Пробач, Гіє! Сьогодні ми могли б святкувати 50-тиріччя журналіста Георгія Гонгадзе

Ми були знайомі з серпня 1991 року. Познайомились у Запоріжжі під час пісенного фестивалю «Червона Рута». Я ніс прапор Грузинської Демократичної Республіки 1918 року і незнайомець в українській вишиванці та червоних шароварах підійшов до мене і озвався грузинською – «Привіт, я Гіоргі!».

Сьогодні Георгієві Гонгадзе виповнилося б 50 років. Цей короткий текст пишу для тих, хто не знав Гію, але пам’ятає. Або мав би знати.

17 вересня 2000 року на «УП» з’явилась шокуюча новина – «Георгій Гонгадзе зник!!!».

Колеги почали видзвонювати один одного, запитували – чи, бува, не бачили його з вечора попереднього дня. Ніхто його не бачив. Була спершу примарна надія, що от-от він знайдеться. Час ішов. Втішних новин не було.

Тоді почалась неймовірна самоорганізація журналістів і всіх небайдужих. Статті, гілки обговорень на інтернет-форумах (соціальних мереж тоді ще не було), хода зі смолоскипами, профіль у кутку телевізійного кадру з закликом «Знайдіть журналіста!», який вмістили практично всі телеканали. Заяви опозиції. Хамська реакція тодішньої влади – мовляв, кому він потрібен… Гостра реакція західних посольств. Все це було безпрецедентно. Але не давало жодного результату. Надія знайти товариша танула на очах.

Що робити? Вирішив спробувати з’ясувати напрям пошуку слідства. Прийшов до міліцейського відділку на Печерську і сказав, що хотів би дати інформацію про зникнення знайомого. Слідчий не сильно хотів «заморачиваться», але я переконав, що мої дані можуть допомогти знайти Гонгадзе.

Міліціонер був порожній як барабан – він не знав, що таке персональний комп’ютер, поняття не мав, що в інтернеті є газети і не розумів як там «у комп’ютері» можуть працювати люди. Розповів йому під запис все, що знав про Георгія, описав його опозиційну в журналістиці діяльність, одяг, звички тощо. Коротко переказав останні публікації «Української правди» і реакцію на них Олександра Волкова – одного з найвпливовіших тоді політиків, фактичного представника президента Кучми у Верховній Раді.

Як і багато хто в ті дні думав, що за викраденням Гії може стояти саме Волков, якого тоді називали «директором парламенту». За кілька днів до зникнення Гонгадзе опублікіував такий собі «блог» (тоді слова такого не вживали ще), де різко висловився щодо недопущення його на прес-конференцію депутата. І нагадав, що в останньому інтерв’ю той натякнув своїм критикам – «Я не заздрю тим, для кого Волков – це проблема. У житті таких людей, звичайно, завжди "є місце подвигу". Тільки пораджу всім іншим бути подалі від цього "місця подвигу"».

Враховуючи, що за кілька місяців до того Гія зафіксував за собою «топтунів», які відстежували його пересування та контакти, були підстави вважати, що адміністрація президента Кучми зацікавлена закрити рота журналістові. Та й не забуваємо, що в ті часи не один десяток колег по цеху був вбитий, спалений, за незрозумілих обставин наклав на себе руки. Це були страшні часи для професії. Кримінал з одного боку плюс младоолігархічна влада з іншого – сумні реалії початку «нульових».

Під час розмови зі слідчим до кабінету зайшов якийсь начальник – мент аж підстрибнув, коли його побачив. Сказав, що хоче послухати. Справді, сидів і слухав, а потім каже – «не переживай, знайдеться твій Гонгадзе, забухав десь і загуляв». І пішов.

Це був начальник кримінальної міліції столичного главку МВС генерал Петро Опанасенко. Це була цинічна брехня. Бо він вже тоді точно знав, що влітку 2000 року за журналістом стежили його колеги з так званої «сімки», якою керував Олексій Пукач – фактичний виконавець убивства Георгія Гонгадзе. Опанасенко помер у 58 років і забрав з собою в могилу частину таємниць цієї справи.

Цей екскурс, на мій погляд, потрібний для того, щоб усвідомити – ніхто розслідувати справу Гонгадзе наміру не мав. Виродок-прокурор Потебенько, який відверто глумився над парламентом і рідними Гії - зокрема, згорьованою мамою. Брехун-президент Кучма, який спершу сказав, що не знає, хто такий Гонгадзе, хоча є відео, де Гія заганяє політика в «п’ятий кут». Та й плівки, записані в кабінеті президента свідчать, що Кучма не раз згадував це ім’я в розмові зі своїми підлеглими.

Під тиском журналістів, «Репортерів без кордонів», громадських активістів, опозиційних політиків, посольства США, європейських партнерів України Кучма дав відмашку і пообіцяв розслідувати вбивство журналіста належним чином. Потім такі самі обіцянки давали президенти Ющенко, Янукович і Порошенко.

І всі генеральні прокурори, включно з нинішнім. Юрій Луценко навіть свого часу поклав перед Кучмою личаки, натякаючи на довгу дорогу до в’язниці і водив «хороводи» навколо вулиці Банкової, де вішав опудало тодішнього гаранта Конституції і випускав газети, де обіцяв покарати вбивць і замовників.

Безпосередні учасники вбивства – співробітники міліції Протасов, Костенко і Попович – були засуджені 2008 року до 12-13 років позбавлення волі. Один з них помер у колонії. Інші вже на свободі, звільнені достроково – відсиділи десь по 9 років.

Генерал Пукач кілька років переховувався від слідства, вже за ґратами вдавав з себе божевільного: розповідав, що Гія був агентом іноземної розвідки і що він зірвав початок третьої світової війни і іншу дурню, щоб бути звільненим від відповідальності. 2013 року Пукач, котрий особисто задушив Гію, був засуджений до довічного ув’язнення.

На жаль, не факт, що убивця Георгія все життя проведе за ґратами.

Комусь дуже впливовому залежить на тому, щоб витягнути Пукача. У нього є кілька адвокатів, які, зловживаючи захистом, ведуть до того, щоб суд ухвалив рішення почати розгляд справи з нуля. А це означає, що зібрати ту саму доказову базу не вдасться. Частини свідків вже нема на білому світі, багато забулося і всі сумніви тепер будуть грати на користь підсудного.

В матеріалах слідства вказано, що 13-14 вересня 2000 року Пукач нібито отримав усний злочинний наказ від міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка – вбити журналіста Гонгадзе «для припинення у такий спосіб журналістської діяльності».

Наявні на сьогодні матеріали свідчать, що це неправда. Кравченко з високою долею вірогідності не віддавав такого наказу і дізнався про вбивство журналіста своїм підлеглим уже постфактум.

Отже, був хтось, хто зміг заохотити міліцейського генерала Пукача до здійснення злочину. І це, певно, той, хто кілька років записував президента Кучму в його службовому кабінеті. І це однозначно не колишній майор державної служби охорони, один з найбільш мутних персонажів цієї історії Микола Мельниченко – він переховується за кордоном вже багато років. І це той, хто здійснив монтаж плівок, де вже очевидно, що не всі діалоги, які ми чули і знаємо з цих плівок, є автентичними. І, можливо, той, хто «накручував» Кучму проти Гонгадзе, подаючи йому роздруківки з сайту «Українська правда».

"Грузин, бля, грузин", "Суркіс - жид"... Вибране з т.зв. "плівок Мельниченка"

Георгія, вірогідно, вбили «під плівки». Це не означає, що Кучма не винуватий. Там є маса розмов, правдивість яких підтверджується іншими доказами. І це віджим власності, репресії щодо опозиції, зокрема побиття Олексія Подольського та нардепа Єльяшккевича, незаконні дії щодо суддів тощо. Але так звані «плівки Мельниченка», на яких фігурують голоси Кучми, Литвина, Кравченка, Деркача, Януковича і ще багатьох представників «політеліти», не можуть бути долучені до матеріалів справи. Бо є неналежними доказами і наразі не можна встановити, хто їх зробив і де оригінали. Є версія, що це спецслужби Росії. Але ніхто в цьому напрямку глибоко не рив.

Найголовніше питання – хто замовник. Пукач вказує на мертвого. Кравченко давно лежить у могилі на Байковому цвинтарі близенько від Василя Стуса і інших достойників, вбитих владою. 4 березня 2005 року колишній міністр був викликаний на допит до генеральної прокуратури, але був знайдений мертвим. Ніби це було самогубство. Двома пострілами в голову.

На місці злочину було знайдено рукописну записку, написану рукою екс-міністра МВС – «Мої дорогі, я не винний ні в чому. Пробачте мене, я став жертвою політичних інтриг Президента Кучми та його оточення. Іду від вас з чистою совістю, прощавайте».

Кучма кілька разів давав свідчення слідству. Визнає, що був нестримний у словах, але наказу вбивати не давав. Втім, доказів зворотнього теж нема. Олександр Мороз, лідер соціалістичної партії і головний опонент президента, мав би розповісти все йому відоме - про те, звідки взяв записи і чому не відразу їх оприлюднив. Чому, врешті, не попередив самого журналіста, з яким був знайомий, що йому загрожує смертельна небезпека?...

Ми не знаємо всієї правди в цій страшній історії. І не можемо покищо поставити крапку в справі Гонгадзе. Пробач, Гіє.