Де Ваш Сашко? У пам'ять про Олександра Кривенка

Від "Історичної правди": Олександр Кривенко (1963 – 2003) – журналіст, публіцист, редактор. Працював у самвидаві, створив газету "Post-Поступ", був головним редактором теленовин, заснував "Громадське радіо". Долучився до створення "Товариства Лева", "Меморіалу" та Народного Руху. Загинув в автокатастрофі неподалік Києва 9 квітня 2003 року. Докладніший життєпис є на "Вікіпедії".

Почну з зовнішності. Виросло уже ціле покоління, яке ніколи не бачило Сашка. Ми навіть спробували зібрати фото – але дуже мало що вдалося.

Перше: він був великим. Можна, сказати – високим. Але це не точно відображало б. Він був великий, бо його всюди було багато. Його тяжко було не помітити у товаристві. Бо він займав навколо себе великий простір.

Особливо його багато, коли він сміявся. Ми як сміємося – то сміємося посміхаючись. Часом навіть прикриваємо рукою.
Сашко сміявся смачно, з розмахом. Він часом нагинався впоперек цілим тулубом до землі, скидаючи руки.

Про руки треба говорити окремо. Вони жили власним життям. Сашко завжди багато жестикулював. Знаєте, як найкраще змусити італійця замовкнути? Зв’язати йому руки. Так само із Сашком.

У нього був один особливий жест: як він витягав цигарки з пачки і вкладав їх у рот. Є його фото, коли він курить французькі "Gitanes" – але це тоді, коли він був уже при грошах. А до того часу він курив "Бєломорканал". Таких зараз уже нема, і про них треба розповідати. Вони наповнювалися тютюном лише наполовину.

Олександр Кривенко. Фото Валерія Милосердова, Телекритика

Решту становила пуста паперова трубка, яку треба було прим’яти пальцями. Він робив цей жест, а тоді клав цигарку у рот, припалюючи її – і прижмурював очі, стараючись не припалити вуса. При цьому він не припиняв говорити і міг видати – залежно від настрою – або матюк, або якусь дуже глибоку сентенцію.

Окрім того, що він багато курив, він багато пив. Як й одне, так і друге було ознакою нашого покоління. Курили ми тому, що не не вірили, що куриво шкодить. Ми вважали, що це радянська пропаганда. Пили ж ми у твердій переконаності, що алкоголь помагає.

Я прочитав пару текстів про Сашка: Андруховича, Глібовицького, а особливо Ігоря Маркова, які вважаю найціннішими. Всі вони у різний спосіб говорять про одне й те саме – Сашко був символом покоління, для якого головною цінністю була свобода.

Що вони не говорять: свобода також означала пиття. Не можу тут вжити ані слово "алкоголь", ані слово "пиятика" – перше занадто технічне, друге занадто вульгарне. Правда не посередині, а цілком в іншій площині.

Пиття – це радше з Банкету Платона. Як привід говорити про серйозні речі у доброму товаристві. Було одне правило – про політику не говорити, але пиятика кінчалася майже завжди політикою. Бо говорилося те, про що не моглося говорити на тверезо.

Професор Ярослав Грицак виступає на врученні премії ім. Олександра Кривенка 13 травня 2018 року з промовою в пам'ять Сашка

Сашко пив багато. Не знаю, наскільки це було причиною його смерті. Але це була одна з підстав його творчості. Це було як ЛСД для покоління sixties: вони не могли творити без наркотиків. Зараз ми мало творимо – не виключаю тому, що мало п’ємо. Але тоді це було інакше.

Інший спогад. Сашко майже ніколи не читав матеріалів "Поступу". Принаймні, він так мені про це говорив. Він казав, що добрий редактор має дбати про щось інше – команду, гроші, папір, представництво.

Це є виразом іншого правила, яке я потім почув від Бориса Ґудзяка: добрий директор має бути трохи лінивим – тоді усі навколо працюють. Принаймні я сам тримаюся цього правила – хоча нас не можна назвати лінивими, ми усі воркоголіки, тим не менш – ми мріємо про лінивство.

Він сміявся, але не насміхався. Найчастіше він сміявся над самим собою. Коли мусів вдавати когось не йому властивого. Пам’ятаю, як у 1990-му навесні ми їхали до Мюнхена, щоби знайти гроші, зокрема на "Поступ".

З нас чотирьох один Сашко мав пристойний костюм – йому домовилися про зустріч у Баварському міністерстві. І що ви думаєте: у черзі на кордоні він пішов курити і забув запхати назад у машину костюм, після того, як авто потрошили прикордонники. На прийом до баварського міністра він прийшов у светрі і, зрозуміло, без краватки. Але гроші все одно дістав.

У Мюнхені ми стрічалися з діяспорою. Головна проблема була – зрозуміти, хто перед тобою. Бо там були бандерівці, мельниківці і двійкарі. Коли ми зустрічалися з бандерівцями, боронь Боже було щось добре сказати про мельниківців чи двійкарів. І навпаки.

Окремих двійкарів чи мельниківців ми уже знали: тяжко було не знати про Славу Стецько чи про Дарію Ребет. Але були люди, яких ми не знали зовсім. І нам треба було вгадати, хто перед нами. Кривенко вивів просту формулу: треба їсти, пити і мовчати – аж поки наш господар не почне лаяти своїх ворогів. І тоді ставало зрозуміло, до якого відламу ОУН він належить.

Олександр Кривенко (сидить у центрі) з колегами

До речі: від нього я навчився ще одної речі. Рівень наукової конференції визначається фуршетом. Коли його кликали на конференцію, він обов’язково питався, який буде фуршет. Це є правило, якого я свято дотримуюся досі – і коли їду на конференції, і коли їх організовую.

Він порівнював себе з авантюристом. З кондотьєром, який йде через джунглі у пошуках скарбу. Зараз мало уже хто пам’ятає, що якийсь час він був прес-секретарем Павла Лазаренка. Для нього Київ і київська влада і була цими джунглями, через які він хотів пробратися – і наприкінці загинув.

Я тільки раз почув від нього зневагу: це коли він сказав, що ми "хлопчики, які годяться працювати за 100 доларів". Його така зарплата ніколи не влаштовувала – хоча, припускаю, він жив і на менше. Я читаю коментарі до спогадів Андруховича. про нього на "Збручі".

Хтось під ніком Therocker My написав: "Кривенко дуже любив розкішне життя. Зараз з цього шанувальника комфорту намагаються зліпити ікону. Але він банально заробляв гроші… Кривенко, як і Кузьма – фальшиві ікони. Вони лише любили гроші".

У відповідь на це скажу: справа не у грошах. Великі гроші не роблять людей великими. Інакше ми б зараз жили під іншим президентом. Гроші – це як кров. Є гроші – організм працює повноцінно. Нема грошей – маєш безкрів’я.

Як казав покійний Богдан Гаврилишин, гроші знайти не важко. Головне – добра ідея. Якщо є ідея, то гроші обов’язково найдуться. Для Сашка мова йшла не про гроші – хоча про гроші теж – але про можливості. Про можливості для повнокровного життя.

Останній номер "Поступу"

Коли я говорю про ці всі речі, то роблю це ради того, щоб сказати: ці всі історії є збірними рисами нашого покоління – дітей, які самі приїхали з села або з села приїхали їхні батьки. Батьки Сашка були простими селянами з Вінниччини.

Ми були дітьми соціальних ліфтів – але навколо нас не було нічого, що би ці ліфти виправдовували. Як писав Станіслав Єжи Лєц: "Ну добре, ти розбив стіну головою – і що ти тепер робитимеш в іншій камері?".

Ми робили свою власну камеру. Такий собі паралельний світ. Дві речі мали її визначати: модерність й Україна. Відповідно, у нас був один справжній ворог й один принциповий суперник.

Ворогом був комуністичний совок, який зводив українську культуру до етнографічного рівня – скансенів, танців і борщу. Суперником був український націоналізм. Як і ми, він був ворогом совка. Але як совок, він так само зводив українську культуру до рівня провінційний шароварщини.

Звідси – і програмний текст Сашка: "Маргінальна моя Україна". Його не можна зрозуміти, якщо не знаєш цей контекст – проти кого і проти чого це написано.

Олександр Кривенко та його трійня

Але Сашко заходив якнайдалі: він вів себе так, як би був богемний. Знаю, що в щоденному житті він таким не був. Але він так виглядав.

Якщо маю зробити найближчу паралель – Франко. Він теж був вхожий у світ богеми – хоча богемним не був.

Що також відзначали: він жив у Галичині, але не був галичанином. Його порівнювали зі східняком: весь час відчувався дух степу, дух свободи й авантюри – а цьому духові було тяжко у вузьких рамках Галичини.

Те саме із Сашком. Схожість із Франком була навіть фізична. Він був – якщо так можна сказати – негалицьким галичанином. Але Галичина його засимілювала. Він був тією кращою, тією майбутньою Галичиною: містком – яка була Заходом для Сходу і Сходом для Заходу.

Для нього були важливі авантюристські забіги на Київ з метою його завоювати. Зрештою, це його вбило. Я не кажу, що так конче мало статися – але так сталося.

Є таке правило: щоб кожне покоління відчуло себе поколінням, воно має мати свої символи. І, як не сумно, часто цими символами є ті, які найбільше терплять і найраніше гинуть. Сашкові судилася така доля, і тому він став тим символом. Але не лише через це.

Сашко залишався перш за все підлітком у пошуках великих пригод. Він був символом покоління, яке шукало великого – але він у цих пошуках заходив найдалі. Саме тому, а не через свою ранню смерть, він і заслуговує на звання символу.

Я зараз маю дуже багато до справ з молоддю як професор, як викладач. Вона красива, як і все, що молоде – особливо дівчата, які до того ж ще й дуже розумні. Те, що я у них усіх бачу – це спрага успіху. Вони дуже хочуть стати успішними і питають про формулу успіху. Я їм кажу приблизно таке: "Ви обов’язково станете успішними. Але майте на увазі: успіх має ціну. Ціна полягає в тому, що ви можете перестати бути дітьми".

Я не можу тут не процитувати Євангеліє. Знаю, що зараз цитувати його не "кошерно", а згадка про Ісуса Христа тільки викликає стинання плечима: ми ж усі з вами секулярні і читаємо більше Фуко и Фукуяму, аніж Петра чи Павла. Але часто, щоб мати рацію, треба відступитися від моди і мати мужність повторювати старі істини.

А одна з цих істин є в Євангелії від Матвія: "По правді кажу вам: коли не навернетесь і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!". Оце гасло "будьте як діти!" і залишається великим секретом великого – не скажу успішного – життя.

Я весь час наполягаю, що різниця між бути розумним і бути мудрим. Розумними можемо бути всі, і навіть я зараз перед вами вдаю розумного. Мудрими ж можуть бути тільки одиниці. Це ті, які окрім всього, як діти, відчувають повноту життя.

Квітень 2003-го. Друзі проводжають Сашка Кривенка на місце останнього спочину на Личаківському цвинтарі у Львові

Серед найстаршого покоління я вирізняю Гузара, серед трохи молодшого – Мирослава Мариновича. Серед нашого – Сашка. У тому сенсі ми є його поколінням.

Тут у залі я бачу переважно молодих людей – молодших на одне покоління.

Тому я завершую свій виступ тим, чим закінчив свій текст на смерть Сашка. Я закінчив його питанням до молодших: "Де Ваш Сашко?".

Певен, що ані я, ані ви не маємо відповіді на це питання. Але маю надію, що ви рано чи пізно будете його чи її мати. Чого вам щиро бажаю.

Джерело:  Школа журналістики Українського католицького університету.

Читайте також:

Інтерв'ю Вахтанга Кіпіані з Олександром Кривенком

"Маргінальна моя Україна"