Спецпроект

"Канадійська Русь". Пекуча правда про наших піонерів

Греко-католицький священик Нестор Дмитрів був одним із перших літописців українського життя у Канаді. Він писав подорожні нотатки для щоденної американської газети "Свобода". Потім з них була зібрана книга, фрагмент якої ми пропонуємо. Це чесні й дуже гіркі картини, які побачив освічений українець серед земляків за океаном.

До Вінніпега приїхав я 5 квітня цього року. Подорож з Баффало (штат Нью-Йорк) до Вінніпега нічим не примітна, тож годі про неї й згадувати. Триває дві доби – от і все.

В приміщенні залізничної станції в Вінніпезі побачив я два наших сердаки, привітався з людьми та й довідався, що вони з-під Бродів, [приїхали] з Берліна. Один з них навіть передплатник "Свободи". Негайно ж з’явився пан К. Ґеник і відвів мене до Будинку імміграції.

Тут я побачив таке становище: від останніх виборів настали зміни в уряді, отже партія, котра опинилася у влади, навела свої порядки. Всюди по урядах насадили своїх людей, а колишніх урядовців усунули. Така зміна зрештою настала і в справах імміграційних.

Новий урядовий персонал на чолі з дуже енергійним шефом керують імміграційними справами з великою спритністю.

Серед урядовців – люди, які володіють всіляким мовами. Є тут урядовець-швед, француз, німець і наш українець, пан Ґеник. Будь-які справи полагоджуються сумлінно з блискавичною швидкістю та бюрократичним педантизмом.

Сам будинок виглядає дуже чистенько і як на імміграційний дім, особливо для наших людей, дуже вигідний. Люди безкоштовно отримують чисте, корисне та здорове помешкання, спільну кухню й опалення.

Обкладинка першого видання книги о. Дмитрова

Я застав тут кілька наших родин, переважно з Борщівського повіту, котрі лише соромлять нашу націю. Деякі сидять уже навіть по кілька місяців. В одязі зі старого краю, з довгим волоссям, брудні, злиденні, та крий Боже умовити їх переодягнутися. Кажуть, що віру свою загублять.

А одна жінка пригрозила своєму чоловікові, що втопиться або повіситься, якщо він посміє собі волосся обстригти.

На наших людей дивляться канадці гірше, ніж на індіанців, бо індіанці тут зовнішньо – культурний народ. Вони мають свою газету та Святе Письмо на своїй мові. Один урядник радив мені геть серйозно, щоб кількох наших людей вислати до індіанців повчитися.

Уявіть лише собі: приїздить родина з Галичини: чоловік, дружина та восьмеро дітей. Дорогою всі гроші витратили. Агенти дорогою видрали в чоловіка останній цент. Голі, босі, брудні, бідні, просто-таки вбогі, заїжджають до Імміграційного дому.

Штат Імміграційного дому заламує руки і не знає, що робити з тими нещасними людьми. Добрі люди скидаються по парі центів – родина на деякий час має на що виживати. Діти лазять по сходах і бруднять: таки ходять випорожнюватися на сходи чи попід двері. Штат у розпачі кляне, проклинає та повідомляє уряд, що з такими людьми годі щось робити. Та уряд, не маючи наразі з іншої якоїсь країни масової імміграції, терпить наших людей як malum necessarium[1].

Можна собі уявити, яку думку має уряд про нас. Але повернімося до нашої нещасної родини. Знайшли вже чоловікові роботу. Він рубає дрова щоденно й у середньому щодня заробляє 50 центів. Життя дуже недороге. Він вимог не має жодних, складає центи та живе собі за його поняттями геть по-панськи.

Засидівся наш чоловік у місті, не працює тяжко, хліб білий їсть, як у добрий рік в Галичині на Великдень і сидить, жодної думки собі не має про фермерство.

Таких людей наших у Вінніпезі є велика кількість. Але розважання наших людей ні на що не годиться, бо й шкода змарнованого часу, як уже кілька центів назбиралося, бо зрештою-таки мер міста (він є шефом імміграційного бюро) силоміць вижене людей на ферми, та тоді вже добрих безкоштовних фермерських господарств не буде.

Священик Греко-католицької церкви Нестор Дмитрів

Наших людей у Вінніпезі нараховується до двох сотень. Вони діляться на три групи.

Перша – це ті, які тимчасово перечікують в Імміграційному домі, мають якісь центи й обмірковують по-галицьки про щось краще, кидаються на куплені ферми, особливо єпископські (біскупські?) (на тих уже втратили майже 300 доларів), а в кінці, втративши чи не половину грошей, осідають на фермах.

Друга – то безсеребреники, котрі сидять у Вінніпезі й заробляють, аби поселитися з центами на фермі.

Третя – то пролетарі, котрі сидять у місті, рубають дрова, носять воду та топлять пічі російським жидам і, таким чином існуючи, не мають і думки про ферму, кажуть, що вже в Галичині досить напрацювалися. Хлопці наймаються на службу до фермерів, дівчата служать в англійців і жидів, а малі діти ходять до англійських шкіл.

Малий хлопець заледве чотирнадцяти років заробляє у фермера на рік 60 доларів. Я зустрічав наших дівчат по готелях, котрі вже досить говорять англійською і мають по 10 долярів на місяць. Трапляється дуже часто, що фермер бере на літо цілу родину і платить 150 доларів.

Влітку ходять наші люди з Вінніпега на жнива до Міннесоти та Північної Дакоти і заробляють по кілька десятків доларів.

Інша річ, чи легко вмовити нашого чоловіка, щоб пішов служити. Хлопці тікають зі служби, бо сумують за татусем і матусею; годі вмовити родину, щоб заробила за літо центи, бо наш чоловік, бодай і голий, як турецький святий, каже, що він – газда, на службу не піде.

Краще тримаються дівчата. Вони швидше навчаються розмовляти й дуже швидко переймають культуру інших. Які дівчата – такі майбутні газдині й майбутні матері, які матері – такі майбутні діти, таке наше майбутнє в Канаді. Через такі установки родичі повинні прилаштовувати своїх дівчат обов’язково на службу до англійців і інших культурніших народів.

Наш чоловік з його галицьким вихованням, годований так, як його там годували, поки не здатний працювати в Америці. Він геть не здатний витримати конкуренції з працівниками інших національностей.

Вікова неволя та гніт зробили з нього раба безвільного, лінивого, байдужого. Двори галицькі (тепер переважно жидівські) здеморалізували його, фізична неміч робить його непридатним до такої роботи, якої Америка вимагає. Він не має життєвих вимог, але й не має в собі рис чоловіка, який би міг собі заробити, щоб задовільнити ті вимоги, які має американський робітник іншої національності.

Наведу лише два факти, їх вистачить для демонстрації вищезазначеного: в Едмонтоні наші люди дуже бідували. Уряд дав їм допомогу 250 доларів і допоміг знайти роботу. Наші люди покинули роботу і далі слабшали з голоду. Інший приклад: один фермер взяв нашого чоловіка до себе, за 130 миль від Вінніпега, обіцяв йому добру зарплату і наказав рубати в лісі дерева. Бачить фермер, що робота в його руках рухається не так, як треба, отже садить нашого мужика преспокійненько на воза, від’їжджає кілька миль в поле і кидає на милість Божу. Ніби каже: "Або роби, або гинь".

На щастя, чоловік мав центи, дістався до станції, приїхав до Вінніпега й тут жидам дрова рубає.

В Вінніпезі зустрів я також той клятий розподіл наших українців на обряди.

Українці латинського обряду, оточені кількома мордатими поляками, відокремлюються від своїх братів, кумів, сусідів. Польський священик щороку приїжджає і сповідає та причащає гуртом усіх, хто приходить до французького костелу.

З питань віросповідування, національнх і організаційних наш священик уже цього року мусить бути в Вінніпезі. Хто його утримуватиме – це вже нагальне питання для нашої церковної єпархії, а відтак і всіх українців.

Як занедбаємо ми справу на самому початку, то не зможемо виправити й за десять років.



[1] Неминуче зло (лат.) (прим. пер.)

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.