"Не бійся, борись!" Чому українська державність встояла у 2014-му і не змогла у 1918-му

Путін у 2014 році розраховував на цілковитий розпад України. Можливо, він начитався розумних книжок, де було написано, що Україна може розпастися по Дніпру. Цілком може бути, що у ФСБ поздували пил зі старих методичок і почали діяти.

Путін у 2014 році розраховував на цілковитий розпад України. Можливо, він начитався розумних книжок, де було написано, що Україна може розпастися по Дніпру. Цілком може бути, що у ФСБ поздували пил зі старих методичок і почали діяти.

Методи були добре відпрацьовані: російська агресія у 2014-му разюче нагадувала те, що робили більшовики на межі 1917-го та 1918-го років. Путін раз за разом повторював "іх там нєт", як Троцький та Чичерін у Бересті на початку 1918-го.

Сценарій анексії Криму у 2014 році разюче нагадує сценарії радянської анексії Західної України та Білорусі у 1939-му, або Литви — у 1940-му.

Весь арсенал методів "активних дій" Холодної війни або часів Голодомору були застосовані у новій інформаційній війні проти України і Заходу.

Тобто ми все це вже бачили в часах, що проминули перед нами.

Тоді — українцям не вдалося зберегти свою Незалежність. Тепер — Путін програв. Як каже київський історик Віталій Нахманович, "російський "Титанік" напоровся на айсберг українського Майдану".

Нам усім цікаво, коли цей "Титанік" ляже на дно океану історії. Але насамперед спробуймо зрозуміти: чому українська незалежність не змогла вистояти тоді і чому тепер — вдалося?

Країна без столиці

Українська Народна Республіка була країною без столиці. Так жартувала газета "Кієвлянінъ" у фельєтоні "IV Універсал" у січні 1918 року. І мала рацію. Київ залишався імперським анклавом.

На виборах до Установчих зборів у Київській губернії виграли українські партії. У Києві — більшість проголосувала за "Всеросійський список позапартійних депутатів". Справа Української республіки була справою активної меншості.

На велелюдні демонстрації 1917 року виходили сотні тисяч у півмільйонному Києві: "одні — маніфестувати, інші — дивитися". Здається, других було більше.

Думська площа (тепер - Незалежності) у Києві рід час революційних подій у березні 1917 року

 

Бо в часи випробувань, що настали по святах демократії, з’ясувалося, що Київ від більшовиків захищати не було кому.

Під час більшовицького повстання у січні 1918 року на "Арсеналі" та деінде у Києві проти української незалежності виступило десь півтори тисячі місцевих робітників. Українську незалежність у Києві захищало дві тисячі багнетів вірного Центральній Раді війська.

Півмільйонне місто байдуже спостерігало і не втручалося в перебіг подій.

Полковник Всеволод Петрів прибув до Києва і запам’ятав цю ситуацію так: Українську Центральну Раду захищало четверо солдат, Хрещатиком прогулювалися міщани, усе було як зазвичай, тільки трамваї не ходили.

У 1918 році Українська республіка була країною без столиці. У 2013 році київський Майдан збирав сотні тисяч.

Цунамі громадянськості: до Вогнехреща в січні 2014 року це були найбільші в історії людства ненасильницькі масові акції за права людини проти диктатури. Соляний похід Ґанді, мітинги за расову рівність Мартіна Лютера Кінга, польська "Солідарність" чи гавелівська Оксамитова революція — усі вони ніколи не збирали стільки людей одночасно, скільки мітинги 8 та 15 грудня 2013 року на київському Майдані.

У 1918 році республіку часто не було кому захищати. Цілковита деморалізація і розпад армії дуже спрощувала завдання більшовикам. Крути тоді — це і Небесна сотня, і добробати тепер.

Тільки тепер добровольців було десятки тисяч, а тоді — 116 хлопців з київської Кирило-Мефодіївської гімназії та Університету Святого Володимира.

Тоді "українізовані" полки імені Шевченка та Сагайдачного відсиджувалися в казармах, вичікуючи, чия візьме: більшовиків чи Центральної Ради? Тепер десятки тисяч встали щитом перед загрозою з Москви.

Тоді російська агресія відбувалася в умовах деморалізації суспільства тривалою війною, тепер — напоролася на масову суспільну мобілізацію.

Символічний "мільйон" на київському Майдані був свідченням того, що Україна заіснувала в головах значно більшої кількості українців, ніж століття тому.

Недовіра до держави — бич українців?

Але сьогодні ми дуже часто опиняємося перед тими самими викликами, що і століття тому. Навесні 1917 року Грушевського вважали за "месію, який як прийде — то наведе всьому порядок і лад".

Грушевського буквально на руках носили Хрещатиком навесні 1917 року. Через рік, у квітні 1918-го, все частіше звучало "Грушевському — ганьба!", відтак прийшов до влади Скоропадський.

Довіра до нього прожила ще менше — вісім з половиною місяців. Потім було "Ганьба!" Скоропадському.

Прийшов Петлюра. Потім були крики "Ганьба!" на адресу Петлюри.

 Перед порожньою тарілкою. Михайло Грушевський після гетьманського перевороту (в помешканні студенток Суличич).
Київ. 1 травня 1918 р.

А потім прийшли більшовики і в середньотерміновій перспективі розстріляли всіх, хто намагався — ні, не кричати! — пошепки на кухні казати щось негарне про більшовиків.

Недовіра до державних інституцій та лідерів, до "влади" коштувала тоді українцям незалежності.

Ця недовіра була вихована століттями бездержавності. Влада надто довго була загрозою для особистої свободи українців.

Постколоніальні комплекси тоді і посттоталітарні комплекси тепер диктують багатьом поведінкові стереотипи, коли державні інституції не сприймаються як інструмент у руках самого громадянина.

У свідомості багатьох "влада" є загрозою, чимсь ворожим. Недовіра до державних інституцій є однією з найбільш небезпечних загроз сьогодні.

Запобіжником катастрофічного сценарію тепер є пам’ять про ціну недовіри до державних інституцій тоді.

Посттоталітарні і постколоніальні комплекси — це актуальна щоденна дійсність українського суспільства. Минають революції і майдани, але ці комплекси залишаються незмінними.

Це ілюзія, що Майдан радикально змінив більшість українців. На жаль, ми маємо бути свідомими, що явище "аморальної більшості" (© Євген Головаха, Інститут соціології НАНУ) нікуди не зникло з цієї реальності.

В абсолютній більшості українці не готові брати відповідальність за своє життя. Це не спекуляція і не пересмикування: це соціологічна реальність сьогоднішньої України.

Інститут соціології НАНУ від початку 1990-х ставить українцям одні і ті ж запитання. Одне з тих запитань звучить приблизно так: як ви вважаєте, від чого залежить ваше життя — від зовнішніх обставин чи від вас самих?

На майданах вирують революції, зростає і падає довіра до державних інституцій, змінюються президенти, люди народжуються і вмирають… Але майже 20 років у цьому питанні все залишається стабільним, як на цвинтарі.

Приблизно 20% українців стверджують, що те, як вони живуть, залежить від них самих. Приблизно 50% українців стверджують, що те, як вони живуть, залежить від зовнішніх обставин. Решта — не визначилися.

З року в рік, від опитування до опитування ці показники коливаються в межах статистичної похибки — 2-2,5%.

На графіку це виглядає як дві паралельні прямі — як на осцилографі після того, як серце зупинилося.

Не може бути ефективним суспільство, де тільки 20% готові брати відповідальність за своє життя. А який відсоток тих, які готові брати відповідальність за інших? 10% чи 8%?

Складно знайти точну відповідь на це питання.

Але цих кількох відсотків тепер виявилося достатньо, щоб українська незалежність вистояла.

Тоді — століття тому — не було і цих кількох відсотків тих, хто був здатний взяти відповідальність за своє життя у власні руки. Більша частка відповідальних громадян, хто протистоїть конформній, патерналістичній більшості — іще одна причина, чому тоді українці втратили державну незалежність, а тепер — змогли відстояти.

Популізм VS ультрапопулізм

Українці схильні персоналізувати свої проблеми. У власних помилках значно зручніше звинувачувати тих, хто взяв на себе відповідальність за долю інших, але джерело проблеми не тільки і не стільки у лідерах, у "владі", у тих, хто "нагорі" — скільки в тому, що "лідерам нагорі" в багатьох випадках не було на кого опертися внизу.

Якість лідерів не може радикально відрізнятися від загального рівня цілого суспільства. Лідери зазвичай позначені тими самими травмами минулого, як і ціле суспільство.

Усвідомлення спільної відповідальності цілого суспільства за свої проблеми замість того, щоб перекладати цю відповідальність на "владу", є однією з умов позитивних змін у майбутньому.

Зазвичай лідери навіть дещо перевищують за своїми особистими якостями та освітнім рівнем середній рівень цілого суспільства.

Але виникає проблема, коли пересічний виборець не володіє необхідними знаннями, щоб зрозуміти відповіді на складні питання. І прагне простих відповідей на складні питання.

Це — ще один спільний виклик для минулого і сьогодення: популізм.

Популізм. У 1918 році лідери української республіки мусили конкурувати із ультрапопулізмом більшовиків. Україна проголосила незалежність доволі популістським Четвертим Універсалом.

Він обіцяв усе — всім: землю — селянам, демобілізацію — солдатам, кінець — війні, мир — усім.

Проблема полягала в тому, що Четвертий Універсал, проголошую- чи незалежність, підкладав під неї не один потужний фугас.

Соціалізація землі, підтверджена тим Універсалом, означала вступити у протиріччя із верствою землевласників.

Карикатуристи у 1918 році глузували із Євгена Чикаленка — одного з найбільш відомих українських меценатів і землевласників, який підтримував українську ідею "до глибини власної кишені". Як з’ясувалося, він фінансував тих, хто залишив його без майна.

 

"Приватна власність на землю касується". П. Коцький. 1917. За виданням: "Ґедз" (Київ). 1917. № 5. С. 2.

У героях цієї карикатури легко упізати Михайлв Грушевського (праворуч) та Євгена Чикаленка - відомого мецената і землевоасника, який підтримував український рух "до глибини власної кишені"

Українська Центральна Рада, втрачаючи прихильність землевласників, не завжди отримувала навзамін прихильність селянської верстви.

Популізм Винниченка був поміркованіший, порівнюючи з ультрапопулістськими гаслами Троцького та Леніна. А тому популізм керівництва УНР був менш привабливим серед найменш освічених верств, і згодом програв цю конкуренцію ультрапопулізму більшовиків.

Усі втомилися від війни. Всі в керівництві УНР це розуміли. Четвертий Універсал обіцяв розпустити армію і створити народну міліцію.

Ідея демілітарізації сама по собі хороша. Але тільки тоді, коли проти тебе не ведуть війну. Неможливо одночасно оголошувати демобілізацію солдатам і сподіватися, що мир прийде сам по собі в умовах російсько-більшовицької агресії.

Ясна річ, що деморалізовану, небоєздатну армію простіше розпустити. Але це також означає, що керівництво УНР обіцяло те, що не могло встановити мир і виконати обіцянки.

І це щораз більше підривало довіру нетерплячої більшості. Ця задача не мала доброго розв’язання в тих умовах.

"У самостійній Народній Республіці України не повинен терпіти ні один трудящий чоловік. Правительство Республіки має підняти промисловість держави, має розпочати творчу роботу у всіх галузях, де всі безробітні могли б знайти працю і прикласти свої сили та вжити всіх заходів до забезпечення скалічених та потерпівших од війни", — красиві декларації, чи не так?!

Чи були у 1918 році в українського уряду ресурси, щоб наповнити декларації Четвертого Універсалу економічним змістом? Ресурсів для цього в УНР не було.

У ніч проголошення Четвертого Універсалу 25 січня 1918 року представник меншостей Костянтин Сухових задавав зібранню незручні питання:

"Мало оголосити Універсал! (…) Треба мати впевненість, що існують творчі сили втілити його в життя. Це оголошення самостійності загрожує політичними небезпеками. Але іще більш сильними є сумніви у царині економічній… 300 років Україна не жила самостійним економічним життям…

А фінансова політика молодої української республіки? Де гроші? Адже ті папірці, що зараз друкують — хіба це гроші?! Що таке бюджет — чи знає це наша республіка? Де валюта? Чи мислимо встановити контроль над банками, центри яких є за межами України?".

Після 1991 року знадобилося майже 10 років, щоб провести сякі-такі вільноринкові реформи, створити власну банківську систему, власну платіжну систему, подолати гіперінфляцію, досягти макроекономічної стабілізації і досягти економічного зростання. Знадобилося 10 мирних років, щоб відновити економічну суб’єктність України.

У 1918 році в умовах війни і внаслідок війни було дуже складно налагодити господарське життя.

Ідея вільного ринку не витримала Першої світової. Популісти вирішили, що саморегуляція економіки, яка регулюється через болючі кризи — це гірший шлях, ніж ручне керування економікою.

Соціалістичний експеримент закінчився голодом уже в 1921 році. Але тих, хто закидав популістам економічну неспроможність, суспільство не чуло. Більшість хотіла швидких позитивних змін.

Захоплення популістськими ідеями дорого коштувало не тільки українському суспільству.

Популізм, щоб компенсувати свою неспроможність, поступово перетворюється на диктатуру. Позаекономічний примус і обмеження прав людини — майже завжди є обов’язковими елементами еволюції політичних режимів, що приходять до влади на популістських гаслах: до- ведено Леніним, Гітлером, Путіним та Януковичем.

У 2010 році більшість купилася на обіцянки стабільності, а отримала спочатку диктатуру, а згодом — війну.

Це ще один урок, який українці не до кінця вивчили: популізм — небезпечний. Це ще одна відповідь, чому тоді українська незалежність не вистояла, і чому тепер — змогла вистояти. Яценюк, Турчинов і активна відповідальна меншість українського суспільства після початку російської агресії у 2014 році змогли зробити те, чого не вдалося Винниченкові, Грушевському та решті українців в умовах російської агресії після 1917-го.

Але загроза перемоги популістів на найближчих виборах є знову досить високою.

"Не бійся, борись!"

Чому українська незалежність вистояла після 2014 року? Тому що вона не вистояла у 1918-му.

 

Це був негативний досвід, пам’ять про який мобілізовувала активну частину суспільства — ті 20%, які вважають, що те, як вони живуть, залежить від них самих.

Конформна більшість злякалася і грала за правилами активної меншос ті. Чим менше конформісти боятимуться ідей з того порядку денного, що був нав’язаний активною меншістю, — тим швидше відбуватиметься реванш минулого.

Але чим більше активна меншість буде тиснути на більшість — тим більше шансів втратити демократію.

Конформізм більшості був вихований жахіттями тоталітарного минулого. Поведінкові стереотипи здатні відтворюватися в поколіннях, які самі не мають досвіду існування в умовах тоталітарного минулого.

Але бабусі і дідусі кажуть або "не висовуйся!", або "не бійся, борись!".

Питання української перспективи в майбутньому — це питання вибору 20-літніх та 30-літніх між "не висовувайся!" та "не бійся, борись!".

Українці стали чемпіонами з виживання. Гумор стає помітною компенсаторною реакцією конформістів на випробування: на диктаторські закони 16 січня 2014 року юрма відповіла карнавалом у каструлях і масках на головах. Частина суспільства вибирає сміятися замість плакати.

Частина суспільства вибирає боротися замість коритися: так 19 січня 2014 року Водохреща перетворилися на Вогнехреща. Конформісти вступили у синергію із нонконформістами: діалектика, єдність протилежностей, що забезпечили перемогу.

Іще одна перевага, на яку звернув увагу Тімоті Снайдер: українці виявилися стійкішими до інформаційної війни, яку розв’язала Росія, ніж американці. Політика "розп’ятих хлопчиків", фейки "Рашатудей" та ольгінські тролі — не досягли своєї мети в Україні, але змогли вплинути на вибір американців.

Українцям допоміг негативний досвід минулого: виявляється, українське суспільство значно ліпше відрефлексувало методи інформаційної війни, які бачило крупним планом за радянських часів. Негативний досвід може бути позитивним досвідом.

Факт, що герої гинуть першими. Виживають конформісти — наш неприродний відбір у ХХ столітті. Не факт, що геноцид Голодомору та жахіття війни тільки негативно вплинули на українців. "Треба досліджувати!", як каже один знайомий генетик.

Можливо, травми минулого вплинули на українців, як молот і ковадло на крицю: виходить булат. Ця сила діє навіть тоді, коли ми її не встигли до кінця усвідомити.

Час усвідомити свою силу. Але також варто не забувати, що українці не до кінця усвідомили, що ті самі виклики, які знищили українську незалежність століття тому, залишаються потужними викликами для нас сьогодні.

Цей текст був вперше опублікований "Українським журналом" у Празі, нове число якого присвячене переосмисленню досвіду Української революції. Републікується з люб'язного дозволу редакції УЖ.

Читайте також:

Останнє засідання Української Центральної Ради

Гетьман Павло Скоропадський: від самостійності до федерації

Як у Києві 1918-й рік зустрічали

Володимир Стецик: День, коли все змінилося

Суперечки про скільки днів війні повертають мене до давнього запитання: а що було до 20 лютого 2014? Коли росіяни почали по-справжньому воювати з Україною? Ще в серпні 1991 року? З моменту виникнення московського князівства, чи 20 років тому, коли кремль остаточно відчув, що втрачає Україну?

Юрій Юзич: Сотники Армії УНР із Куп’янська

В Армії УНР воювало щонайменше 6-ро старшин (офіцерів), уродженців Куп'янська.

Ігор Бігун: Пам’яті дослідника та популяризатора УПА Владислава Сапи

4 листопада раптово та передчасно помер мій приятель та однодумець, невтомний дослідник і популяризатор історії Української повстанської армії Владислав Сапа. Йому було лише 32 роки — народився 1 травня 1992-го.

Віталій Скальський: «Крутянці» Кушніри: верифікація історичними джерелами

У різних виданнях та публікаціях про бій під Крутами серед його учасників постійно згадуються двоюрідні брати Кушніри – Іван та Михайло. Нібито обидвоє родом з Галичини, з с.Купновичі. Іван нібито загинув, а Михайлові "пощастило повернутись живим". Та чи є підстави вважати, що вони брали участь у бою?