Пам’ятаємо про минуле і йдемо в майбутнє. Українській дипломатії 100 років

Коли народжується людина, вона сповіщає про свою появу криком. Коли народжується держава, вона створює дипломатичну службу.

22 грудня Україна відзначає сторіччя своєї дипслужби. У цей день, але 1917 року в щойно проголошеній Українській Народній Республіці було утворено Генеральне секретарство міжнародних справ, або в перекладі на сучасну мову – Міністерство закордонних справ.

Може виникнути запитання: а чому саме цю дату взято за точку відліку? Чи не можна було б підшукати щось древніше?

Звісно, можна!

У "Повісті врем'яних літ" під роком 6415 (тобто 907 від Різдва Христового) читаємо: Пішов Олег на греків. … І прибув він до Царгорода. … Греки убоялися і сказали, виславши послів до Олега: "Не погубляй город. Ми згоджуємось на данину". … І утвердили вони мир.

Звісно, хитрі візантійці нікого не "убоялися", а просто зіграли в піддавки: через 4 роки з Києва до Константинополя приїздить численна посольська делегація й сторони укладають велику угоду, де детально виписано умови політичних, торговельних і юридичних взаємин, а в 988 році  Русь прийняла християнство і надовго стала вірним союзником і учнем Візантії.

Хоч як би там було, маємо першу письмову згадку про дипломатичні дії Києва, на підставі якої ми б з повним правом могли зараз відзначати не сто-, а тисячусторічний ювілей!

Київська Русь, ставши найбільшою державою Європи, просто не могла не мати розвиненої мережі зовнішніх зносин. Усі ми й досі пам’ятаємо, що Ярослав Мудрий був майстром "шлюбної дипломатії" і заслужив наймення "тестя Європи".

Зовнішньополітична діяльність Війська Запорізького також далеко не обмежувалася легендарним листом до турецького султана. Козацька держава мала зносини з багатьма європейськими столицями, аж доки її після поразки Мазепи повністю не задавив російський царизм.

Чисто формально датою заснування нашого міністерства можна було б вважати і 5 лютого 1944 року, коли після 20-літньої заборони було створено Народний комісаріат закордонних справ УРСР.

Наприкінці війни Москва несподівано дозволила союзним республіками мати свої дипвідомства, очевидно, розраховуючи зайняти якомога більше місць у повоєнних міжнародних організаціях. Завдяки цьому вже через рік УРСР, хоч і була маріонетковою республікою, стала членом ООН і навіть однією з її країн-засновників.  А це нам ой як стало в пригоді при проголошенні незалежності в 1991-му.

Зрештою, ми могли б вважати початком своєї роботи й 1991 рік, коли МЗС справді стало повноцінною дипломатичною службою незалежної України.

Звісно, заманливо було б вести відлік української дипломатії від київсько-константинопольської угоди Віщого Олега 907 року. У такий спосіб ми б "застовбили" за собою спадок древньої Русі, уяснили б самі для себе й показали б усьому світові, що і Київська Русь, і сучасна Україна є втіленнями однієї й тієї ж понад тисячолітньої державності.

Це особливо б пригодилося саме сьогодні, коли путінська Росія по-солдафонськи грубо використовує фальсифікації минулого як один з різновидів гібридної зброї й нахабно привласнює собі й історію давнього Києва, й навіть самих київських князів (чого тільки варте встановлення пам’ятника "русскому князю Владіміру" на Красній площі!).

Утім, у 1991 році прив’язка до вже майже міфологічних подій початку Х століття, мабуть, виглядала б занадто претензійною і заромантизованою.

Крім того, історична свідомість абсолютної більшості українців тоді все-таки ґрунтувалася на геть викривлених російсько-радянських стереотипах. Відповідно до них Київська Русь сприймалася як "спільна колиска трьох братніх народів", які утворилися начебто лиш у 14 столітті. Тимчасом у 1991 р. нам ішлося передусім про утвердження власне національної української держави.

За таких обставин цілком виправданим було вибрати за вихідну точку саме 22 грудня 1917 року, тобто момент створення української національної дипломатичної служби модерного європейського зразка.

Цей мудрий політичний хід давав відразу два важливі сигнали. Українська дипломатія, а разом із нею й уся щойно проголошена держава символічно відмежовувалися від інституційної традиції маріонеткової УРСР. Водночас відновлювався перерваний зв'язок часів, страшне 70-річне радянське провалля між Українською Народною Республікою і сучасною Україною перемощувалося, і вони поставали як єдине державне ціле.

Це у свою чергу означало, що незалежна Україна 1991 року − не якась "географіческая новость" й не історична випадковість, вона є повноправним спадкоємцем УНР, яка ще на початку ХХ століття виборола своє законне місце на мапі Європи. Погодьтеся, що між абсолютно новою державою і відродженою державою все-таки існує суттєва різниця.   

Сьогодні, оглядаючись в минуле й складаючи шану нашим попередникам, дипломатам УНР, ЗУНР та Української Держави, можемо тільки дивуватися, як багато вони встигли зробити за короткі три роки, які їм були відведені.

У надскладних умовах Першої світової війни й війни, яку різноманітні вороги водночас вели й проти самої України наші дипломати змогли встановити співпрацю з багатьма країнами Європи і світу.

У грудні 1917 року були налагоджені зв'язки з Францією та Великою Британією. У 1918–1919 роках створено цілу мережу українських представництв.

Діяли посольства в Німеччині, Австрії, Туреччині, Фінляндії й Болгарії, надзвичайні дипломатичні місії й консульства відкрилися у Великобританії, США, Франції, Польщі, Швеції, Швейцарії, Румунії, Росії, Ватикані, Бельгії, Угорщині, Греції, Данії, Італії, Естонії, Латвії, Чехословаччині та інших країнах.

Неймовірно, але деякі диппредставництва ще певний час продовжували діяти і після поразки УНР. Останнє з них − Надзвичайна дипломатична місія УНР в Угорщині – було закрито тільки в травні 1924 р.

Мабуть, найвидатнішим досягненням молодої дипломатії УНР стало підписання 9 лютого 1918 року у Брест-Литовську мирного договору з країнами Четверного союзу – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. 

Згідно з ним Українська Народна Республіка фактично визнавалася незалежною державою з чітко визначеними західними кордонами й виходила з Першої світової війни. Крім того, Німецька і Австро-Угорська імперії зобов'язувались допомогти звільнити територію УНР від російських більшовиків. Остання обставина власне й врятувала тоді українську державу.

Адже на момент підписання договору червоні війська Муравйова якраз входили в Київ, і саме цей момент визначив їхню скору поразку.

Уже 18 лютого німецькі, тепер вже союзницькі війська перейшли в наступ проти більшовиків по всьому фронту, а на території України їм активно допомагала армія УНР.

23 лютого німці пред’явили Петроградові ультиматум, в якому, не без сприяння української дипломатії, значилося, що Росія зобов’язана визнати незалежність України і підписати з нею мирний договір, обумовлювалася також незалежність Латвії, Литви, Естонії та Фінляндії. А вже 3 березня 1918 р. Росія підписала Брестський мир, повністю прийнявши німецькі умови.

Це, мабуть, достойне увійти в світову скарбницю політичного абсурду, але Москва і тут примудрилася перетворити поразку на тріумф. Саме 23 лютого було проголошено днем Червоної/Радянської армії на честь повністю вигаданої перемоги більшовиків над німцями, яка начебто трапилася під Нарвою в 1918 році.

Це "свято" й досі відзначається в Росії як День захисника Вітчизни, а до 2014 року з незрозумілих причин відзначалося і в Україні.

Хоча якщо врахувати виразно проукраїнський характер німецького ультиматуму від 23 лютого й роль у цьому наших дипломатів, то якесь раціональне зерно в цьому, може, й було!

З плином років стало очевидним, що зв'язок між дипломатіями України 1917−1920 рр. та України нинішньої насправді набагато тісніший, ніж здавалося на перший погляд. Таке враження, що в даному випадку час втратив лінійність і описав столітнє коло. Подібність завдань і викликів, які вирішували наші попередники і вирішуємо ми, просто вражає.  

І їм, і нам довелося виконати надскладну і надзвичайно почесну місію: добитися широкого міжнародного визнання нової суверенної держави, появи якої ніхто в Європі та світі, власне кажучи, не очікував.

У 1991−1992 роках ми повторили досягнення дипломатів УНР. Україна приймала парад визнань. Тільки в грудні 1991-го нас визнало 75 країн, а протягом наступного року ще 60. Це був справжній тріумф, велике свято молодої держави. От тільки за цим святом стояла колосальна праця нашої дипломатії.

І все-таки нам було набагато легше, ніж нашим колегам сто років тому, бо ми йшли про колись прокладеному ними шляху. Міжнародне визнання УНР надало через 70 років легітимності прагненню українців заснувати свою національну державу, а також зарезервувало на майбутнє за суверенною Україною її власне місце в Європі і в світі.

І їм, і нам у стислі строки довелося розбудовувати систему дипломатичної служби, відкривати посольства і місії по всьому світу, розробляти й ухвалювати законодавство. І їм, і нам довелося набирати кадри звідусіль і засвоювати премудрості дипломатичного ремесла буквально на ходу й у екстремальних умовах.

Але й тут нашим попередникам було набагато складніше. Бо вони починали з абсолютного нуля, а ми принаймні мали невелике ядро з кадрових дипломатів УРСР, сильну власну школу (Інститут міжнародних відносин Київського університету) й солідний досвід роботи в міжнародних організаціях, передусім в ООН.

Проте повне часове коло історія описала починаючи з 2014 року. Нині, як і століття тому, українці змушені боронити свою незалежність і європейський вибір від зазіхань одного й того ж ворога – російської імперії.

Нині, як і тоді, українські дипломати тримають окремий, надзвичайно важливий фронт, мобілізуючи міжнародну спільноту на допомогу Батьківщині і на боротьбу проти могутньої злої сили, яка загрожує всій європейській цивілізації.

І знову ж таки, нам не так важко, як було їм. Бо історія все-таки не йде по замкнутому колу, вона розвивається по спіралі. Сьогодні ми більш досвідчені й підготовані, більш згуртовані й вмотивовані, наша держава встигла зміцніти, як і наша державницька й національна свідомість.

Більш зрілою й захищеною стала й міжнародна демократія, яка, з усього судячи, добре розуміє, з якими загрозами має справу і що стоїть на кону.

Цього разу ми здійснимо все, що не вдалося нашим попередникам.  Ми пам’ятаємо про минуле і йдемо в майбутнє.  

Слава Україні!