«Всі ми вмремо, а Україна буде жити!»

В ніч з 4-го на 5-те грудня 1934 р. НКВД арештувало по всій Україні 65 письменників.

 

"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу авторки.


Вражаюче привітання Галини Плужник другові Борису Антоненку-Давидовичу в його 80-літній ювілей, мовлене через залізну завісу і океан у Нью-Йорку на відзначенні ювіляра українською громадою. Ювіляр міг дізнатись про цю подію лише з радіотрансляцій "ворожих голосів".

"Шановні Пані і Панове! Я не літературознавець і не мовознавець. Я лише друг Бориса Антоненка-Давидовича – давній і вірний друг. Друг в часи безтурботної молодости, і в дні печалі і горя.

Доповідачі фахівці скажуть вам про його місце в літературі і висвітлять його як політичного і громадського діяча. Я ж хочу тут, в присутності всіх вас, які прийшли привітати його в день 80-річного ювілею, сказати йому кілька слів привіту особисто.

Дорогий Борисе! Далекий мій друже, сердечно вітаю Вас з нагоди Вашого восьмидесятиріччя.

Чи думали коли-будь Ви, чи думала я, що вітатиму Вас з цим днем не в Рідному Києві, який ми з Вами так любили, а з далекого Нью-Йорку, з далекої Америки, за тридев'ять морів. Ні! Ми не думали і припустити цього не могли. Але так сталось… Від судженої долі ніколи ніхто не втік!..

Отже вітаю і замислююсь над тим, що Вам побажати? Звичайно, здоров'я та сил духових і тілесних, які так потрібні Вам, Борисе. Завжди були потрібні, і тепер так само, щоби Ви перетерпіли все до кінця з честю і гідністю людською, які не покидали Вас в часи найстрашніші Вашого життя.

Згадую Вас часто. Згадую і той день в Києві, коли в руки взяла Вашу книжку "Сині Волошки". Зібралися ви всі разом (Валерік Підмогильний, Гриша Косинка, Боб Тенета (Борис) і Євген Плужник) у кімнаті нашій, на поверсі шостому, на Прорізній вулиці… Молоді Ви були тоді, повні надій, сподівань, енергії і мрій. Вітали Вас, Борисе, з появою книжки, читали, раділи, дискутували.

Згадую, коли Ви всі приходили провідувати хворого Євгена. Були до нього добрі, уважні, ніжні, і кожний з вас приносив йому щось солодке, бо знали, що Євген любив солодке – цукерки, шоколадки і т.и.

Багато, багато дечого ще пригадую, але про все не розкажеш. Пригадую навіть і Вашу звичку, Борисе, пальцями правої руки перед виступом чи то в Академії, чи будь-де, зсувати з лоба пасмо неслухняного волосся, і тоді починати виступ словами "Отже, товариші!" Промовцем Ви були дуже добрим, цікавим, дотепним… Авдиторія Вас уважно слухала, нагороджуючи оплесками.

А після 1-го грудня 1934 р. все закінчилось – стряслася над усіма вами страшна трагедія. Думаю, що більшість присутніх про цю трагедію знають.

В ніч з 4-го на 5-те грудня 1934 р. заарештовано було по всій Україні 65 письменників. Ви, Борисе, тоді не були в Києві, і до цього списку не попали. Вас привезли пізніше, десь в кінці січня 1935 р. з Алма-Ати.

Першим помер на Соловках Євген Плужник (2 лютого 1936 р.). Мав відкритий туберкульозний процес, а потім В. Підмогильний, Г. Епік та інші. Дат точних не знаю.

Про Вас, Борисе, довгі, довгі роки не було нічого чути. А потім війна і нескоро по війні я дізнавалась, що Ви повернулись до Києва. Один з усіх, Борисе, Ви лишилися живим (маю на увазі заарештованих ланківців).

Зраділа я за Вас дуже.

В пресі, здається в журналі "Дніпро", прочтиала Ваш спогад про Євгена – теплий, дружній… Отже, пишете, друкуєтесь.

А потім (десь року 1967) Ваша книжка "На довгій ниві". В ній роман "За ширмою", яким захоплювались читачі, і увесь тираж розійшовся дуже швидко і дістати уже було важко. В ній були і чудові мисливські оповідання. Поява її була і для мене великою радістю. Купила її в Нью-Йорку, принесла в хату, і читала, читала.

На першій сторінці Ваше фото. Подивилась я на нього, і здалось мені, що з далекого минулого, з часів молодости нашої Ви увійшли в мою хату, але, звичайно, не тим сірооким, ривким, повним життя і енергії, молодим Борисом, а людиною, яка пройшла страшний, страдницький шлях страждань і терпіння, але все ж повернулась до рідного Києва, щоби ще жити і творити, та приносити людям своїми творами ту насолоду, яку вони дістають, читаючи їх.

Я радію, Борисе, що дожила до того дня, в який можу привітати Вас з Вашим 80-річчям.

Коли вийшла друком Ваша повість "Смерть" ще в Києві, даруючи її Євгенові, Ви написали: "Всі ми вмремо, а Україна буде жити!"

Так, Борисе, Україна буде жити!! Відходитимуть старші покоління, їх замінятимуть молодші … і так буде ВІЧНО!

В своїх думках згадайте і Ви мене, Борисе і … Прощайте.

Галина Плужник

13 жовтня 1979 р."



***Лист зберігається в Архіві ім. Д. Антоновича УВАН у США

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.