Я ненавиджу Сталіна з 13 років

Я ненавиджу Сталіна з 13-ти років, коли в 1988 році на фоні горбачовської відлиги на кухні нашої комуналки на Інститутській мої батьки й бабуся вирішили розповісти мені, що мій прадід Юхим Абрамович був архиєпископом Української автокефальної церкви і (за сумісництвом) євреєм-вихрестом.

Сьогодні 65 років із дня смерті Сталіна. Я ніколи не забуваю дату 5 березня. Я ненавиджу Сталіна з 13-ти років, коли в 1988 році на фоні горбачовської відлиги на кухні нашої комуналки на Інститутській мої батьки й бабуся вирішили розповісти мені, що мій прадід Юхим Абрамович був архиєпископом Української автокефальної церкви і (за сумісництвом) євреєм-вихрестом.

Під час розквіту української автокефалії він служив у Володимирському соборі, в якому стелю після Врубеля дорозписував разом із Мурашком ще один мій прадід, випускник Петербурзької академії мистецтв (це окрема історія).

Ішов час, у країні відбувалося те, що відбувалося, і в 1937 році, коли доньці архиєпископа, який уже на той момент вимушено зрікся церкви, — мої прабабусі Агнесі — було 18 років, прадіда забрали за звинуваченням у контрреволюційній діяльності.

У доносах його називали активним учасником націоналістичної організації і ярим націоналістом (один донос, точніше, протокол допиту того, хто доніс, знайшла в Інтернеті). Він більше ніколи не повернувся додому.

 Мій прадідусь Юхим Калішевський. Народився 1892 року, висвячений на єпископа 6 лютого 1922 року, заарештований 1937 року

Моя бабуся, будучи донькою ворога народу, дивом вступила до Київського медінституту. Трапилося це в першій половині червня 1941-го, а потім почалася війна, на Київ наступали, київський Мед евакуювали до Ленінграда, усі, хто опинився в евакуації, або пережив, або не пережив блокаду.

Агнеса блокаду пережила (це ще одна окрема історія) й повернулася до Києва, почала працювали лікарем, вийшла заміж за мого діда, який невдовзі став найкращим українським хірургом-урологом, жила, кохала, сварилася, очолила інфекційну лікарню в Києві.

Була ефектною жінкою в лакованих туфлях Шанель і в червоній помаді, з прекрасною укладкою й вічною біломориною в зубах. Виховувала дітей, а потім — онуків.

Їй знадобилося П’ЯТДЕСЯТ РОКІВ, щоб почати говорити про те, що сталося в 1937-му, щоб розповісти своїм дітям і внукам правду про власного батька. П’ятдесят років (!).

Я вже якось згадувала, що років до шести-семи я взагалі не знала, що мою бабусю звати Агнеса. Донька ворога народу соромилася свого неформатного для СРСР імені, і тому для всіх була Аллою Юхимівною. Про Агнесу знали тільки дві найближчі подруги і її рідна сестра.

До семи років я зростала з бабусею Аллою, а потім на домашній телефон подзвонила її подруга і сказала: "Юленько, а Агнеса вдома?". Дужа добре пам’ятаю той день і пам’ятаю, як розгубилася, сказала, що немає в нас такої, а на іншому кінці дроту мене переконували, що є.

Але, звісно, більше я розгубилася, коли в 13 років мені, з піонерською, курва, краваткою на шиї, відмінниці зі школи в центрі Києва, звалилася на голову вся ця історія про розстріл прадіда, його архиєпископство etc.

Мені розповіли, що, скоріш за все, розстріляли його в підвалах Жовтневого палацу на Інститутській — на вулиці, на якій я народилася й виросла, а в Жовтневий палац я ходила на балет, поки мене не вигнали за те, що я гладка.

Ми досі не знаємо, де він похований. Бабуся неохоче показувала одну-єдину його фотографію. Коли я вперше почула всю цю історію, в мене посипалися мікросхеми. Мені здається, точніше, я впевнена: це був той самий день, коли все змінилося.

Я почала ставити багато запитань, тато почав приносити додому самвидав (приносив він його, як виявилося, й раніше, але тоді почав давати його читати мені), і до мене поступово доходило, ЩО відбувалося в країні, в якій я народилася. Я дивилася на Агнесу й починала розуміти, ЩО вона пережила, і скільки насправді таких, як вона.

У мене дуже великий стаж: я ненавиджу Сталіна вже 30 років. Я дуже позитивна людина, але я ненавиджу його настільки, наскільки одна людська істота може ненавидіти іншу. Моя ненависть не стає менше з тисячі причин.

Тому я завжди пам’ятаю дату 5 березня. І дуже сподіаюся, що він помер до кінця. Це чудовисько повинно вмерти для всіх. Тому я з жахом спостерігаю за спробами його воскресити.

Джерело: "Фейсбук"-сторінка Юлії Мак-Гаффі.

: Як росія краде українські культурні цінності: сучасна історія

За оцінками ЮНЕСКО, завдані російською агресією з 2014 року збитки українській культурній спадщині становлять понад $2,6 мільярда. Вважається, що це розграбування українських музеїв є наймасштабнішим із часів Другої світової війни. Для прикладу – в той час на території України окупаційними військами було знищено і викрадено понад 500 тисяч музейних експонатів, 51 млн книг, 46 млн архівних справ, а з 2015 по 2023 рік лише в Криму рф провела понад 1 385 археологічних розкопок і вивезла приблизно 5 мільйонів артефактів.

Андрій Пишний: Гроші – те, що возвеличує та фіксує нашу історію

Як має змінитися зовнішній вигляд національної валюти, щоб «говорити» не про минуле, а про сучасне та майбутнє? Які сенси має транслювати українська гривня про цінності нашої держави та історичні події, які ми переживаємо?

Юрій Юзич: Юліан Нестайко і Віденська сотня УСС

На світлині – дядько класика української дитячої літератури Всеволода Нестайка. Бойовий командир УСС поручник Юліан Нестайко. Звісно, що Всеволод чудово знав історію рідного брата свого батька – Зенона. Знав, що обидва Нестайки пішли добровольцями до УСС і пройшли всю визвольну війну, включно із боями проти білих та червоних московитів. Що обоє загинули у боротьбі з окупантами.

Радомир Мокрик: Уроки ненасильницького спротиву

Ненасильницький рух спротиву в Україні має виразну традицію – не лише успішних революцій, але й копіткої щоденної роботи, яка протягом «короткого ХХ століття» в Україні під радянською владою увійшла під загальною назвою «дисидентський рух».