Бульвара Гавела у Києві не буде. Без Тебе

Перемога тих, хто проти імені Гавела у Києві – це перемога невігластва і безсилля сильних. Лишилося менше доби, щоб зробити цей символічний вибір між силою моралі і невіглаством, між відповідальною громадянськістю та самототаліторизмом, між облудою і життям в правді.

Бульвара Гавела у Києві не буде...

…якщо Ти не зробиш маленьке зусилля.

Для Києва Вацлав Гавел – не герой. Ініціатиіва "Бульвар Вацлава Гавела", яку розпочали громадські активісти три місяці тому, ризикує захлинутися.

Ті, хто вважає, що Гавел для Києва не герой і його ім’я тут геть не потрібне, випереджають прихильників Гавела у голосуванні на сайті Київської міської державної адміністрації.

Я – у розпачі. Хто може бути проти одного із найбільших моральних авторитетів цілої Європи у ХХ столітті?!

Дорогі Кияни! Це буде абсолютною ганьбою для міста, коли ця прекрасна ініціатива провалиться!

 Вацлав Гавел і естафетна паличка свободи. Київ, Майдан, лютий 2005 року. Фото Миколи Лазаренка

Коли Вацлав Гавел залишив цей світ, "Історична правда" опублікувала переклад фрагментів його геніального есею "Сила безсилих" - маніфесту громадянських змін, книжки рецептів з подолання посттоталітарної симптоматики.

Кілька місяців тому "Сила безсилих" вперше вийшла українською у повному обсязі. Ми прочитуємо необхідні книжки майже через 40 років, після їх виходу! "Сила безсилих" - це один з найкращих підручників демократії.

Ми ризикуємо безнадійно відстати розумово, якщо не будемо читати такі книжки.

Ми ризикуємо безнадійно відстати розумово, якщо не будемо читати.

Перемога тих, хто проти імені Гавела у Києві – це перемога невігластва і безсилля сильних.

Лишилося менше доби, щоб зробити цей символічний вибір між силою моралі і невіглаством, між відповідальною громадянськістю та самототаліторизмом, між облудою і життям в правді.

І просто згадайте ці слова Гавела: "Момент, коли життя у правді перестає бути просто запереченням життя у брехні і стає звичним - це момент, коли народжується щось, що можна назвати "незалежним духовним, соціальним і політичним життям суспільства".

Дуже прошу знайти 5 хвилин свого часу: нам треба більше Гавела у нашому житті. Свій вибір можна і треба задекларувати на сайті КМДА.

Без Твого маленького зусилля - сила безсилих перетворюється на силу невігластва. 

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.