Я ненавиджу Сталіна з 13 років

Я ненавиджу Сталіна з 13-ти років, коли в 1988 році на фоні горбачовської відлиги на кухні нашої комуналки на Інститутській мої батьки й бабуся вирішили розповісти мені, що мій прадід Юхим Абрамович був архиєпископом Української автокефальної церкви і (за сумісництвом) євреєм-вихрестом.

Сьогодні 65 років із дня смерті Сталіна. Я ніколи не забуваю дату 5 березня. Я ненавиджу Сталіна з 13-ти років, коли в 1988 році на фоні горбачовської відлиги на кухні нашої комуналки на Інститутській мої батьки й бабуся вирішили розповісти мені, що мій прадід Юхим Абрамович був архиєпископом Української автокефальної церкви і (за сумісництвом) євреєм-вихрестом.

Під час розквіту української автокефалії він служив у Володимирському соборі, в якому стелю після Врубеля дорозписував разом із Мурашком ще один мій прадід, випускник Петербурзької академії мистецтв (це окрема історія).

Ішов час, у країні відбувалося те, що відбувалося, і в 1937 році, коли доньці архиєпископа, який уже на той момент вимушено зрікся церкви, — мої прабабусі Агнесі — було 18 років, прадіда забрали за звинуваченням у контрреволюційній діяльності.

У доносах його називали активним учасником націоналістичної організації і ярим націоналістом (один донос, точніше, протокол допиту того, хто доніс, знайшла в Інтернеті). Він більше ніколи не повернувся додому.

 Мій прадідусь Юхим Калішевський. Народився 1892 року, висвячений на єпископа 6 лютого 1922 року, заарештований 1937 року

Моя бабуся, будучи донькою ворога народу, дивом вступила до Київського медінституту. Трапилося це в першій половині червня 1941-го, а потім почалася війна, на Київ наступали, київський Мед евакуювали до Ленінграда, усі, хто опинився в евакуації, або пережив, або не пережив блокаду.

Агнеса блокаду пережила (це ще одна окрема історія) й повернулася до Києва, почала працювали лікарем, вийшла заміж за мого діда, який невдовзі став найкращим українським хірургом-урологом, жила, кохала, сварилася, очолила інфекційну лікарню в Києві.

Була ефектною жінкою в лакованих туфлях Шанель і в червоній помаді, з прекрасною укладкою й вічною біломориною в зубах. Виховувала дітей, а потім — онуків.

Їй знадобилося П’ЯТДЕСЯТ РОКІВ, щоб почати говорити про те, що сталося в 1937-му, щоб розповісти своїм дітям і внукам правду про власного батька. П’ятдесят років (!).

Я вже якось згадувала, що років до шести-семи я взагалі не знала, що мою бабусю звати Агнеса. Донька ворога народу соромилася свого неформатного для СРСР імені, і тому для всіх була Аллою Юхимівною. Про Агнесу знали тільки дві найближчі подруги і її рідна сестра.

До семи років я зростала з бабусею Аллою, а потім на домашній телефон подзвонила її подруга і сказала: "Юленько, а Агнеса вдома?". Дужа добре пам’ятаю той день і пам’ятаю, як розгубилася, сказала, що немає в нас такої, а на іншому кінці дроту мене переконували, що є.

Але, звісно, більше я розгубилася, коли в 13 років мені, з піонерською, курва, краваткою на шиї, відмінниці зі школи в центрі Києва, звалилася на голову вся ця історія про розстріл прадіда, його архиєпископство etc.

Мені розповіли, що, скоріш за все, розстріляли його в підвалах Жовтневого палацу на Інститутській — на вулиці, на якій я народилася й виросла, а в Жовтневий палац я ходила на балет, поки мене не вигнали за те, що я гладка.

Ми досі не знаємо, де він похований. Бабуся неохоче показувала одну-єдину його фотографію. Коли я вперше почула всю цю історію, в мене посипалися мікросхеми. Мені здається, точніше, я впевнена: це був той самий день, коли все змінилося.

Я почала ставити багато запитань, тато почав приносити додому самвидав (приносив він його, як виявилося, й раніше, але тоді почав давати його читати мені), і до мене поступово доходило, ЩО відбувалося в країні, в якій я народилася. Я дивилася на Агнесу й починала розуміти, ЩО вона пережила, і скільки насправді таких, як вона.

У мене дуже великий стаж: я ненавиджу Сталіна вже 30 років. Я дуже позитивна людина, але я ненавиджу його настільки, наскільки одна людська істота може ненавидіти іншу. Моя ненависть не стає менше з тисячі причин.

Тому я завжди пам’ятаю дату 5 березня. І дуже сподіаюся, що він помер до кінця. Це чудовисько повинно вмерти для всіх. Тому я з жахом спостерігаю за спробами його воскресити.

Джерело: "Фейсбук"-сторінка Юлії Мак-Гаффі.

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.