять років було щирому українському патріотові…

Біографія сотника – справжній виклик сучасним стереотипам.

Місце народження – "Лисиче над Дінцем, де висне дим заводу". На Донбасі виріс, вчився, працював. Там і до українського руху долучився.

Ще у 1905-му, під час Першої російської революції.

За фахом – шахтар. Хто б там що не патякав про буржуазну природу українського націоналізму.

В 1917-му Андрій Гаврюшенко працював в українській раді Північного фронту, займався формуванням національних підрозділів. Потім збройно боровся з більшовизмом, влітку 1918-го зайняв посаду комендантського осавула при комендатурі Корочі (зараз територія РФ).

Там же, в нинішній "ерефії", тільки в сусідньому Білгороді, Андрій Гаврюшенко встиг ще попрацювати у місцевій "Просвіті". Досить активній, до речі.

З перших днів протигетьманського перевороту Андрій Гаврюшенко – у лавах республіканців. Спочатку був білгородським, потім – вовчанським повітовим комендантом.

…Сила-силенна народу прийшла до Михайлівської церкви віддати останню шану покійному. Був губерніальний комісар Тимошенко, козаки-дорошенківці, представники української комендатури, вищі чини харківської міліції.

Поховали Андрія Андрійовича Гаврюшенка з військовими почестями на Усікновенському цвинтарі. От тільки де була його могила, тепер уже не скаже ніхто.

Бо у сімдесяті радянська влада зрівняла всіх – білих, червоних, жовто-блакитних. У прямому сенсі слова зрівняла – з землею.

Колишній цвинтар став Молодіжним(!) парком. А Михайлівську церкву, де відспівували сотника, підірвали ще раніше – за часів Микити Хрущова.

Так знищували нашу ПАМ'ЯТЬ…

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.