Тролейбус номер 15. Сьома зупинка. Вулиця Щорса
Цей відомий памʼятник стоїть на бульварі Тараса Шевченка, причому стоїть трохи нечемно, спиною до киян, до центру Києва, і вже через плече, навздогін, махає нам рукою, мовляв, "бувайте". Щорс фактично покидає місто, виїжджаючи з Києва у напрямку проспекту Перемоги, як виїжджають тисячі киян ввечері в пʼятницю на вихідні. Щорса історія таки потрохи випихає з нашого Києва. І хоча на бульварі Шевченка кінь із Щорсом ще стоїть, проте все ж людина на прізвище Коновалець таки його повалила
Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.
Вулиця Щорса, яка дала назву зупинці, існувала в Києві з 1961 року.
Вулицю у свій час обʼєднали з Новогоспітальною, яка раніше називалася Прозорівський шлях, та вулицею Василя Сурикова. До речі, на честь російського художника Василя Сурикова, названо іншу вулицю в Києві, у Соломʼянському районі, яка є й дотепер.
Таку подвійну увагу до російського художника Василя Сурикова, ймовірно, можна пояснити тим, що він походив з родини українських козаків Сибіру.
Молодий художник розказував про власних предків, як про представників козацького роду з 200-річною історією.
У 1970 році до вулиці Щорса приєднали частину вулиці Володимиро-Либідської. З 2000 року кінцеву частину вулиці назвали на честь Михайла Задніпровського, українського актора.
Про Миколу Щорса, "червоного командира" свого часу створили відому пісню. Написана вона в 1935 році на слова Михайла Голодного та музику Михайла Блантера, яка так і називалася "Пісня про Щорса":
"Шел отряд по берегу, шел издалека, Шел под красным знаменем командир полка.
Голова обвязана, кровь на рукаве, След кровавый стелется по сырой траве.
"Чьи вы, хлопцы, будете, кто вас в бой ведет? Кто под красным знаменем раненый идет?"
"Мы сыны батрацкие, мы – за новый мир, Щорс идет под знаменем, красный командир".
Романтизація та героїзація "красного командира" були необхідні радянській пропагандистській машині.
За дорученням Сталіна зліпити образ українського Чапаєва, Олександр Довженко зняв фільм про Щорса. Робота, як він сам згадував, була надзвичайно важкою, адже Щорс-герой толком нікому не був відомий.
Обставини загибелі 24-річного Щорса довго залишалися таємницею. Лише пізніше ексгумація показала, що, найімовірніше, він був убитий пострілом у потилицю з близької відстані. Знайдені документи розкрили факти, що чекіст Танхіль-Танхілевич виконав наказ Реввоєнради, що покарала Миколу Щорса його за "український націоналізм".
Щорс зберіг на території своєї військової частини українську мову для навчальних закладів. Про це згадував у своїй доповіді на Пленумі ЦК, присвяченому злочинам, вчиненим проти комуністичних діячів України, Микита Хрущов.
А пізніше отруїли його сподвижника Василя Боженка.
А ось як говорив про ті часи Левко Лук'яненко : "…а, може, не знаєте, що Щорса чекіст Танхіль-Танхілевич з браунінга за наказом з Москви застрілив ззаду в потилицю (коли Москва відчула, що Щорс почав хилитися в український бік)? Може, Ви не знаєте, що чекісти отруїли Боженка з тієї ж причини? Хіба отруєння — не постріл у спину?".
Український інститут національної памʼяті нагадує, що "Микола Щорс не лише брав активну участь у бойових діях проти українських військ у 1918-1919 рр., але й обіймав посаду військового коменданта міста Києва (лютий 1918 р.) та несе відповідальність за військові злочини більшовиків проти цивільного населення української столиці".
Я дуже добре памʼятаю радянський фільм про Щорса.
У нашій родині ніколи ніхто не плекав ілюзій стосовно "червоних" командирів", ми завжди веселилися, коли кіношного батька Боженка, як його називали у фільмі, вже раненого, несли побратими.
Він з останніх сил підводився, махав ослабленою рукою і урочистим голосом казав, помираючи - "прощай, Росіє!". Тоді, через паузу і якось знехотя, додавав "і Україно".
Типу, ну, ладно вже, хай і Україна.
Театрально знову падав на ноші, а тоді, зібравши всі сили в кулак, знову піднімався і останніми його словами були "Поховайте мене коло Пушкіна!". Після цих кадрів ми вже просто реготали.
Батько Боженко, бідняк, столяр, більшовик, може, і був відомим "червоним" командиром, але навряд чи його кумиром був Пушкін. Та й чи знав він про його існування?
Тут вже Олександр Петрович Довженко, можливо, трохи перестарався. Складні, страшні часи були, хто ми, щоб судити нашого великого режисера... Та й обставини його життя були такими – не доведи, Господи…
Між іншим, Василя Боженка цікаво ілюструє спогад Володимира Затонського, більшовицького діяча, одного із виконавців Голодомору в Україні, який керував демонтажем фресок Михайлівського Золотоверхого монастиря.
Він згадував, як на прохання поставити україномовну п'єсу Боженко відповів ламаною російською, яку толком і не знав: "Пьесу розришаю, но заприщаю, как на контреволюционном языке".
Думаю, що батько Боженко під гарячу руку й Пушкіна б відчехвостив, якби знав, хто це.
Але повертаємося на зупинку 15-го тролейбуса, на вулицю Щорса.
Для мене ця зупинка була якоюсь милою провінцією, між попередньою, з її потужним районним Печерським універмагом, та наступною, з легендарним Будинком Подарунків. Тут не було нічого великого та дефіцитного, хіба перукарня "Олеся" та трохи далі жіноча консультація Печерського району.
Перукарня дивовижним чином існує ще й досі. Причому збереглася її автентична вивіска з характерним для 60-70-тих років шрифтом.
Я зазирнула у Google подивитися якісь відгуки про цю перукарню зараз. І, натрапивши на - "плохое обслуживание, не рекомендую", зрозуміла, що, окрім вінтажної вивіски, там навряд вже щось мене зацікавить.
Жіноча консультація
Про жіночу консультацію, особливо радянських часів, можна писати сценарії для фільмів жахів.
Не завжди мені щастило уникати подібних закладів, проте я все ж мала "свого" лікаря-гінеколога і таким чином зводила ті тортури до мінімуму. Проте одного разу відкрутитися не вдалося, бо певні довідки видавали лише районні установи такого типу.
Мені, з метою обстеження, зробили операцію. Операція була не надто складною, але все одно якогось відпочинку та реабілітації я все ж потребувала.
Лікарняний видавали виключно в районній консультації. Прийняла мене молода ефектна лікарка-гінекологиня з потужним і яскравим макіяжем, з неймовірною конструкцією на голові, у коротенькому білому халаті та на височенних "шпильках".
Вона дуже довго і уважно вивчала папери, підносила їх ближче до очей, схилялася, водила навіть пальцем. Я вже й почала трохи дрімати. Словом, я зрозуміла, що знаменитий почерк лікарів, який вже ввійшов навіть у анекдоти, знайшов свою жертву і серед колег.
Спитати, що саме мені робили, яким способом і чому, їй не дозволяла її поважна посада.Тому вона довго ганяла мене по різним віконечкам за різними підписами. А потім, врешті зрозумівши, що я з трепетом і улесливою посмішкою чекаю її вердикту, поблажливо сказала, що лікарняний листок я, звичайно, отримаю. Але.
Щоб я не думала одразу гайнути на море чи на якийсь інший курорт, я повинна що три дні приходити до неї на перевірку, показуватися, що я в Києві. Чесно кажучи, після подібної операції можна було відпочити максимум тиждень. Зараз взагалі, жінки в подібних випадках за пару днів вже виходять на роботу.
Але мені пощастило на некваліфіковану лікарку, якій амбіції не дозволили розібратися в ситуації - вона вліпила мені місяць лікарняного. Я, звичайно, прийшла до неї через три дні, вона задовольнила свої владні потреби, зрозуміла, що я на море не гайну.
Вже не памʼятаю, чи принесла лікарці коробку цукерок чи банку кави, такий базовий набір під лікарські кабінети, але вона вже явно доброзичливіше зі мною розмовляла.
Тоді практично всі пацієнтки сиділи у чергах під кабінетами із торбинками та кульочками, звідки чітко вимальовувались або прямокутні коробки цукерок або циліндри кави, або продовгуваті пляшки коньяку чи шампанського.
Мода на гроші прийшла вже пізніше.
Отже, я отримала законну, підтверджену усіма можливими папірцями, величезну відпустку.
Я за цей місяць прекрасно відпочила, зміцнила здоровʼя, перечитала купу книжок, навела лад у шафах та дальніх кутках квартири, назустрічалася та наговорилася з усіма близькими й дальшими друзями, нагулялася на свіжому повітрі, словом, чудово провела час.
Іноді чужа непрофесійність може мати й позитивні наслідки.
Холостяцька квартира. Вася
Зупинка Щорса завжди для мене залишиться одним із найяскравіших спогадів буремного київського життя середини 80-тих років. Якраз за зупинкою стояла і досі стоїть типова київська "хрущівка", в якій жив наш друг Вася С.
Балкон квартири виходив на вулицю, на зупинку. Я зараз, проїжджаючи повз, завжди вдивляюсь на другий поверх і моментально оживають постаті, фігури, події, розмови нашої тодішньої тусовки.
Складні житлові умови, коли більшість з нас жили вкупі з батьками, бабусями та дідусями, коли просто окрема кімната для багатьох була мрією, не кажучи вже про окреме житло, та практично повна відсутність місць нормального тодішнього дозвілля робили Васіну квартиру особливим, казковим островом. Його мама тимчасово жила поза Києвом і вся квартира належала Васі.
Мати вільну "хату" на ті часи було неймовірним подарунком долі, особливо для друзів щасливого господаря. Це було втаємничене місце, куди ми приїжджали з хтозна якого району на хвилинку перекурити, на вечірку, на пʼянку, на новорічну ніч, приводили друзів і абсолютно незнайомих людей.
Памʼятаю Васіну кухню. З холодильником, який до кінця не закривався, бо з морозильної камери стирчала лапа невідомо коли й ким замороженої курки, яка ніби відпихала дверцята.
Між іншим, на противагу радянським стереотипам, ми переважно сиділи не на кухні, а саме в кімнаті.
Якось Вася вирішив прибрати і викинути на смітник новорічну ялинку. І дуже втішився, коли вона нарешті звільнила прохід на балкон. А там на мотузочці висіла сорочка, яку Вася поправ якраз 31 грудня і яку він довго шукав. "Свіжій" сорочці якраз виповнилося півроку.
Урочистий виніс ялинки відбувся тоді на День захисту дітей, 1 червня.
Ця квартира - це був наш київський богемний Париж, наше романтичне умовне горище з усіма атрибутами молодості та свободи, які не завжди вписувалися у стандарти поведінки та правила лицемірного соціалістичного суспільства.
Квартира мала солодку магію, це був закритий таємний клуб із неймовірно привабливою силою. Моя подружка недавно згадувала, що вона, працюючи в центрі Києва і маючи в розпорядженні 45-50 хвилин обідньої перерви, гнала пішки на Бессарабку, потім приїжджала тролейбусом до зупинки Щорса.
Ми вже там сиділи. Там завжди хтось сидів.
Вона викурювала одну-дві цигарки, випивала чашку кави, якщо встигала, перекидалася слівцем-другим із компанією і гнала тим же шляхом назад, на роботу.
Один із наших завсідників працював у системі "Інтурист", дуже престижна і цінна робота на ті часи. Він возив "фірмУ", тобто, проводив екскурсії для іноземців і потім відвозив їх у готель, зазвичай, у "Либідь" або "Дніпро".
Він спеціально робив так, щоб автобус "Ікарус" йшов через площу Лесі Українки. Залишав там усю групу, казав щось про якісь важливі документи і гнав до нас, у Васіну квартиру.
Ми вже там сиділи. Там завжди хтось сидів.
Поки ми пили, курили, говорили, обмінювалися новинами , веселилися, бідна "фірмА" терпляче чекала і парилася у своєму "Ікарусі".
Мені недавно приятелька нагадала, як вона вперше зі мною познайомилася. Це було саме на Васіній квартирі.
Вони вже там сиділи. Там завжди хтось сидів.
Я ввірвалася у квартиру з морозу, румʼяна, у дублянці з великим хутряним коміром і запнута великою українською хусткою у квітах. Упала, не роздягаючись, з розгону в крісло, залпом махнула чарку горілки і сказала – "а тепер можна і закурить!" .
Я також кудись поспішала, але оминути наш острів свободи явно не могла.
Якось ми сиділи в "Чайнику". Так на міському слензі називали кафе на Хрещатику "Чай. Кава", одне з культових київських місць, про яке я ще обовʼязково згадаю. Це була наша київська "Ротонда", на кшталт паризької, богемно-алкогольне місце усіх творчих та підозрілих осіб, явно чужих соціалістичному суспільству.
Офіційно ми там цмулили годинами каву, проте час від часу по руках під столиками йшло якесь дешеве вино. Усі один одного знали, якщо не безпосередньо, то в обличчя – точно.
Одного разу там зʼявились дві колоритні фігури, явні "чужаки".
Вони озиралися, з цікавістю роздивлялися навкруги і зустрічаючись поглядом із кимось із відвідувачів, посміхались, що абсолютно було не прийнято в соціалістичному суспільстві, де люди зазвичай ходили по вулицях із драматичним або агресивним виразом обличчя.
Один був просто велетенського зросту, крупний, з чорнющим, ніби аж набріоліненим, волоссям. Його супутник був маленьким та худеньким, також чорнявий. Вони мали зовнішність європейського типу, але з таким невловимим південним нальотом.
Коли "чужаки" вже допивали шосту чашку кави, кидаючи на нас зацікавлені погляди, ми помахали їм руками, запрошуючи до нашого столика.
Я точно не памʼятаю, але сиділи тоді десь з троє дівчат - я, моя подружка Леська, її товаришка і одна дуже тепер відома письменниця. У неї був такий знаменитий заразливий сміх, що, коли вона реготала у "Чайнику", нам друзі казали, що чули її на Бессарабці. Ну, це були дружні кпини, проте частина правди тут явно присутня.
Ще з нами зависав хтось із хлопців. Є такі хлопці, які вірним пажем завжди водять "козу" із компанією дівчат, з ким дівчата діляться своїми секретами, ходять по магазинах, який купує їм цигарки і витирає сльози від нещасливого кохання.
Великий і малий загадкові брюнети не довго давали себе умовляти і буквально ластівкою перелетіли до нашого столика. Вони виявилися болгарами. Великий чоловік, на цілком наше імʼя Саша, був театральним режисером, а маленький, імені не пригадаю, здається - актором.
Хлопці приїхали в Київ на запрошення відомого кінорежисера, письменника Миколи Мащенка. Він мав дружину Зару з Болгарії. І його особистий та творчий звʼязок із Болгарією протоптував стежечку в Україну для багатьох болгарських колег.
У нашому "Чайнику" одним із завсідників був такий собі Борюся. Я вже не памʼятаю, чим він займався у житті, але добре памʼятаю, що коли б ти не прийшов у "Чайник", він вже там сидів, звісивши ноги 47 чи 48 розміру з парапету прямо на Хрещатик, і пив портвейн чи каву, або й те, й те одночасно.
Спочатку наші нові знайомі були трохи в шоці від Борюсі та навколишніх санітарних умов, але після портвейну й потужної сили київської дівочої краси їх попустило. Вони ніяк не могли повірити, що такі красуні, як ми – не акторки, а чемні дівчатка із престижних київських вузів, мамині та татові доні. Що, між іншим, так і було.
Особливо Саша "запав " на Леськину подругу. Вона була семітського типу, висока, із розкішним, трохи кучерявим волоссям, із крупними рисами обличчя і розкішною фігурою.
Він відмовлявся повірити, що її не хапають прямо на вулиці за руки найкращі режисери і не пропонують головні ролі і що вона не має ніякого відношення до світу мистецтва.
Він, без дешевих зальотів, просто весь час дивився на нас, на кучеряву Оксану, хитав головою, і повторював мантру про неймовірно високу щільність ідеальної жіночої краси на київські метри.
Із Оксаною повʼязана одна історія вже пізніших часів, десь кінця 90-тих років. Тоді банки почали давати перші кредити у теперішньому розумінні, тобто, під відсотки. Оксана вирішила зробити у квартирі на Саксаганського кардинальний ремонт із повною заміною меблів.
Для пересічної сім"ї це тягнуло на астрономічну суму, а Оксана жила з мамою і бабусею. І вона вирішила взяти кредит у банку на всю цю суму. Що робилося з мамою і бабусею, описати неможливо. Зайве розказувати про безсонні ночі хвилювань та умовлянь, літри корвалолу та валерʼянки, дискусії, навіть скандали і сльози.
Але Оксана, ніби щось знаючи чи відчуваючи, була невблаганна. І коли квартира вже сяяла новим ремонтом та пишалася новими меблями, вибухнула якась чергова фінансова криза в країні. А сума величезного Оксаниного кредиту, яку потрібно було віддати, перетворилася в умовні "дві копійки". Навіть враховуючи відсотки.
Після цього Оксана в маминих очах виросла до беззаперечного фінансового авторитету.
Наші болгари довго розпитували про київське життя, про театри, події, андеграунд, ціни, кіно та музеї. Потім пригнав з-під ЦУМу Вася, який на той час продавав там пиріжки, віддав мені ключі від квартири – я мала такий привілей – і ми поїхали на знамениту квартиру вже разом з новими знайомими.
Як завжди, пізніше ще хтось підтягнувся, і наші нові завсідники вже до вечора відчували себе старожилами і навіть потужно станцювали якийсь дикий рок-н-рол на нечисленних "хрущівських" квадратних метрах. Ми навіть почали переживати за люстру і раму на стіні.
Слід болгарських хлопців потім загубився у просторі й часі, звичайно. Але, думаю, що їхні враження від нас, від Васіної квартири , залишилися надовго в їхній памʼяті і були не тьмянішими за інші київські творчі події.
Описати ту атмосферу, палкі розмови, картинки, кухонні мегатонни цигаркового диму, океанічні потоки випитого вина, сварки, примирення, інтелектуальні дискусії, шалене кохання, бурхливі зʼясування стосунків, свої й чужі, кияни й іноземці – марна справа.
Якби зібрати усіх завсідників тієї Васіної квартири, то, можливо, й вийшла б яскрава чудова цікава мозаїка 80-90-тих років київського життя. Але ми розбіглися по життю, хтось давно за кордоном, когось вже нема, проте ці спогади хай хоч так присвітять нам тією свободою і веселими часами.
Вася й сам був і є неймовірно цікавою, харизматичною, фігурою. Ми познайомилися, коли він почав зустрічатися із моєю близькою подругою. Як зараз пам'ятаю, зустрілися вперше у затишному дворику на Лютеранській, колишній Енгельса, колишній Анненовській, колишній знову ж таки Лютеранській, колишній Графській.
Вулиця зʼявилася в 1830 році й тоді місцевість називалася Графською горою. Лютеранська вулиця для мене завжди буде особливою, бо на ній розташована рідна школа номер 117 імені Лесі Українки. Ця школа відзначалась, як зараз кажуть, ексклюзивністю.
На той час її затискали зусібіч, як дрібні хижаки шляхетного лева, кілька шкіл із російською мовою викладання, а наша була – з українською, що на той час складало меншість. Хоча й в столиці України.
Це – раз.
Школа мала специфіку, називалася українсько-англійською, тобто, з посиленим вивченням англійської мови. І той рівень дозволяв спілкуватися нею на пристойному рівні.
Це – два.
Я памʼятаю, як в школу приїжджав якийсь нащадок Лесі Українки, що мешкав у Канаді чи США, і ми проводили йому екскурсію англійською мовою. Чому нащадок не розумів української, я вже не скажу, може, й шифрувався, але ми були на висоті.
Щоправда, потім, як я жартую, п"ять років університетської деградації, звели мій рівень знання мови майже нанівець. Групи з вивчення англійської мови в університеті складалися як з відверто слабких студентів, так і з сильних.
На слабшому фоні спочатку мені практично нічого не треба було вчити. Потім я залюбки валяла дурня. Потім це ввійшло в звичку – не готуватися. А без практики та вдосконалення мова переходить у внутрішнє пасивне животіння.
У нашій школі вчилися, переважно, діти української творчо-інженерно-лікарської інтелігенції та діти високих номенклатурно-партійних працівників. Наприклад, на клас старше вчилася дочка Валентина Маланчука, секретаря ЦК КПУ з ідеології, а на клас молодше, племінниця Петра Шелеста, першого секретаря ЦК КПУ.
Це – три.
Як не парадоксально, проте саме такий симбіоз наповнював школу духом внутрішньої свободи. Номенклатурні діти не боялися висловлювати свої думки та поводити себе вільно в силу свого високого статусу, а ми – через відповідне домашнє виховання.
Але спускаємося нижче від школи, купуємо на розі у магазині "Хліб" смачнющий бублик за пʼять копійок, переходимо обережно по бруківці дорогу і повертаємося у затишний дворик. Цей дворик називали "Пелікан", бо там у невеликому басейні стояли навпроти дві гіпсові фігури пеліканів.
Між іншим, цих птахів із басейном встановили ще військовополонені німці, що відбудовували зруйнований Київ. Зараз цих птахів чомусь періодично фарбують у дивні кольори, а води в басейні давно нема. Хоча, можливо, й з"явилася, важко сказати, бо доступ у цей дворик, зазвичай, закритий.
Вася був дуже веселим, емоційним, із розкішним почуттям гумору й гострим розумом, часто вибуховим характером, справді творчою людиною. Він працював пожежником. Підробляв,-продавав пиріжки біля ЦУМу. Словом, його молодість нагадувала молодість юного міліонера-початківця, який не цурався ніякої роботи і здобував безцінний життєвий досвід.
А якось, захопившись фотографією, вступив до театрального інституту і згодом став знаменитим теле- та кінооператором. У мене з Васьою пов"язано багато спогадів, але один - особливий.
Коли мені виповнилося сорок років, я кардинально поміняла своє життя, хоча в планах у мене цього не було. І навіть у мріях. Влітку 2000-року ми з мамою поверталися з відпустки, з Трускавця.
У купе з нами їхала старша жінка, така, на вигляд, "пітерська інтелігентка". Я з ними ніколи не зустрічалася, зі справжніми пітерськими, але вона мала виглядати саме так, на мій погляд. Розмова була про все і ні про що, як це буває серед подорожніх.
Мене вразила її російська мова. Чиста, правильна, без отого примітивного "акання", яке часом так агресивно звучить, особливо за кордоном, що змушує одразу тікати світ за очі. Навіть, якщо ти чуєш її в Луврі, Колізеї чи на Парфеноні. Або якою сильно, але виходить смішно, стараються говорити декотрі ді-джеї на українських ФМ-ках.
Я ще тоді й подумала, що колись давно, в околицях 1917 року, ось саме до таких жінок, з такою мовою і манерами, у їхній ошатний будинок, вривався "акающий" пролетаріат у брудних чоботях.
Коли ми вже підʼїжджали до Києва, прощалися, вона раптом сказала - "а Ваш украинский язык станет скоро Вашим большим капиталом, и я не только о материальном".
Я посміхнулася на комплімент, а про себе ще й подумала – що вона каже? який капітал може бути з мови, яка для мене така ж природна, як навколишнє повітря.
Ледь вийшла я на роботу після відпустки, як мені буквально в той самий день подзвонили з одного телевізійного каналу і запропонували роботу. І тоді, і ніде правди діти, подекуди й досі, грамотна природна українська мова - в дефіциті, а, особливо, в телевізійних ефірах.
Сказати, що я розхвилювалася після такої пропозиції, не сказати нічого. Телебачення для багатьох було і поки що залишається фантастичним світом, де мешкають виключно "зірки", якісь казкові герої, мультимільйонери та всілякі інші небожителі.
Це – особливий світ, оточений таким привабливим ореолом, з такою потужною силою, що часом змушує не лише одну людину, не лише якусь частину людей, а мільйони людей заплющувати очі на справжнє життя і піддаватися неіснуючій омані мерехтливого екрану.
Я на той час працювала вже багато років в Українському Гідрометцентрі. Потрапила туди одразу після закінчення Київського університету. І була абсолютно переконана, що працюватиму там до пенсії, малюватиму синоптичні карти, роздивлятимуся фото із супутників, обідатиму в підсобці, питиму каву на Золотих воротах в обідню перерву і знехотя записувати від колег рецепти квашених баклажанів.
Але я у свої сорок років потрапила на телебачення. І коли потім хтось мене запитував, чи боялася я, чи не зробила помилку, чи не запізно, я завжди жартома відповідала, що Олександр Довженко почав займатися кіно також у сорок років. І нічого, щось у нього таки вийшло.
Коли я після співбесіди вперше йшла телевізійним коридором, все навколо було чужим, незнайомим, якраз вийшла з кабінету керівника каналу після остаточної позитивної розмови, але в голові було стільки думок, тривог, що знову стало страшно.
Ще й так співпало - в ту мить коридор був абсолютно порожнім, навкруги панувала дзвінка тиша і це ще більше мене пригнічувало. І раптом десь серед цієї тиші стукнули двері, почулися швидкі кроки і хтось прямо у мене над вухом загорлав "Меееньшикова!!!".
Я на мить подумала, що зʼїхала з глузду. Ну, а що?
Такі переживання, майже двадцять років у Гідрометцентрі. Тепер – стрибок у невідоме, телебачення, казковий світ, на порядок вища зарплата, нова свобода, нові люди, яскраві перспективи – було від чого голові запаморочитися.
Але звідки в чужому коридорі оце "Меньшикова"? Тут, де мене ще ніхто не знає та й не бачив? Чий це ніби знайомий голос?
Прізвисько "Меньшикова" з"явилося у мене ще в школі, у четвертому класі. До нас прийшов новенький хлопчик. Коли ми знайомилися, я сказала – "Наталка", а він засміявся і сказав - "А! Натаха Меньшикова!".
Тоді по телевізору показували багатосерійний фільм "Тіні зникають опівдні" і купецьку дочку там звали Натаха Меньшикова. Вона, здається, ще й носила дві коси, а я якраз була з двома косичками.
Однокласники вибухнули реготом і прізвисько приліпилося міцно. Навіть потім перейшло в університет. Але тут, на телевізійному каналі, хто мене, поважну сорокарічну донью, кличе моїм дитячим прізвиськом?
Це був Вася. На той час ми з ним давно не зустрічалися, так, якісь відголоски минулої дружби, щось десь від когось чула, знала, що він став успішним оператором. Але не бачилися ми багато років.
Виявилося, що Вася працював на цьому телевізійному каналі, куди мене запросили, головним оператором. І вже потім, коли ми наобнімалися і насміялися, він сказав, що також був дуже здивований, несподівано побачивши мене у цьому пустому коридорі.
Шкільне прізвисько "Меньшикова"він знав від моєї близької подруги Л., з якою вони колись зустрічалися і так мене завжди називав. І ця неймовірна зустріч, такий рідний несподіваний Вася, зробили диво - вмить атмосфера в цьому, ще хвилину тому, чужому коридорі стала теплою, звичною, рідною.
Відтоді на цьому каналі все для мене так і було – теплим і дружнім.
А трохи раніше, десь за півроку до зустрічі у поїзді Трускавець-Київ з віщункою мого майбутнього, "пітерською інтелігенткою", трапилася ще одна пророча історія.
Крутий крен від гідрометслужби до медіа отримав перший поштовх у дворі навпроти Бессарабки. У Києві колись був дуже популярним клуб Ржавського, або закритий прес-клуб.
Потрапити туди можна було за журналістськими посвідченнями чи особистими знайомствами з журналістами. Клуб знаходився у дворі коло Бессарабського базару, через який я колись ходила в школу.
Сам двір вже давно перекритий, тобто, "проходняка" нема, бо там раніше, через близкість базару, були "содома і гомора", як казала моя бабуся. Тому зі зрозумілих причин мешканці будинку закрили вільний прОтяг-прохід.
Я частенько тоді бувала в клубі, бо мала друзів-журналістів. Там панувала хороша атмосфера, була хороша кухня, а головне - мінімум випадкових людей. Зараз, якщо чесно, й не пригадаю подібного місця, де б головним було спілкування, нормальна кухня, демократичні ціни, демократична атмосфера і зручна київська локація. Хороша була ідея.
Туди пускали, як я вже сказала, за посвідченнями, і тому, буваючи в центрі, потрапити мені в клуб самій було проблематично. Ми там часто тусували і одного разу хтось мені підказав заповнити анкету, яку пропонували офіціанти - якщо ти був журналістом чи мав відношення до журналістики.
Відношення я мала, але з великою натяжкою - працювала в Гідрометцентрі, проте часто у мене були прямі ефіри на радіо. Анкета виконувала досить формальну роль, тому я, підчистивши свою совість від нечистого сумління саме цими радійними ефірами, замислилась, а що ж там написати.
А якраз буквально напередодні до нас в Гідрометцентр приїжджала брати інтервʼю знімальна група з Нового каналу. І я на автоматі написала місце роботи - Новий канал. Писати у відповідній графі слово "журналіст" совість мене стримала і я написала "редактор".
Отримала свою перепустку, вільно вже заходила серед дня в клуб, обідала, з кимось зустрічалась і навіть кілька разів водила туди маму й тата. І в мене на той час і гадки не було, що я колись буду мати безпосереднє відношення до журналістики.
А приблизно за місяць, як грім з ясного неба, мені саме з Нового каналу у Гідрометцентр подзвонила моя теперішня кума, тоді молоденька журналістка, з якою ми ще не були знайомі.
Вона сказала, що шукають редактора на Погоду, справжнього синоптика, який би вмів добре писати, володів грамотною українською мовою і, як я пізніше дізналася, щоб це не була "тьотка з каструлями".
Мені на той час вже було сорок років і під "тьотку" я цілком підпадала, але каструлі - це було явно не про мене. Ось так пророчо почався один з найкращих та найцікавіших періодів у моєму житті, який, в принципі, тягнеться й досі.
Якщо мені зараз випадково трапиться якась анкета, буду дуже думати, чи заповнювати її, чи ні, і якщо заповнювати, то що там писати - часом думки й слова містичним чином матеріалізуються.
А вулицю Щорса в 2015 р. перейменували на честь голови Проводу українських націоналістів Євгена Коновальця. Проте Щорсу ніяк не йметься і нещодавно він збурив публічну дискусію в Києві. Щоправда, не він сам, а його памʼятник, разом із конем.
Частина киян виступала за знесення памʼятника в рамках декомунізації. Частина була проти, а значній більшості, як це часто буває, взагалі байдуже.
Цей відомий памʼятник стоїть на бульварі Тараса Шевченка, причому стоїть трохи нечемно, спиною до киян, до центру Києва, і вже через плече, навздогін, махає нам рукою, мовляв, "бувайте". Щорс фактично покидає місто, виїжджаючи з Києва у напрямку проспекту Перемоги, як виїжджають тисячі киян ввечері в пʼятницю на вихідні.
Цікаві факти, як вже не вперше, переплітають невидимими променями історичні слайди Києва. Подейкують, що для цього памʼятника позував у свій час молодий 20-тирічний Леонід Кравчук, який став першим Президентом незалежної України в 1991-1994 рр. Хіба міг він тоді уявити для себе подібне майбутнє?
Коня для Щорса скульптор Михайло Лисенко, кажуть, запозичив з ескізів Тараса Григоровича Шевченка, коли той створював знамениту картину "Катерина". І памʼятник таки опинився на бульварі імені Тараса Шевченка.
А відома мистецтвознавиця Діана Клочко зауважує, що "обличчя Щорса на пам'ятнику не відповідає дійсності, бо не схоже з обличчям полководця…Принаймні Лисенко (скульптор) відійшов від цієї "борідки Мефистофеля", зовсім інша шевелюра, інші вилиці. І ви знаєте, що для створення пам'ятника позував перший президент незалежної України Леонід Кравчук. Можна казати, що це є портрет молодого Кравчука".
Словом, самого Щорса історія таки потрохи випихає з нашого Києва. І хоча на бульварі Шевченка кінь із Щорсом ще стоїть, проте все ж людина на прізвище Коновалець таки його повалила. Остаточно.