“Бога ради, подбайте про наших близьких”

Ці свої останні слова капітан Роберт Скотт виведе тремтливою рукою у щоденнику 29 березня 1912 року. Але до того ще дуже далеко, бо сьогодні – тільки 25 листопада 1910, Скотт тільки-но збирається покинути Нову Зеландію і вступити у гонку з норвежцем Руалем Амундсеном за право першим встановити свій рідний прапор на південному полюсі.

 

Цьому щоденнику судилося стати класичним документом доби героїчних досліджень Антарктиди. Рівно 110 років по тому ви маєте змогу пліч-о-пліч із британцем пройти весь шлях до південного полюса і назад, читаючи його записи день у день, у режимі реального часу.

Хоча свої нотатки Скотт вів як звичайний щоденник, в підсумку в нього вийшло гостросюжетне чтиво, справжній саспенс за Гічкоком: читач на кожній сторінці знає, чим закінчиться історія, але все одно не може відірватися і сподівається, що "цього разу" їм пощастить більше.

"Полярний щоденник капітана Роберта Скотта" – це дуже вчасний текст, який кожного дня готовий буде надати притулок тим, кому потрібен ескапізм і дрібка натхнення у цю першу похмуру коронавірусну зиму. Соціальна дистанція на краю світу покаже, що людина здатна витримати значно більше, ніж їй здається.

Тим паче, експедиція Скотта має безпосередній зв'язок із Україною – конюхом у нього був полтавець Антон Омельченко, який започаткував справжню династію українських полярників: його онук та правнук були учасниками українських антарктичних експедицій на станції "Академік Вернадський".

Та навіть без цього "Щоденник" – чудовий взірець пригодницької літератури, яка була б цікавою, навіть якби була вигадкою. Але це – правда. Правда про зухвалість, стійкість і відвагу, з якою найкращі представники людства йшли на безнадійний штурм останнього континенту.

Книга вже виходила українською, але то було давно (у 1935 році) і неправда (то був переклад із російської, який мав численні скорочення). Тепер нарешті "Щоденник" буде вперше повністю перекладений українською з мови оригіналу.

Втім, окремі словесні цікавинки того давнього видання ми перенесемо сюди. Не дивуйтесь, коли побачите "крижану гору" замість "айсберга" чи "струм" замість "потоку": так писали українською у часи Скотта і, задля збереження культурної тяглості, так буде і тут.

Попереду рік і чотири місяці, впродовж яких на ваших очах розгортатиметься боротьба людини і стихії. Боротьба завідомо програшна, але від того не менш захоплива.


Більше про експедицію Роберта Скотта читайте на сторінці Полярний щоденник капітана Роберта Скотта у Фейсбук.

Приємного читання!


N.B. Текст оригіналу перебуває у суспільному надбанні. Права на текст перекладу застережено.

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.