Офіційно вихожу зі складу громадської ради при Президентові України з питань національної єдності – Кирило Галушко

Вибачте, що задовгий текст, але воно принципове і становить собою певну особисту сповідь.

Кирило Галушко
Кирило Галушко

Я був включений до складу даної ради указом Президента №697/2015 (за текстом Указу можна дізнатися увесь склад Ради). Але тепер, з огляду на останні події, я не можу собі дозволити входити до складу якихось установ "при Президентові України", навіть "громадських рад". Аргументую свою позицію.

Я не є членом будь-яких політичних організацій, партій і рухів. Я не є і не був державним службовцем. Я не підтримував публічно жодну офіційну владу – що попередні, що нинішню. Я є звичайним громадянином, освітянином і науковцем, який працює на українське громадянське суспільство.

Дана громадська рада складається з митців, письменників, науковців, видавців, журналістів та – авторитетних учасників волонтерського руху 2014-2015 років. Робота не оплачувалася і здійснювалася виключно на громадських засадах.

Я глибоко поважаю своїх колег по Раді за ту жертовну самовіддану діяльність на підтримку Революції Гідності, добровольчих батальйонів, ЗСУ та багатьох соціально значимих та творчих проектів. На відміну від багатьох членів ради я не ризикував своїм життям під час військових дій.

Тому прошу не вважати мій вихід з її складу неповагою до інших її членів.

Однак гучний публічний акт (прес-конференція) з приводу загибелі Павла Шеремета змусив мене замислитися щодо того, чи можу я надалі право (і бажання) поділяти моральну відповідальність Президента України за протиправні дії та очевидні прояви політично вмотиваного пресингу щодо волонтерського руху.

12 грудня міністр МВС Арсен Аваков разом з президентом Володимиром Зеленським провели екстрену пресконференцію з приводу затримання підозрюваних у вбивстві журналіста Павла Шеремета
12 грудня міністр МВС Арсен Аваков разом з президентом Володимиром Зеленським провели екстрену пресконференцію з приводу затримання підозрюваних у вбивстві журналіста Павла Шеремета
ФОТО: ГЛАВКОМ

Поясню, що я робив у цій Раді. Це не є постійно діючий орган. Його раз зібрали та потім поділили на "спеціалізовані комісії". Це був інституційний варіант підтримати діяльність соціального активу через людей з незаперечним моральним авторитетом у суспільстві за тих умов, коли відбулася Революція Гідності і збройна агресія проти нашої країни.

Інші члени ради самі можуть розповісти скільки соціальних та мистецьких проектів знайшли підтримку завдяки цьому статусу. Це було і кіно, і організація медичних служб при ЗСУ, і просвітницькі проекти.

Сама Рада не надавала фінансування, оскільки у неї просто відсутній бюджет. Але ми усі знаємо наші адміністративні процедури, і тут у нас у всіх був додатковий аргумент: "член Ради при Президенті".

Уточню наслідки своєї діяльності у Раді та загалом "за звітній період". Я був включений до неї як голова всеукраїнської громадської організації "Наукове гуманітарне товариство", оскільки із 2005 року я займаюся гуртуванням українських істориків для соціальних просвітницьких проектів.

Але зазвичай нашу спільноту знають за іншою й набагато відомішою по країні назвою: "Likбез. Історичний фронт".

З 2014 ми створили сайт likbez.org.ua, який науково і при тому доступно розвінчував міфи і фейки російської антиукраїнської пропаганди в царині історії.

Авторами сайту виступили експерти Інституту історії України НАНУ, історичного факультету КНУ ім.Т.Шевченка, Інституту української археографії НАНУ, університетів Львова, Одеси, Харкова, Дніпра, Івано-Франківська, Черкас та багатьох інших інституцій.

Після того ми видали близько 50 книжок науково-популярної історичної літератури, фактично відродивши цей до того загиблий сегмент україномовного читацького ринку.

Ми видали у харківському видавництві КСД популярну історію України у 10 томах "Історія без цензури" (упорядники окремих томів – Яна Примаченко, Андрій Руккас та Геннадій Єфіменко). Окрема подяка нашим потужним авторам Олексію Сокирку, Андрію Гречилу, Андрію Домановському, Михайлові Відейку, Андрію Плахоніну, Андрію Харуку та Борису Черкасу.

"Історія без цензури"

Ці книжки вже розійшлися накладом у 20 тисяч примірників, за що читачі голосували своїм гаманцем. Завдяки акції "Книжкова навала", ініційованої "Інформаційним спротивом" Дмитра Тимчука, "Історія без цензури" потрапила у кожну районну та чимало шкільних бібліотек 11 областей Півдня і Сходу України.

Лікбезівський проект "Українська жінка в контексті модернізації" (упорядник – Оксана Кісь) переміг у своїй номінації на львівському Форумі видавців.

Історичний атлас "Terra Ucrainica" став "Книжкою року-2018" у номінації "Історична публіцистика" (автори: Дмитро Вортман, Максим Майоров, Євген Синиця, Андрій Галушка, Яків Гордієнко).

З 2017 року у виданні "Ділова столиця" щотижня виходить цикл "Наша революція", присвячений подіям сторічної давнини, у якому беруть участь провідні історики по цьому періоду. Куратор проекту – Геннадій Єфіменко.

Основна діяльність проекту була фінансована українськими приватними жертводавцями. Прізвищ тут писати не буду: у людей – бізнес, у відсутності проблем з яким я зацікавлений з цілком зрозумілих причин.

Але ціла купа моїх давніх друзів та читачів у ФБ добросердно скидалася на наш сайт, на нашу техніку для відео лекцій та інші потреби проекту. Це дві сотні людей, яким я щиро вдячний. Це – волонтерство.

Серед нас є Оксана Юркова, лауреат національної премії України за працю над "Енциклопедією історії України". Серед наших авторів – Максим Майоров та Сергій Громенко, кримські історики, які були змушені, як вони кажуть, "тимчасово залишити тимчасово окуповану територію". Ми усі опікувалися, щоб вони облаштувалися якось у Києві. Це – також Likбез. І це – волонтерство.

Лікбезівці відвідали з публічними лекціями майже 50 міст, містечок, сіл України, інколи не один раз. Я упізнаю 50 вокзалів чи автостанцій, і тому, хоча я корінний киянин, думаю, я вже трохи непогано пізнав свою країну. Бо я дивлюся на неї не з Липок чи Печерська.

І я не проти (звісно, коли відпочинеш), побачити ще 50 місцин. Україна гідна, щоб її бачили і чули. У Львові бачать свою історію України, у Луцьку – свою, в Ізмаїлі та Рені – свою, а у Одесі, Херсоні, Маріуполі, Сєвєродонецьку чи Попасній – свою.

Автор читає лекцію на фестивалі
Автор читає лекцію на фестивалі "Історія.UA" у Сєвєродонецьку
ФОТО: УІНП

Наша перша за 80 років "Історія українського війська" посприяла тому, що ЗСУ тепер зовнішньо відрізняються від Збройних сил Російської Федерації і на параді чимось дуже конкретно нагадують Дієву Армію УНР.

А знаки розрізнення ЗСУ на беретах також чомусь містять у танкістів рицарську рукавицю Костянтина Острозького. Змінюються назви "тричі краснознаменних" військових частин. Це з "історичного" боку заслуга також лікбезівця Василя Павлова, наукового редактора тої "Історії війська".

Статус "члена ради при Президенті" адміністративно спростив нам доступ до шкіл, музеїв, бібліотек та вишів Півдня, а особливо – Донбасу. Це дозволяло нам потрапляти до військових частин, прикордонних застав, військових ліцеїв та академій, інших "режимних закладів", куди треба писати офіційні листи.

Ми зняли художньо-документальне кіно "Доленосний 1918: від незалежності до Злуки", яке було підтримано Міністерством інформаційної політики (це, мабуть, єдиний випадок державного фінансування наших проектів). Кількість наших відеолекцій з історії України сягає вже мабуть сотні.

Проект Likбез за своєю ідеологією категорично позапартійний. Я не цікавлюся в соратників, за кого вони голосують. Мій колега, Геннадій Єфіменко, колись одною фразою виклав політичну орієнтацію нашої спільноти: "Likбез строєм не ходить".

В принципі мені – все одно, яке прізвище у Президента України. Наша робота – з колегами, однодумцями, соратниками, яким я щиро вдячний за те, що попри усі наші побутові проблеми вони завжди знаходять час для того, щоб "викинутися десантом" у якійсь Чонгар до прикордонників, або прочитати лекцію у бліндажі на "нульовці", де напередодні було "порушення тиші". Ми працюємо саме на Національну Єдність України. І це – волонтерство.

Наявність тої Ради говорила мені про, – будемо цілком щирі, - несистемне, безтолкове, але певно шанобливе ставлення влади до тих соціально активних людей, які творять майбутнє України. Там зібралася саме "еліта у вузькому значенні цього слова".

Не "політична" (хай Бог милує), а результат реалізації кращих співвітчизників з усіх царин українського життя. Івана Малковича чи Юрія Макарова туди запросили, мабуть, не в сподіванні залучити їх до політичної агітації під чергові вибори.

Я щиро вдячний Ростиславові Павленку та Олегу Качковському з АПУ, які намагалися максимально і постійно допомагати "історичній секції" Ради. Завдяки їхній підтримці школярі з усієї України, які перемогли на конкурсі "Як зробити історію України цікавою молоді" отримали подарункові годинники особисто від Президента України.

Комусь – то воно може й "дрібнота", але діти від Галичини до Донбасу (вони ще й до Києва приїхали) були втішені своїм загальнонаціональним здобутком. І це – волонтерство.



Від "звітності" до справи. Чому йду з ради?

"Справа Шеремета" змусила мене звернутися до новин, які я загалом щиро не люблю дивитися. І щось мені з побаченого відверто не сподобалося.

До числа волонтерів входять дуже різні люди з різними вдачами, темпераментами, політичними орієнтаціями. Цілком можливо, що комусь з приводу чогось "зірвало дах".

Після війни у багатьох буває, я особисто знаю чимало таких людей, на психологічну реабілітацію яких ми усі з вами, добродії, збираємо кошти. Нічому вже здавна не дивуюся.

Але я – кваліфікований історик, який цінує свою репутацію та фахові якості. Я не повинен миттєво психанути і нагнати в соцмережах істерику на чергову "злочинну владу".

Я маю пам'ятати, що я є упорядником нарису "Історія України" та статті "українці" для "Енциклопедії історії України". Це фініш багаторічної праці, де брали участь найшанованіші мої колеги за 20 років.

Воно невдовзі вийде у світ. Тому я маю обміркувати, оцінити "з точки зору української вічності". Я поміркував, почитав думки експертів. Я ж не юрист, щоб оцінювати правові аспекти. У мене просто історичні аналогії.

Правозахисники пишуть, що під час "дійства Шеремета" були порушені конституційні права моїх співгромадян. Можливо вони здійснили злочин, але хай це доведе суд. Про конкретні правопорушення нехай вам скажуть фахівці.

Але я бачу публічний процес, як у 1937 році, причому це ще не суд. Я, як історик весь час пам'ятаю, що той самий університет, що і я, закінчив шоумен сталінських процесів прокурор Вишинський. Відмінно закінчив. А прокурори не перевелися. Я якось починаю нервувати.

Заарештований до 8 лютого 2020 року боєць Сил спеціальних операцій і музикант Андрій Антоненко, підозрюваний у вбивстві журналіста Павла Шеремета
Заарештований до 8 лютого 2020 року боєць Сил спеціальних операцій і музикант Андрій Антоненко, підозрюваний у вбивстві журналіста Павла Шеремета

Це очевидна політична кампанія, і одразу зазначимо: шантаж і пресинг щодо волонтерського руху. Я – не найбільш героїчний учасник цього руху, але я пишаюся, що наш проект Likбез до нього відносять.

І я на проекті – не один, а всіх нас за телефонні розмови, коли ми лаємося, можуть закатати як мого прадіда у 1938 у Лук'янівку. Тоді йому вписали одночасно: "монархіст, меншовик, анархіст, автокефал, український буржуазний націоналіст". І "справа Шеремета" мені щось відверто навіює.

Щиро зізнаюся, що мені в українській правовій державі ДУЖЕ не подобається, коли у мене виникають відповідні асоціації.

Тому з Ради виходжу. Не знаю, як це юридично оформити, бо був зарахований Указом президента ("за згодою"). Я відверто не сподіваюся на "зворотній Указ", щоб особисто мене викреслили, але прошу зазначити, що моєї "згоди " більше немає.



Ще цікаве: а яке ставлення до нинішніх колізій в інших членів Громадської ради при Президентові України з питань національної єдності? Я, звісно, не ображуся на тих людей, які завдяки статусу "члена Ради" і зараз реалізують класні соціальні проекти. Тут треба терпіть, щоб хороша справа спрацювала і була виконана. Але зараз я просто звертаю їхню увагу.

Володимир Стецик: День, коли все змінилося

Суперечки про скільки днів війні повертають мене до давнього запитання: а що було до 20 лютого 2014? Коли росіяни почали по-справжньому воювати з Україною? Ще в серпні 1991 року? З моменту виникнення московського князівства, чи 20 років тому, коли кремль остаточно відчув, що втрачає Україну?

Юрій Юзич: Сотники Армії УНР із Куп’янська

В Армії УНР воювало щонайменше 6-ро старшин (офіцерів), уродженців Куп'янська.

Ігор Бігун: Пам’яті дослідника та популяризатора УПА Владислава Сапи

4 листопада раптово та передчасно помер мій приятель та однодумець, невтомний дослідник і популяризатор історії Української повстанської армії Владислав Сапа. Йому було лише 32 роки — народився 1 травня 1992-го.

Віталій Скальський: «Крутянці» Кушніри: верифікація історичними джерелами

У різних виданнях та публікаціях про бій під Крутами серед його учасників постійно згадуються двоюрідні брати Кушніри – Іван та Михайло. Нібито обидвоє родом з Галичини, з с.Купновичі. Іван нібито загинув, а Михайлові "пощастило повернутись живим". Та чи є підстави вважати, що вони брали участь у бою?