Про Бога на Майдані Незалежності. Довга ніч з 10 на 11 грудня 2013 року

Ми стояли так щільно, що не було можливості побачити, хто за спиною. Мене ззаду страхував якийсь сильний, мовчазний чоловік. Він не матєрілся, не вигукував команди, він просто страхував мене. Час від часу, коли менти тиснули - ззаду тиснули наші - я навіть боявся, що зомлію і у цьому натовпі розчавлять...

Обіцяв сам собі написати про ніч з 10 на 11 грудня 2013 року.

Спочатку думав написати тільки кінець історії - "про Бога", але подумав, що іншої нагоди зафіксувати порядок подій, як я їх побачив, може і не бути, і занотував усе, що запам'ятав, у послідовності.

Я - "сова", тому в ті ночі, коли не був на Майдані, лягав тільки під ранок, вистежуючи чи штурм не почався, й клянучи істериків, які анонсували "штурми" майже кожного дня.

Коли "Громадське ТБ" сказало, що "Беркут" наступає, зайшов у кімнату, глянув на сплячих дітей, викликав таксі і поїхав на Майдан, точніше до Європейської площі.

Внутрішні війська вже виставили кілька лав, перегородивши весь Хрещатик. Пройти не можна було. Носився уздовж цієї лінії, благав і кричав разом з кількома людьми на офіцерів - вони відвертались. Зі знайомих бачив там лише музиканта з групи "Немо" Анатолія Іванюка [помер у березні 2016-го]. Привітався, зустрічались востаннє якраз на Майдані, але в 2004-му.

Ще кільканадцять людей, які теж приїхали, стояли мовчки. Один чоловік кидався на ментів і кричав, що у нього на Майдані дружина і "будьте людьми, пустіть туди!". Марно. Так пройшло десь півгодини.

Якби ж знати, що не всюди Майдан оточений, то побіг би по колу, але нічого не лишалося як щохвилини кидатись на людей з щитами. Яким це набридало і вони почали штовхати ними, щоб не підходив близько.

Побачив як хтось проходить через кілька рядів ВВ. Кинувся туди, махав посвідченням журналіста. Цим "хтось" виявився Олег Царьов з двома амбалами. Його провів за спини підлеглих генерал-майор міліції у смушковій папасі.

Почав волати - пане генерале, не порушуйте законів, пропустіть пресу. Той відвів кудись у бік Майдану Царьова і... повернувся. Пожурив, що не вдома, "бо тут небезпечно", але його задовбали крики про порушення прав журналістів і він розпорядився пропустити всіх, у кого були посвідчення. Таких було з уже доволі великого натовпу троє.

Між кордоном ВВ і кутом будинку профспілок орудували "комунальники" в помаранчевих жилетах. У руках - ножі, якими вони зрізали намети. Стояв "КАМАЗ", куди вони скидали речі.

Було дуже "жутко". На цьому відтинку були ці чуваки з ножами і я один. Пирнути було ділом техніки і бажання. На питання вони не відповідали. Думаю, що це були переодягнені менти, а не справді комунальники.

Проблема була в тому, що від рогу будинку профспілок і до сцени Майдану є якихось 50 метрів і там уже стояли чергові "лінії" ВВ і "Беркуту".

Майдан у кільці "правоохоронців". Автор - Сергій Андрющенко

На Майдан не пускали.

Побігав так хвилин десять.

І тут мені допоміг ангел в особі відомого фотожурналіста Efrem Lukatsky. Я його запитав як він сюди потрапив, бо прохід до протестувальників був начебто не можливий. Він тихо кивнув головою вбік і сказав - "намет "Батьківщини". Спершу не зрозумів...

Виявилося, що можна було акуратно пройти через ще не знятий намет і вийти за спину ментам. До своїх! Я так і зробив і вже за хвилину був на Майдані серед своїх.

Хтось сказав, що під мостом роздають каски. Пішов туди. Взяв той символічний захист, який ледве тримався на голові.

Пам'ятаю бачив Олександр Положинський, Volodymyr Viatrovych, Андрій Іллєнко з розбитою головою, отця Andriy Dudchenko, Tamila Tasheva.

Далі весь час до ранку був під мостом на Інститутській. Коли міліціонери почали розбирати барикаду і тиснути всі взялись попід руки і стали однією стіною.

Те, що було далі - загальновідомо.

Фото - символ тієї ночі. Авторка - Ніна Бероєва

А тепер про Бога.

Кілька разів здавалося, що менти нас "продавили" і от-от захоплять всю Інститутську.

Вони були у 50 метрах за нашими спинами, відрізаючи оборонців мосту від будівлі "Укоопспілки" і прямо перед нами.

Іноді їхні "передові" опинялись буквально в кількох метрах збоку. Але люди, мобілізуючись, знову відтискали їх за межі барикади. Кілька разів виводили побитих чи потруєних газом.

Ми стояли так щільно, що не було можливості побачити, хто за спиною. Мене ззаду страхував якийсь сильний, мовчазний чоловік. Він не матєрілся, не вигукував команди, він просто страхував мене. Час від часу, коли менти тиснули - ззаду тиснули наші - я навіть боявся, що зомлію і у цьому натовпі розчавлять.

І тут в якусь коротку мить перепочинку у нього задзвонив телефон. Нас було так багато, що я не міг навіть поворохнутись. А він швидко дістав телефон і абсолютно спокійним голосом сказав комусь у трубку - "ні, все добре, можу". І почав читати молитву. У телефон. Але фактично мені на вухо. Бо він був просто за спиною.
Це не був "Отче наш" чи якась інша невідома мені молитва.

Я не можу повторити жодного рядка. Але це було настільки сильно і вчасно, що я повторював сказане ним про себе.

Він говорив десь пару хвилин. Потім замовк. Потім почався черговий наступ ментів. Ми його відбили. І як тільки стало можливо розвернутись - швидко розвернувся, щоб побачити цього чоловіка. А за спиною нікого не було.

Кілька разів розповідав цю історію знайомим і казав, що мені тоді здалося, що судячи з інтонації, з якою цей Чоловік читав молитву він міг би бути протестантським священиком.

Не знаю, чомусь мені так спершу здалося. Але тепер, коли прокручую в голові події тієї ночі, яка пролетіла як одна мить, впевнений, що це був не священик, це був Він.

Я був виснажений цими бійками і штовханиною і десь у районі сьомої ранку вирішив піти на метро. "Майдан Незалежності" і "Хрещатик" не працювали. Тож, пішов на "Театральну".

Площа перед КМДА була покрита льодовою коркою.

Коли порівнявся з ЦУМом, то з-за рогу посунуло дуже багато спокійних, зосереджених чоловіків, які приїхали на метро і спішили на Майдан.

Нерви не витримали цього видовища, сльози покотились по обличчю, але якось у мить стало спокійно, була абсолютна впевненість, що Київ ми "їм" не здамо.

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.