Смолоскип. Осип Зінкевич фактично створив наше покоління

Чверть століття тому взагалі ніхто нікого не друкував, що вже говорити про молодих поетів. Ми писали свої вірші від руки й читали їх одне одному. Інших молодих поетів ми не знали. Та й нас ніхто не знав. І ось тоді до Харкова приїхав Осип Зінкевич.

Двадцять п’ять років тому, наприкінці минулого тисячоліття, ми були молодими поетами і нас ніхто не друкував. Узагалі ніхто. Ніяк. Чому не друкували?

По-перше, підозрюю, ми не надто добре писали. По-друге, тоді, чверть століття тому взагалі ніхто нікого не друкував, що вже говорити про молодих поетів. Ми писали свої вірші від руки й читали їх одне одному. Інших молодих поетів ми не знали. Та й нас ніхто не знав. І ось тоді до Харкова приїхав Осип Зінкевич.

Приїхав не сам, приїхав зі своїми книгами та ідеями. За якийсь час оголосив про конкурс видавництва "Смолоскип", запросив нас усіх на семінар творчої молоді. Ось тоді для нас і почалася справжня література. Справа навіть не в книгах, конкурсах чи творчих вечорах.

Осип Зінкевич (1925–2017), засновник видавництва "Смолоскип"

Справа в тому, що саме Осип Зінкевич фактично створив наше покоління. Створив, перезнайомивши нас усіх поміж собою, зібравши нас усіх в одному місці в один час. Розумію, що зараз хтось обов’язково скаже – яке це все має стосунок безпосередньо до літератури? Що за спілчанська звичка до гуртування?

На що я відповім так – коли тобі 19, і ти намагаєшся вибудувати стосунки з цим світом, дуже важливо знати, що ти не сам, дуже важливо мати це відчуття "свого", відчуття ліктя, відчуття того, що твій голос комусь потрібен, і що потрібні тобі голоси так само існують.

Тоді, в середині 90-х, в країні, що ледь ставала на ноги, подібне відчуття спільності, відчуття генерації, було, можливо, особливо важливим. В будь-якому разі він нас зібрав, він нас видав. Ми є такими, якими є, великою мірою саме завдяки йому.

Повернувся в Україну, аби зайнятися химерною справою

Цілком можливо, що без нього ми б теж писали, нікуди б не ділись, пережили б свої 90-ті, десь би друкувались і все було б непогано. Проте мені особисто сьогодні складно уявити нашу рідну українську літературу без перших "смолоскипівських" книжок Тараса Прохаська, Андрія Бондара, Назара Федорака, Ростислава Мельниківа, десятків фантастичних поетів і прозаїків, які ставили собі голос саме в "Смолоскипі".

Та й те, що вже фактично третє покоління поетів "офіційно" стає поетами саме в "Сомлоскипі" – теж ознака унікальності цього видавництва, слід унікальності Осипа Зінкевича, який свого часу повернувся в Україну, аби зайнятися химерною справою – видавати книги нікому не відомих поетів.

Зрозуміло, що без Зінкевича українська література теж існувала б і розвивалася, ясно що так. Але, так само зрозуміло, що це була б дещо інша українська література. Мені особисто подобається та, яка є – "смолоскипівська".

Потім, після перших книг і перших антологій, було багато всього – скажімо, Осип Зінкевич влаштовував нам виступи перед діаспорою у Штатах та Канаді, де ми збирали кошти на подальші видання книжок молодих поетів (між іншим, немало назбирали і немало потім було видано).

Осип Зінкевич, 2010 рік

Були нові молоді поети, були нові "смолоскипівські" проекти. Одного разу ми з ним навіть посварились – я в якомусь інтерв’ю сказав щось не надто мудре, він до цього поставився надто емоційно, підозрюю, що не обійшлося й без "добрих друзів", які щось наговорили від себе.

Але коли зустрілись наступного разу, він, повагавшись, перший підійшов і привітався. Він загалом був мудрий і сердечний. Інакше б не видавав нікому не відомих поетів.

Є видавці, які змінюють країну. Власне, вони й роблять її країною

Останні роки якось і не випадало перетинатись, проте він час від часу з’являвся в розмовах. Особливо, коли траплялось спілкуватись із українцями за океаном. Приємно вражало, як про нього відгукувались – тепло й зворушливо, без нашої української традиційної жовчі, без невиправданої різкості, невмотивованої агресії.

Це якось по-справжньому тішило – хотілось додавати від себе позитивні й добрі сторії про цього видавця, який фактично зібрав до купи нову українську літературу.

Не знаю, чи були в нього вороги. Очевидно, що були. В людини, що зробила так багато, не може не бути ворогів. Припускаю, вони з радістю заперечать кожне добре слово про засновника "Смолоскипа".

Я, натомість, дізнавшись про його смерть, подумав таке: велика подяка провидінню за те, що він із нами всіма трапився, великою радістю було перетнутися з ним у цьому житті, великою честю було вважатися його автором.

Тому що є видавці, які не просто змінюють книжковий ринок. Вони змінюють країну. Власне, вони й роблять її країною. Бо що це за країна – без поетів та смолоскипів?

Джерело: Радіо "Свобода"

: Як росія краде українські культурні цінності: сучасна історія

За оцінками ЮНЕСКО, завдані російською агресією з 2014 року збитки українській культурній спадщині становлять понад $2,6 мільярда. Вважається, що це розграбування українських музеїв є наймасштабнішим із часів Другої світової війни. Для прикладу – в той час на території України окупаційними військами було знищено і викрадено понад 500 тисяч музейних експонатів, 51 млн книг, 46 млн архівних справ, а з 2015 по 2023 рік лише в Криму рф провела понад 1 385 археологічних розкопок і вивезла приблизно 5 мільйонів артефактів.

Андрій Пишний: Гроші – те, що возвеличує та фіксує нашу історію

Як має змінитися зовнішній вигляд національної валюти, щоб «говорити» не про минуле, а про сучасне та майбутнє? Які сенси має транслювати українська гривня про цінності нашої держави та історичні події, які ми переживаємо?

Юрій Юзич: Юліан Нестайко і Віденська сотня УСС

На світлині – дядько класика української дитячої літератури Всеволода Нестайка. Бойовий командир УСС поручник Юліан Нестайко. Звісно, що Всеволод чудово знав історію рідного брата свого батька – Зенона. Знав, що обидва Нестайки пішли добровольцями до УСС і пройшли всю визвольну війну, включно із боями проти білих та червоних московитів. Що обоє загинули у боротьбі з окупантами.

Радомир Мокрик: Уроки ненасильницького спротиву

Ненасильницький рух спротиву в Україні має виразну традицію – не лише успішних революцій, але й копіткої щоденної роботи, яка протягом «короткого ХХ століття» в Україні під радянською владою увійшла під загальною назвою «дисидентський рух».