Чудотворці з австрійського села

25 червня цього року посол України в Австрії Олександр Щерба приїхав у невеличке село Вінден, що за 60 км від Відня. Він мав від імені Патріарха УПЦ КП Філарета нагородити церковним орденом Миколая Чудотворця мешканку села Анну Хакль.

Назва ордену невипадкова: 73 роки тому родина Анни врятувала двох утікачів із концтабору Маутхаузен. Для уродженців України Миколи Цемкала й Михайла Рибчинського, за якими гналися есесівці, це було без перебільшення чудом, яке зберегло їм життя.

Анна Хакль (у дівоцтві Лангталер) на сьогодні — остання з живих дітей Марії Лангталер. Того ранку 3 лютого 1945 року в оселі Лангталерів були Марія, її чоловік Йоганн, доньки Марія та Анна і двоє синів Альфред і Йозеф. Четверо інших синів воювали на Східному фронті. Господиня почула стукіт у двері, а відкривши, побачила на порозі постать, закутану в подерту ковдру. "Я прошу їжі", — сказав незнайомець.

Анна Хакль (1931 р. н.) з послом Олександром Щербою (праворуч), бургомістром Максом Оберляйтнером (перший ліворуч) та почесним консулом Ернстом Хуттерером (другий ліворуч). Фото: "Фейсбук" Олександра Щерби

"Я подумала про своїх синів, Четверо з них були на війні, — згадувала по війні Марія, — А якщо і їм доведеться стояти перед замкненими дверима?... Цей росіянин сказав: "Я вдома теж є мати"…і я дала йому поїсти".

Тим чоловіком був не росіянин, а 30-річний український єврей Михайло Рибчинський із Фастова на Київщині. Разом із товаришем по нещастю — 23-річним луганцем Миколою Цемкалом він уже добу ховався в копиці сіна поруч із господарством Лангталерів, перш ніж наважився попросити по допомогу.

Село Вінден розташовувалося за якихось 10 кілометрів від концентраційного табору Маутхаузен, де до кінця війни загине понад 122 тисячі в’язнів. Навесні 1944 року на його території збудували блок № 20, який розташовувався ізольовано від решти табору. Барак оточував 2,5-метровий мур із колючим дротом і кулеметні вежі.

Туди для повільної смерті нацисти кидали військовополонених, які тікали з інших таборів чи за якісь інші провинності. Цей захід мав кодову назву "Акція "Куля". З березня 1944-го по лютий 1945 року в "блок смертників" депортували біля 4,7 тис. осіб.

Восени 1944 року з табору для військовополонених (шталагу) в Карлсбаді (нині Карлові Вари, Чехія) туди привезли старшого лейтенанта Червоної армії Михайла Рибчинського. У полон він потрапив у травні 1942-го під час Барвінківсько-Лозової наступальної операції на Харківщині. Видав себе за росіянина, чим урятувався від негайної смерті.

Облікова картка військовополоненого Михайла Рибчинського (10.05.1915—7.02.2008)

Наступні два роки Рибчинському довелося провести за дротами шталагів Володимира-Волинського, Бердичева, Ченстохови (Польща) та Хаммельбурга (Німеччина). До 20-го блоку старлея запроторили за словесну перепалку з вербувальником Російської визвольної армії Власова.

Молодший лейтенант Микола Цемкало опинився в "блоці смерті" на православне Різдво 1945 року. Нацисти взяли його в полон неподалік рідного Луганська на початку липня 1942 р.

Після пересильних таборів у Лисичанську та Дніпропетровську йому теж довелося побувати у володимир-волинському шталазі, а згодом він опинився в Марієнбаді (нині Маріанські Лазні, Чехія), де мусив працювати на склоплавильній фабриці та валити ліс.

Щоб якось підтримувати сили полонені вимінювали продукцію на їжу в місцевих. За це й Гестапо заарештувало Цемкала, звинувативши на додачу в підготовці масової втечі.

20-й блок був суцільним жахіттям для тих, кого там тримали. Адже всі його мешканці й так уже були приречені на смерть.

"Один раз на добу — півмиски бруквяного супу й 100 г хліба-ерзац, у літні жаркі дні в суп кидали багато солі, а пити не давали. У блоці лютували дезинтерія, бешиха [гостре запалення шкіри — І. Б.] і якась шкірна хвороба, від якої все тіло було в чиряках. Про медичну допомогу не могло бути й мови.

Тих, хто не міг стояти на ногах, садовили на политу водою землю, тих, хто не міг сидіти, живцем несли до крематорію концтабору. Два рази на день до блоку приходили есесівці й, незважаючи ні на бруд, ні на сніг, подавали команду "лягай" і топталися по наших тілах, били палицями, носками.

Разом із ними те ж саме робив і шеф блоку. Потім всіх нас шикували, виводили зі строю, кого хотіли й насмерть убивали", — так згадував згодом щоденне пекло 20-го блоку льотчик-капітан Володимир Шепетя.

Від знущань, голоду, холоду, хвороб і свавільних розстрілів більшість полонених загинула — на кінець січня 1945 року в "блоці смертників" лишилося тільки біля 570 осіб. У відчаї "смертники" наважилися на бунт і втечу.

У ніч із 1 на 2 лютого при температурі повітря —8°C 500 в’язнів-червоноармійців за допомогою вогнегасників і каміння ліквідували есесівців на сторожових вежах, за допомогою мокрих ковдр улаштували коротке замикання на огорожі та перелізли через стіну. Їх не зупинило навіть те, що напередодні СС стратили найактивніших організаторів утечі.

Адміністрація Маутхаузена мобілізувала сили СС, СА, поліції, фольксштурму та місцевих мисливців із метою впіймати втікачів. Пошукову операцію назвали "Полювання на зайців в окрузі Мюльфіртель"."Утекли небезпечні російські бандити з метою грабунку місцевого населення", — залякували бургомістри своїх громадян. 

Майже всі бунтівники або загинули, або були схоплені й страчені. "Трупи залишилися лежати там, де людей вбили… Органи виставили на загальний огляд". Утекти й вижити вдалося лише кільком десяткам осіб. П’ятеро з них — уродженці України: Володимир Шепетя, Іван Битюков, Іван Сердюк і герої цієї оповіді — Михайло Рибчинський з Миколою Цемкалом.

Рибчинський і Цемкало, втікаючи, переховувалися в різних господарствах, однак ніде не вдавалося затриматися надовго: переслідувачі нишпорили повсюдно, а населення часто співчувало їм, а не втікачам. Так тривало поки полонені не натрапили на маленький хуторець, де мешкали Лангталери.

Будинок сімейства Лангталерів

"Будинок справляв враження, що тут живуть бідні люди, і серце підказало: сюди можна постукатися", — пояснював згодом Рибчинський їхній вибір. Була ще й інша обставина: втікачі крізь вікно побачили, що в помешканні немає портрета Гітлера.

Як не дивно, він виявився правий. Усі члени родини Лангталерів, незважаючи на загрозу розстрілу за допомогу кацетникам, виявили милосердя й готовність допомогти. І коли наступного дня в їхній будинок № 29 прийшли есесівці зі собаками, вони нікого не знайшли.

У Лангталерів Рибчинський і Цемкало ховалися на сіновалі та горищі, їх годували скромними харчами, які мала ця небагата родина. А навесні 1945-го до них долучився й найменший син Лангталерів Йозеф — сім’я не хотіла, щоб у самому кінці війни він ішов на фронт, де й так воювало четверо старших.

Офіцери протрималися у своїх благодійників чотири місяці до приходу Червоної армії. По війні, пройшовши фільтраційні табори, обидва повернулися в Україну.

Врятовані зі своїми рятівниками, 1945 рік. Стоять зліва праворуч: син Альфред Лангталер, Микола Цемкало, донька Анна Лангталер, син Йозеф Лангталер, Михайло Рибчинський. Сидять: мати Марія Лангталер, батько Йоганн Лангталер, донька Марія Лангталер

Микола Цемкало був єдиним із восьми синів у його родині, який пішов до війська й вижив. До пенсії він працював токарем на Луганському тепловозобудівному заводі, навіть став "Ударником соціалістичної праці". Анна Хакль та Йозеф Лангталер відвідували його останній раз 1993 року. Помер Цемкало 2002 року.

Михайло Рибчинський зробив кар’єру в галузі громадського харчування — керував їдальнями, кафе та кондитерськими цехами в Голосіївському районі Києва. Спочив у віці 93 років у 2008 році.

За свою людяність Марії і Йоганну Лангталерам воздалося сповна: усі їхні сини повернулися з війни живими.

Йоганн Лангталер, Микола Цемкало, Марія Лангталер і Михайло Рибчинський, 1964 рік

Коли в 1960-х про цю історію дізналися в Радянському Союзі, про Лангталерів писали газети. Вони приїздили до України, зустрічалися з Рибчинським і Цемкалом та їхніми родинами. І щойно 2018 року остання учасниця порятунку наших співвітчизників Анна Хакль дістала нагороду від України.

"Це був один із найбільш зворушливих моментів у моєму дипломатичному житті. Ця історія — справді диво. Нагадування, що Бог дихає скрізь і проявляється навіть в найстрашнішу годину найстрашнішого часу", — поділився емоціями посол Олександр Щерба. 

Нагородження наших іноземних друзів має стати доброю традицією не тільки для української церкви, але й для Української держави. Кожен, хто не залишив українця в біді, заслуговує на подяку від нашої країни.

Історія Михайла Рибчинського та "Мюльфіртельського полювання на зайців" ввійшла до експозиції фотодокументальної виставки "Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські табори", створеної до Дня пам'яті та примирення 8 травня 2018 року Український інститутом національної пам'яті, Центром досліджень визвольного руху, Національним музеєм історії України у Другій світовій війні та Галузевим державним архівом СБУ. 

Переглянути матеріали виставки онлайн можна у спецпроекті ТСН.