Литва і Україна. До Дня пам'яті захисників свободи

25 років тому, в січні 1991 року литовська нація своєю рішучістю і одностайністю довела своє право на відновлену парламентом країни незалежність. Саме тому 13 січня в Литві відзначають День пам’яті захисників Свободи.

Ми, як європейці, з гордістю відзначаємо ювілей перемоги литовського народу і одночасно вшановуємо пам’ять загиблих борців за свободу.

В ніч з 8 на 9 січня 1991 року в Литву були введені радянські спецпризначенці та Псковська повітрянодесантна дивізія, з якими 24 роки потому український народ зіткнувся вже на своїй землі.

10 січня 1991 року пролунав ультиматум радянського керівництва з вимогами скасувати незалежність Литви та відновити радянський суверенітет в повному обсязі. Наступного дня радянськими підрозділами розпочався штурм державних та громадських установ, будинків ЗМІ. 

Литва в цей період не мала власних Збройних Сил, але литовський народ вийшов на масовий громадський протест проти радянських військ, став на захист свого суверенітету без зброї та переміг.

24 роки потому саме так український народ завоює своє право на закон, свободу та гідність, вже в формально існуючій незалежній державі. 

Беззбройні литовці, що вийшли на захист свого парламенту, зуміли зупинити просування радянської бронетехніки у Вільнюсі в ніч з 12 на 13 січня 1991 року. Проте під час штурму радянськими військами телевежі 13 січня 1991 року загинуло 15 мирних громадян – борців за свободу.

Всі ці події в Вільнюсі січня 1991 року дуже близькі нам, українцям, оскільки все ще свіжа пам’ять про загиблих на Євромайдані – Революції Гідності заради свободи та європейського вибору країни, крім того, все ще не дає спокій агресія Росії на Сході України.

Але саме литовці розуміють нас та дуже добре пам’ятають, що таке радянська окупація та гібридна війна проти їхньої державності, як у 1918-1920 роках, так й в 1939-1940 роках, та що саме радянська тоталітарна система (або так званий "русский мир") на кілька десятиріч вирвала Литву й Україну з загальноєвропейського дому.

Спільна історія Литви та України сягає своїми коріннями в сиву давнину Середньовіччя. Якщо стисло, то тут необхідно нагадати військово-політичний та династичний союз короля Русі Данила Галицького та великого князя Литви Міндовга. Тоді, як й зараз, союз було направлено проти спільного ворога зі Сходу.

Пізніше виникла єдина держава – Велике князівство Литовське і Руське, в якій литовська династія Гедиміновичів замінила собою до того правлячу на Русі династію Рюриковичів.

Саме в період Великого князівства Литовського і Руського відбулося визволення українських земель від ярма Золотої Орди, коли монголо-татари зазнали нищівної поразки від війська князя Ольгерда у битві на Синіх Водах в 1362 році.

Пізніше, під час князювання Вітовта, Литовсько-Руська держава досягла Чорного моря та було засновано Коцюбієв, тобто сучасна Одеса, 600-річчя якої ми зараз святкуємо.

Литовські Статути стали зразком європейського права, що забезпечує недоторканість особи і приватної власності, презумпцію невинності, право на захист у суді, індивідуальну, а не колективну відповідальність за скоєні злочини.

Власно кажучи, всі ті норми, які були забуті та знищені радянським тоталітарним комуністичним ладом кілька століть потому.

На відміну від Московщини, яка претендувала та претендує на монопольне право на об’єднання земель Русі, на саму історію Русі, починаючи з виникнення ідеологічної концепції "Москва – Третій Рим", та завершуючи сучасною путінською ідеологемою так званого "русского мира", в Великім князівстві Литовському і Руському існувало Магдебурзьке право (самоврядування міст), рицарство – шляхетство, релігійна толерантність (православ’я, католицизм та реформаційні вчення (найбільш поширено було кальвінізм), які вели полеміку.

Ба більше, вихованого в Литві московського царя, так званого Лжедмитрія I, було вбито московськими боярами саме через релігійну толерантність, верховенство права та намагання відкрити в Москві університет.

Козацтво як надстанове і надкласове явище виникло саме у Великому князівстві Литовському і Руському. Запорізьку Січ, засновану князем Дмитром Вишневецьким, порівнювали як з рицарським орденом, так і християнською республікою.

Українське козацтво прославило себе в історії Європи, як участю у Війні за незалежність Нідерландів, так і славетній битві під Віднем 1683, в якій об'єднані європейські сили під керівництвом Яна Собеського завдали османам нищівної поразки, тим самим зупинили турецьке просування в Європу.

Розділи Речі Посполитої 1793 і 1795 років призвели до того, що нинішні Литва, Білорусь і велика частина України опинилися в складі Російської імперії.

На противагу Україні, де царському уряду поступово вдалося ліквідувати козацтво і залишки державності, у Литві та Білорусі розгорілося повстання 1863-1864 років на чолі з Кастусем Калиновським, метою якого була державна незалежність Литви. Повстання було придушене, але в Литві, як і Польщі, політика русифікації успіху не мала.

Наприкінці Першої Світової війни, революції в Росії і розпаду Російської імперії, на мапі Східної Європи постали нові незалежні держави: Королівство Литва і Українська Держава, які мали спільний кордон і дипломатичні відносини, і були визнані не тільки Німеччиною та її союзниками, але і нейтральними державами.

Із закінченням Першої Світової війни, поразкою Німеччини, і поступовим виведенням німецьких військ з України та Литви, почався наступ більшовиків, метою яких була Центральна і Західна Європа. І, тут, знову Україна і Литва стали щитом Європи від небезпеки зі сходу, точніше від більшовицького терору.

Більшовики застосовували тактику гібридної війни, створюючи штучні радянські республіки: Українську та Литовсько-Білоруську.

Період 1918-1920 років, який увійшов в історію Литви та України як Визвольні війни, закінчився для цих держав з протилежними результатами: Україна втратила свій суверенітет, але Литва, яка з квітня 1919 стала президентською республікою, все ж зуміла зберегти свою незалежність, втративши частину території, в тому числі столицю Вільнюс.

Historia magistra vitae est. Історія – вчителька життя. Литовцям в 1918-1920 роках вдалося здати іспит на право мати національну державу, в тому числі завдяки широкому добровольчому руху, волонтерам тилу та міжнародної допомоги, в тому числі німецьких добровольців.  В Україні в той саме час, навпаки, національно-державна єдність була відсутня, відбувалася громадянська війна на тлі зовнішньої агресії Росії.

Бодай в 1940 році Литва, як інші Балтійські держави, була підступно анексована СРСР, але саме анексія Литви далась Радянському Союзу болісно. Так, вже в 1940 році було створено Литовський фронт активістів (на кшталт УВО-ОУН), який підняв повстання проти радянської влади ще до вторгнення німецьких військ в червні 1941 року.

ЛФА і ОУН, проводили "політику переконливих фактів" - тобто захоплення влади та відновлення державності до початку створення німецької окупаційної влади. 

Проте, саме у литовців це виявилось більш переконливо: в повстанському русі прийняли участь більше 100 тис. партизанів, які взяли під контроль практично весь край ще до приходу німців. 23 червня 1941 року було сформовано тимчасовий уряд на чолі з Юозасом Амбразявичюсом.

Для порівняння, чисельність похідних груп ОУН в червні 1941 року складала понад 2 тис. осіб, та сам Акт проголошення Української Держави Законодавчими Зборами Західноукраїнських земель на чолі з Ярославом Стецько було прийнято 30 червня 1941 року у Львові, тобто після заняття міста німцями.

Обидва Акти про відновлення державності не були визнані Німеччиною.

В будь-якому випадку Акти "Про незалежність" все ж таки мали міжнародний резонанс. Й. Сталін під час Тегеранської конференції особисто пообіцяв Ф. Рузвельту та У. Черчиллю відновити суверенітет країн Балтії після війни.

У випадку України це теж мало значення: не маючи державного суверенітету, УРСР стала установчим членом ООН. Таким чином Сталін намагався перехопити ініціативу з рук національно-визвольного руху.

Після закінчення Другої Світової війни сталінський режим зіткнувся з серйозним рухом опору у країнах Балтії та в Україні. І це були не просто розрізнені партизанські загони, а справжні регулярні армії без держав.

Так, наприклад, Армія Свободи Литви з 1944 до 1949 року використовувала в боротьбі з окупантами тактику боїв регулярної армії з чіткими позиціями, окопами і укріпрайонами. Чисельність Армії Свободи Литви в цей період досягала близько 100 тис.

22 лютого 1949 командири всіх партизанських округів на своєму з'їзді, враховуючи політичне і військове становище в Литві і за кордоном, прийняли рішення перейменувати свою військову організацію в "Саюдіс" - Рух боротьби за свободу Литви.

Партизани продовжували опір до 1960 року, а в деяких місцях до 1969 року. Для порівняння, УПА в 1944 році налічувала 40 тис., в післявоєнний період близько 20-25 тис. Та теж після пропагандистських рейдів через Чехословаччину до Західної Німеччини в 1947-1949 роках, перейшла повністю до тактики малих партизанських груп, які продовжували діяти до 1956 року.

Початок нової боротьби за відновлення незалежності Литви і України також відбувся майже синхронно: у 1988 році в Литві було створено "Саюдіс", а в Україні "Рух".

Відмінності в політичному розвитку двох країн полягало в тому, що в Литві перемогли на виборах 1990 року національно-демократичні сили, а в Україні комуністам вдалося зберегти більшість у Верховній Раді. 11 березня 1990 Литва перша з республік колишнього СРСР проголосила відновлення незалежності.

У січні 1991 року литовський народ вийшов захищати свій парламент і уряд, в той же час в Україні національно-визвольний рух тривав і після проголошення Акту про незалежності 24 серпня 1991 року, досяг апогею в 2013-2014 роках.

Литва для України є взірцем проведення успішних економічних і політичних реформ, люстрації, політики громадянства та протидії сепаратизму і поширенню так званого "русского мира".

Литва, наряду з Польщею, є одним з головних партнерів України в проведенні реформ на шляху інтеграції в ЄС і НАТО. Своєрідною відповіддю на агресію Росії є створення спільної українсько-польсько-литовської бригади.

Зараз Литва активно допомагає Україні подолати агресії Росії: литовські добровольці воюють на Східному фронті в складі українських добровольчих батальйонів, деякі є інструкторами, литовські волонтери допомагають Українському Війську, відправляючи знаряддя та обладнання в Україну, приймаючи поранених на лікування та реабілітацію.  

Литовці – мужні, незламні воїни, нескорена нація. Їхній високий рівень національно-патріотичного виховання - зразок для наслідування будь-якої країни. Наприклад, в 1918 році було засновано Союз стрільців Литви, аналог Національної Гвардії або батальйонів територіальної оборони. Загальна кількість стрільців становила близько 60 тис. осіб, у той час як Литовське Військо налічувало в 1919 році трохи більше 10 тис.

Подібний досвід було повторено в Україні з початком російської агресії в 2014 році, коли виникло понад 38 добровольчих батальйонів, більшість з яких були включені до складу Національної Гвардії України, деякі до складу Збройних Сил України, і, крім того, батальйони організації "Правий Сектор" продовжують зберігати самостійність.

Відроджений Союз стрільців Литви готує цивільне населення до оборони на випадок агресії Росії, крім того, ділиться своїм досвідом з українськими добровольцями, ця організація є важливим елементом національно-патріотичного виховання молоді Литви.

В Україні указом президента в 2015 році затверджено "Стратегію національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016-2020 роки", згідно з якою зараз розробляються програми національно-патріотичного виховання дітей та молоді, в яких в деякій мірі враховано досвід Литви.

До підписання президентського Указу національно-патріотичним вихованням займалися виключно громадські організації військово-патріотичного напрямку.

Спільний історичний досвід Литви і України (іноді з протилежним результатом, більш успішний для Литви) спонукає нас взяти за взірець їхнє прагнення до свободи та самоорганізацію громадянського суспільства задля успіху національно-державного будівництва та євроінтеграції.

Інші матеріали за темами ЛИТВА та ВКЛ

Вадим КІРОВ,
директор Одеського обласного центру патріотичного виховання дітей та молоді

Дмитро БОНДАРЕНКО,
спеціаліст Одеського обласного центру патріотичного виховання дітей та молоді, історик