Петро Мовчан, який переміг у війні
СРСР брехав, коли говорив про звільнення України і подвиг радянського народу. Подвиги були, але це були подвиги тих героїв, кого комуністичний режим кидав беззбройними під гітлерівські танки. Завдання чорної піхоти часом було досить просте – викликакти вогонь ворога на себе, допоки регулярна армія пристріляється по виявленим у такий спосіб вогневим позиціям супротивника.
У ці дні я хотів би нагадати історію однієї людини. Його звали Петро Мовчан. Він загинув 71 рік тому, восени 1943 року під час Битви за Дніпро. Тоді йому минув 31.
У 1939 році він був мобілізований і відправлений у Фінляндію – воювати на геть непотрібній для українців війні, за непотрібну Україні землю. Тоді йому пощастило повернутися з війни, але у 1941 Петро Мовчан знову був мобілізований. Петро потрапив у німецький полон, але йому іще раз пощастило: його відпустили, він повернувся у рідне село.
У 1943 році з села Строкова гітлерівців вигнали. Вже за кілька днів майже всі чоловіки цього села знову були мобілізовані. Їх навіть не перевдягнули у військову форму. Вони так і йшли на війну – у власних піджаках і свитках. Їх так і називали: чорнопіджачники, чорносвитки, чорна піхота.
 |
| Петро Мовчан |
Чорна піхота, чорносвитки, чорнорубашечники – ці слова не увійшли до радянських підручників історії. Але про них пам’ятали у селах на Букринському плацдармі і... на протилежному, лівому березі Дніпра – у селах, звідки їх "мобілізували"...
До українців, що пережили окупацію, часто було ставлення як до зрадників. Хоча, наприклад, єдина провина 16-18 річних хлопців була тільки в тому, що у 1941 році їм було по 14-15. І ось тепер так звані польові військкомати часом навіть не ставили їх на облік, а тому не видавали обмундирування і зброю...
Жуков, вочевидь, ставився до них як до гарматного м’яса. Завдання чорної піхоти часом було досить просте – викликакти вогонь ворога на себе, допоки регулярна армія пристріляється по виявленим у такий спосіб вогневим позиціям супротивника. Це була одноразова піхота.
На південь від столиці є невелике село Балико-Щучинка, колишнє давньоруське місто Чучин... Саме там у 1943 році радянське військове командування намагалося створити Букринський плацдарм. Так от у саме у Балико-Щучинці я познайомився із страшою жінкою, яка розповідала, як восени 1943 року вона побачила визволителів... Але не солдатів – дорогою уздовж потічка йшли хлопці і чоловіки у звичайному селянському одязі, у вишиванках і практично без зброї...
За кілька годин німці їх покосили просто поруч, на пагорбі над потоком і вода у тому потоці стала червона...
Історія смерті Петра Мовчана була дуже подібною.
Кілька років тому я став свідком того, як усе село вийшло проводити свого односельця у останню путь. Це було неймовірно зворушливе... Петро Мовчан загинув восени 1943 року, і тільки через 65 років його нарешті поховали.
Були живі жінки, які колись ходили з Петром Мовчаном до школи і тепер вони оплакували його так, ніби він загинув тільки-но: загинув вчора, або й сьогодні... А поруч стояли два його сини – старший, Олексій, і молодший – Микола...
Олексій згадував потім, що коли батько йшов на війну – у останню мить він учепився батьку за ногу і не хотів його пускати... То була дитяча істерика – він верещав: "Батько, не йди! Батько, візьми мене з собою! Я тобі помагати буду!"
Батько пішов... Того дня з села Строкова пішло на війну кілька десятків чоловіків – власне... майже все чоловіче населення цього села на Переяславщині... З них повернулося двоє, чи троє... Один з них бачив, як загинув Петро Мовчан...
Восени 1943 року він був одним із небагатьох чорнопіхотинців, хто мав не тільки воєнний досвід, а й зброю в руках. Він прикривав відступ побратимів, коли розпочалася танкова атака супротивника. Свідки того бою згадують, що зброя Петра Мовчана замовкла тільки тоді, коли німецький танк наїхав на його окоп. Танк наїхав на Петра, обернувся на місці, закопуючи його у чорнозем, і поїхав далі...
Коли пошуковці у 2008 році знайшли його рештки, серед зітлілих залишків його піджаку вони знайшли якийсь папірець... То виявилася повістка до суду... Там було вказано прізвище – Мовчан і село – Строкова... І так той папірець повернув батька синам.
 |
Петру Мовчану поталанило – він загинув із зброєю в руках. Більшість чорносвитків ішли на ворога з голими руками: зброю вони мали "здобути у бою" - так казали комісари. Ворог косив їх сотнями і тисячами. На підступах до Дніпра і у дніпровській воді.
Вже наприкінці осені біля Канева почали утворюватися плотини із загиблих у битві за Київ – такі спогади досі переповідають у навколишніх селах.
У тій війні загинуло від 8 до 10 мільйонів українців та вихідців з українських земель: росіян, євреїв, поляків, грузинів. Від 8 – до 10 мільйонів: у коротку рисочку вмістилося два мільйони людських життів.
Втрати України у тій війні – це більше, ніж сукупні втрати у живій силі Великої Британії, Канади, Польщі, Сполучених Штатів та Франції.
Ми ніколи вже не дізнаємося точної кількості, скільки загинуло насправді: чи 8, чи 10 мільйонів. Не дізнаємося саме тому, що СРСР ніколи не рахувався із людським життям, і не особливо переймався обрахунком загиблих.
Чорна піхота – це тільки один із символів, якою ціною відбулося вигнання нацистів з території України.
Це не було звільнення: Україна не стала вільною наприкінці осені 1944 року.
Просто панування одного людожера замінилося на нашій землі пануванням іншого. Ані Гітлер, ані Сталін – не були визволителями України.
Докладніше про український вимір Другої світової війни читайте у тексті професора Юрія Шаповала "Гітлер, Сталін і Україна: безжальні стратегії"
Тільки-но нацистів вигнали з українських земель, тут розпочалися нові комуністичні репресії.
Навесні 1944 року відбулася депортація кримськотатарського народу. Це майже 200 тисяч людських душ, завантажених у тісні товарні вагони.
Відразу розпочалася боротьба комуністичної влади із українським визвольним рухом. Для комуністичного режиму боротьба за Незалежність України була злочином. За участь або зв’язок до повстанського руху було репресовано півмільйона осіб. Багато хто з учасників цього руху отримав по 25 років таборів.
І це не все: значна частина тих, хто повертався після завершення війни з німецьких таборів військовополонених або з примусових робіт відразу потрапляла до таборів радянських, до ГУЛАГу.
Тоді це не було звільнення. Не може бути вільною країна, у якій так багато місця огороджено колючим дротом!
Справженє звільнення України починається тільки зараз, бо тільки зараз ми починаємо розрахунок із комуністичним тоталітарним минулим.
СРСР брехав, коли говорив про звільнення України і подвиг радянського народу. Подвиги були, але це були подвиги тих героїв, кого комуністичний режим кидав беззбройними під гітлерівські танки.
Пам’ять про ці подвиги були незручними для комуністичного режиму. І тому в СРСР говорили про подвиг радянського народу, а не конкретних українців, росіян, грузинів. Бо справжні людські долі показували, наскільки мало значить для радянської влади життя однієї людини. І саме тому втрати України у тій війні – це більше, ніж сукупні втрати у живій силі Великої Британії, Канади, Польщі, Сполучених Штатів та Франції.
Саме тому сьогодні ми не можемо говорити про свято визволення – це не було визволенням України, це було вигнання гітлерівців з наших земель. Це взагалі ніяке не свято – тільки день пам’яті про тих, хто зі зброєю в руках боровся за свою землю.
Це день пам’яті про таких, як Петро Мовчан із села Строкова, що під Києвом.
Подвиг цього героя залишався забутим радянською державою. Про нього пам’ятали ті, хто дивом врятувався у тому бою, односельці та його сини – Микола та Олексій. І все. Жодних орденів, салютів, могильного каменю…
Минуло багато років. Радянський союз перестав існувати. А чорнопіхотинець Петро Мовчан так і залишався непохованим увесь цей час!
Рештки героя випадково знайшли на Букринському плацдармі лише кілька років тому. І тому Петро Мовчан був похований під українським прапором, уНезалежній Україні, за свободу якої він боровся.
Сьогодні ми згадуємо таких як він.
______________________________________
Ми пропонуємо читачам УП з нагоди 70-ї річниці перемоги над нацизмом опублікувати сімейні розповіді і перекази про те, як батьки, бабусі, діди і прадіди, близькі кожного з нас пережили цю війну. Саме це - наша спільна історична пам'ять, а не те, як її інтерпретують політики.
Тексти надсилайте на поштову адресу istpravda@gmail.com
--------------------------------------------------------------------------------------
СПОГАДИ, ОПУБЛІКОВАНІ В РАМКАХ ПРОЕКТУ "1939-1945: Неписана історія":
"Щоб узяти німецького "язика", його заманювали за допомогою дівчат"
"Нас цікавили не німці, а щоб дали постріляти з кулемета"
Дід мав дві нагороди - німецький Залізний хрест і радянський Червоний прапор
За час фронтової розлуки бабуся і дідусь написали один одному 250 листів
"За швейну машинку в донбаських селах можна було виміняти цілий мішок картоплі"
"Коли мені виповнилося 18, мене привезли на суд до Львова"
"Пока татары воевали, их жен и детей вывезли в Узбекистан"
У вогні не згорів, у Дніпрі не втонув. Війна мого батька
"Щастя я пізнала тільки в наших ворогів. У Німеччині"
Три історії моєї родини: офіцер, партизан і розстріляний учитель
"Одним із перших поліцаїв став кавалер ордена Леніна"
"Німець умовляв діда взяти його доньку заміж - щоб Червона армія не чіпала"
Життя, викуплене "млеком" і сиром
"Всі намагалися попити крові - хоч комуністи, хоч фашисти..."
"Червоний - про УПА: як партизанили рядові радянські підпільники"
Неписане про війну: Історія однієї галицької родини
Дивлячись новини, бабуся казала: "Я дурна, що не взяла після війни нагана!"
"У фашистській неволі я вижила завдяки німецькій родині"
Чому справжні ветерани не люблять згадувати війну?
Як мій прадід розбудовував у Харкові Третій Райх
"Найстрашніше - як бомбардували свою ж артилерію"
"Побігла піхота, а ми вже вийшли на позицію, тож відступати не стали"
"Я вижив завдяки чирякам. Німці їх дуже боялися"
Одних вивозили в Сибір сім'ями, інших каралa ОУН нібито за співпрацю з кагебістами"
Ostarbeiter: як моя прабабуся зустріла в Німеччині мого прадіда
Один дід увійшов в Бессарабію в 1940-му, а другий - подався до "бандерівців"
Німці повісили селянку, яка додавала в молоко вапно
Дід брав участь у параді Перемоги на Красній площі
Напад німців не був несподіваним: "Ми всі знали, що буде війна. Як це Сталін не знав?!"
Пройшовши війну, батько зрозумів: сталінізм і гітлеризм - "два чоботи пара"
"Офіцер показав мамі, як Німеччина розширюватиме собі життєвий простір"
"Так мій батько Юхим Айзенберг на все життя став Віктором Артемовим"
"Кияни почали глумитися над пам'ятниками Сталіну..."
"Щоб не боятися обстрілів, треба бути чимось зайнятим"
"Тато в Червоній армії носив гвинтівку так, як його навчили в дивізії "Галичина"
"1939-1945: Неписана історія" - продовження проекту, який виник торік у редакції сайтуTexty.org.ua і який підтримала "Українська Правда" разом із рядом інших видань.
Вимоги до текстів:
- не більше 10 тисяч друкованих знаків;
- фото автора (анфас);
- фото героїв оповіді.
Редакція ІП залишає за собою право уточнювати деталі і просити додаткову інформацію у автора.
