Емоційна ідея України. Розвиток між болем і любов’ю
Коли ми починаємо краще розуміти, хто ми такі. І чому ми саме такі.
"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу авторки та видання "НВ".
Минулого року мене запросили на "UA: Перший" провести прямий ефір до Дня пам'яті жертв політичних репресій. Пам'ятаю, як запропонована тема збентежила, і я навіть кілька разів перепитувала в команди проєкту: чи впевнені, що впораюся?
Налякало те, що я з історією на "ви": часто плутаю дати, хронологію подій, імена. А деякі історичні особи, що жили в різні історичні епохи, у моїй уяві можуть існувати в одній.
З темою репресій в Україні я обізнана на рівні загальновідомих фактів, які розповідають на уроках історії в школі. До того ж за емоційним типом я, мабуть, людина, спрямована в майбутнє і менше фіксуюся на сьогоденні та минулому.
Тим ціннішим був цей досвід.
Перед початком програми ми з командою склали список героїв й уважно попрацювали сценарій. Чотиригодинний ефір завершувався переглядом художнього фільму "Будинок "Слово"" про репресованих українських митців.
Мені було добре зрозуміло: що, коли і кому треба говорити і які запитання ставити. Перед очима таймлайн, в навушнику голос продюсера.
І ось настав день прямого ефіру. Я сідаю в кадр. І перше, що кажу: "Добрий вечір, це прямий ефір, присвячений Дню пам'яті жертв політичних репресій. Мене звуть Анастасія Рінгіс. Сьогодні я тут не тільки в ролі запрошеної ведучою, але і як онука репресованого прадіда".
Промовляючи ці слова, я раптом усвідомлюю, що історію про репресованого 1939 року прадіда по батьковій лінії чула лише раз, коли мені було 10 років.
Добре пам'ятаю навіть своє дитяче запитання: "Репресований" ― це як? Його забрали і не повернули?". Уже студенткою я зацікавилася історією своєї родини й в електронній базі жертв радянських репресій знайшла один рядок про свого прадіда Пилипа Степановича. Репресований на 10 років без права листування за антирадянську пропаганду. Тоді в нього було п'ятеро дітей, старшому синові ― 14.
А моєму рідному дідові Павлу ― 11 років.
Думаю, тоді 1939-го він теж, як і я 1994-го, питав, дивлячись в очі дорослим: "Забрали і не повернуть?"
Ця особиста історія спливла в пам'яті в одну мить. У прямому ефірі.
Від фрази: "Я онука репресованого діда" в ту саму мить, як я її сказала, відчула шалений приплив енергії ― суміш болі й любові. І нарешті ― нескінченну гармонію. Мій прадід зі мною. І його історія додає мені сили.
Моє коріння по матері з Центральної України. Тут нікого не репресували, але прадіда і прабабусю розкуркулили, тож вони до кінця своїх днів зберегли стійку ненависть до колгоспів, колективізації та партпрацівників.
Американський історик Тімоті Снайдер написав про події, які розгортались на території сучасної України, книжку "Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіном". Він вважає Україну у ХХ ст. найбільш небезпечним місцем на землі.
Тому в історії кожної української родини є травми, схожі на мої.
Ці нерозказані дітям історії, непереданий біль, невизнані подвиги і стійкість впливають на нас і сьогодні.
Хто ми?
Як і раніше, жертви репресій? Чи ті, хто визнає свої сімейні травми, і саме тому має право давати відсіч і захищати свої кордони?
Сьогодні в Україні створюється інфраструктура, щоб люди могли все дізнатися про своїх репресованих родичів. Активно працює в цьому напрямку Архів національної пам'яті. Працівники архіву вже допомогли сотням людей дізнатися правду про їхніх близьких.
Одна моя близька подруга пройшла цей шлях, розкопавши історію двох своїх дідів.
Вона каже, що нестерпно боляче було читати про те, як молодих чоловіків звинувачували в надуманих злочинах.
Але цей Біль із часом переростає в Любов до свого коріння, до своєї родини, до своєї країни.
І потім ми починаємо краще розуміти, хто ми такі. І чому ми саме такі.
У дитинстві мій тато навчив мене захищати себе. Він казав: "Стисни кулачок міцніше і дай здачі".
У 2016-му році на кордоні з Кримом працівник ФСБ видав довідку, що мені, кримчанці, в'їзд на територію півострова заборонено, оскільки я можу бути особою, що становить "загрозу обороноздатності Російської Федерації".
Щоразу, коли я згадую про цю заборону, думаю, що я гідна свого репресованого прадіда.
Тепер Я — частина історії своєї родини, яка тримає свої кулачки стиснутими.
І знає, що, можливо, боротися за себе доведеться ще довгі роки.
