Скоропадський і кіно

"Історична правда" публікує цей матеріал із люб'язного дозволу автора та видання "Matrix-divergent".

Зазирнемо, наприклад, у 1918 рік. З кінця квітня на чолі держави – гетьман Павло Скоропадський. Тривають Визвольні змагання. Червона Росія нещодавно атакувала Україну, захопивши Київ, і є загроза, що зробить це знову.

До того ж буяє інфляція, періодично змінюються міністри, скарбниця майже порожня, борги уряду із виплати заробітної платні сягнули 300 мільйонів карбованців. Країна фактично тримається завдяки зовнішньому кредитуванню.

Проте гетьман Скоропадський вважав, що державі потрібні не лише сільське господарство, промисловість і торгівля, але так само й мистецтво, різноманітні заклади культури та науки.

Особливе значення він надавав кінематографу. На його думку, в інформаційно-пропагандистській сфері, яку тільки починали організовувати, провідна роль має належати, крім преси, також кінематографу. 

У радянські часи аналогічну тезу приписували лідерові російських більшовиків Володимиру Леніну, який нібито зауважив: "З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно". В усіх книжках і підручниках з історії кіно обов'язково наводили цю цитату.

Щоправда, в жодній роботі червоного вождя і в жодній його промові (чомусь) цих або подібних слів ви не знайдете. Його апологети стверджували, що про роль кінематографії головний комуніст висловився у приватній розмові 1922 року.

Хай там як, гетьман України звернув увагу на можливості кіно чотирма роками раніше. "Населення абсолютно не було поінформоване про нашу роботу, – згадував про перші тижні при владі. – Преса та будь-яка пропаганда були абсолютно відсутні". 

Скоропадський зажадав від прем'єр-міністра Федора Лизогуба розглянути це питання. Відбулося кілька засідань уряду, присвячених пресі. Вирішили придбати в Києві великий будинок і заснувати в ньому Палац преси.

"Крім преси, – споминав Скоропадський, – тут мав зосередитися весь відділ пропаганди, і кінематограф, і плакати". Крім того, уряд ухвалив створити українське видавництво, яке друкувало б масовим накладом якісну українську літературу.

У червні 1918-го при Міністерстві народної освіти і мистецтв відновила роботу Кінематографічна секція, заснована ще за часів попередньої влади – Центральної Ради. Секцію очолювала Людмила Черняхівська-Старицька. Головним завданням було створення власної кіностудії, навчального закладу з підготовки кінофахівців ("Студії екранного мистецтва") та мережі державних кінотеатрів. 

Територію України розділили на чотири зони – у кожній мало відкритися відділення Кінематографічної секції. Їм належало опікуватися прокатом кінострічок у своєму регіоні, а також фільмувати сюжети з місцевого життя, для чого мусили мати в штаті кінооператора.

Від слів – до діла. Український уряд придбав німецьку знімальну техніку (вочевидь геть недешеву!), завдяки чому Кінематографічна секція одержала можливість розпочати власні хронікальні зйомки.

У серпні 1918-го Скоропадський видав указ про українізацію кіно. На його виконання заснувалася перша державна установа в галузі кінематографу – акціонерне товариство "Українфільма". Воно мало у своєму розпорядженні знімальний павільйон (до речі, найкращий у Києві за технічним оснащенням – колишнє ательє Писарєва "Светотень"), а також придбало у Відні для зйомок 35 тис. метрів кіноплівки.

"Українфільма" оголосило сценарний конкурс, запропонувавши письменникам надсилати сценарії на будь-які теми – історичні чи побутові. Нарешті товариство розпочало роботу над ігровими кінокартинами "Чорна Рада", "Кармелюк", "Брехня" (екранізації творів відповідно Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Володимира Винниченка) та іншими. 

Загалом Павло Скоропадський мріяв, за його словами, "широко розповсюдити кінематограф серед народу з виховною та науковою метою".

Але не кінематографом єдиним. У держави, яка перебувала в доволі скрутному політичному і фінансовому становищі, знайшлися гроші (а крім грошей, ще й бажання!) для заснування Державного драматичного театру, і саме про нього – а не про політичні чи військові баталії! – гетьман Скоропадський згодом зауважив: це "головне, чого ми досягли цього року".

Також знайшлися фінанси заснувати Державний оркестр, Школу кобзарів. "Я надавав цьому великого значення, – підкреслював Скоропадський. – Кобзарів завжди любили в нас, і серед народу вони мали успіх. Репертуар кобзарів, свого часу надзвичайно витриманий і високохудожній, з роками почав падати. Ми хотіли кобзарів підтримати на тій художній висоті, на якій вони стояли раніше". 

Запланували будівництво у київській місцевості Звіринець, зруйнованій вибухами артилерійських складів, Національного музею. Асигнували пів мільйона карбованців на будівництво бібліотеки для університету св. Володимира. Почали ремонт просторого приміщення біля Опери, куди мала в'їхати Художня академія. Надали субсидії численним художнім школам. Нарешті, за сприяння держави була заснована Академія наук.

Ви скажете, що більшість тогочасних грандіозних планів не вдалося реалізувати? Так, не вдалося. А точніше, не встигли через політичні форс-мажори. Якби Павло Скоропадський залишився при владі не до грудня 1918-го, а довше, згадані проєкти були би втілені в життя.

Але тут ідеться про інше. Про те, що навіть у лихі часи уряд гетьмана України не ставився до культури, як до Попелюшки. І то було мудро, адже суспільство, позбавлене культурних кодів, стає некерованим – таким собі багатомільйонним неструктурованим натовпом людей. 

У кризові моменти необхідно дивитися в завтрашній день. Нам конче потрібна суспільна дискусія про те, якою ми хочемо побачити Україну після завершення карантину. Бо від цього залежить, що і як сьогодні слід робити.

Ну і зрештою, перефразовуючи відомий вислів: той, хто не фінансує власні фільми, дивитиметься чужі. Прогалину швидко заповнить "руський мір", який свого кінематографу не зупиняє. Наслідки неважко уявити.