Фейк: як хорватський генерал Готовіна став "українцем Червенком"

Після перемоги хорватських футболістів над російськими, а також резонансного "Слава Україні!" від Домагоя Віди український сегмент соцмереж захлиснула нова хвиля "хорватоманії".

Після перемоги хорватських футболістів над російськими, а також резонансного "Слава Україні!" від Домагоя Віди український сегмент соцмереж захлиснула нова хвиля "хорватоманії".

Один із найпоширеніших її проявів — паралелі між війною на Донбасі та боротьбою Хорватії за незалежність у 1990-х роках. Проводячи ці паралелі, користувачі Інтернету часто не перевіряють інформацію, що призводить до поширення (ймовірно, ненавмисного) фейків.

Ось така картинка 8-9 липня набрала сотні поширень у "Фейсбуці". Те, що написано про посаду Звонимира Червенка під час відновлення хорватською армією територіальної цілісності країни — правда.

 

Але, по-перше, версія про українське походження генерала є як мінімум сумнівною. Сам Червенко казав про свої чеські корені — його прапрадід переїхав з Чехії на Балкани.

Справжнє прізвище предка військового — Червенка, і вже пізніше закінчення трансформувалося і стало схожим на українське. Ймовірно, така фонетична подібність і спричинила появу версії, що "Червенко наш".

По-друге, на фото зображений не Червенко, а інша ключова постать війни Хорватії за незалежність — генерал Анте Готовіна.

До речі, самому Червенку тоді було під 70 — і він навряд чи міг виглядати так, як на знімку. Нижче — його справжнє фото.

 Генерал армії Звонимир Червенко 

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.