Книжка "Справа Василя Стуса": коментар адвоката

У Медведчука в команді є непересічні юристи, але геть немає PR-фахівців, здатних пояснити шефу «ефект Стрейзанд». Судовий процес став неабиякою промо-акцією, наклад книжки розкупили з небаченою швидкістю

За дорученням Харківської правозахисної групи мав честь представляти Вахтанга Кіпіані у справі щодо заборони книги "Справа Василя Стуса".

Віктор Медведчук вимагав заборонити видання та продаж книги "на будь-якій території у будь-якій формі - в частині 9 фраз".
З огляду на специфіку друкарської справи, фактично йшлося про заборону всієї книги: адже сучасні технології не дозволяють вирізати ножицями з паперової книжки 9 фраз – і пустити її в продаж у такому вигляді.

Годі й говорити, що для Європейського суду з прав людини заборона книги – це дуже серйозне обмеження свободи вираження, яке можливе лише в надзвичайних випадках – для охорони прав та інтересів інших людей. Натомість у 9 оскаржуваних фрагментах не було нічого такого, що не було б відомо про Медведчука раніше: з мережі Інтернет або книги "Нарцис" Дмитра Чобота.

Та судове рішення здивувало всіх. Позов задоволено частково. Три фрагменти були визнані недостовірними.

А от далі… Суд заборонив згадувати ім'я Медведчука як персонажа книги – без його згоди.

Моя перша реакція була такою, як у вас: ШОК!. Вперше за мої 15 років адвокатської практики в дифамаційних справах суд захистив позивача більше, ніж той просив.

Але, прочитавши рішення, зрозумів: суддя зробила все що, могла. Історії невідомі випадки, коли суди першої інстанції відмовлялися задовольнити численні позови Медведчука про захист честі, гідності, ділової репутації. Суддя Заставенко Марина Олександрівна теж не могла відмовити. Суддя, яка переведена до столичного Дарницького суду із суду окупованої Макіївки, дуже вразлива для сильних світу цього на кшталт Медведчука.

Вона віддала пас далі. Вийшовши за межі позовних вимог, суддя гарантувала цим самим скасування її рішення судом апеляційної інстанції.

Спасибі їй за це. Не кожен готовий кидатися на амбразуру або спалити себе на Майдані. Хтось намагається на своєму рівні відстоювати справедливість тихо і непомітно – чого не зрозуміє більшість.

А книжку (з усіма оскарженими фрагментами) можна вільно друкувати і купувати принаймні до розгляду в апеляційній інстанції.

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.