In Memoriam. Націоналіст Євген Стахів - "Борис", "Павлюк", "Стах"

"Вірю, що треба писати правду про події без огляду на те, подобається це комусь чи ні. Правда допоможе розібратися історикам в подіях, що відбувалися на українських землях, і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших".

Євген Стахів завершив свій земний шлях  26 січня 2014 року у США на 96-ому році життя. Девізом життя цього правдивого українського патріота були – правда, демократія й соборність...

У своїй книзі "Останній молодогвардієць" він серед іншого зазначив:

"У зв’язку з… тими суперечками між націоналістами і комуністами в пам’яті спливають спомини одного з наших січових стрільців, котрий брав участь у бою на Маківці. Він оповідав, що коли вони виграли бій і йшли вперед, переглядаючи поранених і вбитих, в кишені на грудях одного солдата російської армії знайшли "Кобзар" Тараса Шевченка — він його не вборонив од смерті. І як було боляче і прикро, що ми, українці в австрійській армії, воювали з українцями з російської армії. Брат проти брата, і навіть застрелили хлопця, котрий мав на серці "Кобзар".

Наприкінці січня, коли на Вічну ватру відійшов уславлений український підпільник-борець Євген  Стахів, – націоналіст, демократ та останній "молодогвардієць", – на барикадах Євромайдану проти свавільників від влади об’єдналися разом українці різних переконань та з різних теренів.

Від націоналістів "Правого Сектору", що представляють здебільшого Галичину, до російськомовних представників Сходу та Півдня України. Всі вони стали героями новітньої боротьби за правду й соборність та не захотіли за висловом Стахіва "жити коштом інших" у недемократичній країні промосковських владців-корупціонерів.

Людина героїчної долі Євген Стахів (псевдоніми в підпіллі – "Борис", "Павлюк" і "Стах") прожив бурхливе й цікаве життя.

Член ОУН Євген Стахів у 1941 р.

Народився він 15 вересня 1918 року у Перемишлі в родині булавного Української Галицької Армії, учасника походу на Київ Павла Стахіва (1880-1960), був братом знаменитого публіциста й громадсько-політичного діяча Володимира Стахіва (1910-1971), міністра закордонних справ в Українському Державному Правлінні, яке постало у Львові 30 червня 1941 року.

Уся родина Стахівих  завжди жила ідеєю відновлення української державности, а всі шестеро дітей слідом за татом Павлом й мамою Казимирою до кінця присвятили себе боротьбі за волю України.

Євген закінчив народну школу у 1928 році та гімназію в Перемишлі. 1932 року став членом Юнацтва ОУН,  членом ОУН – від 1934 року, а за два роки після цього – співробітником повітової управи перемишлянської "Просвіти", пізніше ж – бюро "Рідної школи". Студіював агрономію  у Львівській політехніці.

Наприкінці 1930-х років Євген виявив себе як член Карпатської Січі, був при її штабі, відділі січової розвідки та у редакції хустської газети "Нова свобода". Потрапив до мадярського полону, але згодом звідти утік.

Євген Стахів у 1940-х

Напередодні вибуху німецько-радянської війни Євген Стахів разом з братом Володимиром працювали в "Українській пресовій службі" в Берліні, де майже одночасно, від березня 1940-го по червень 1941 року, молодший Стахів студіював виплавлювання сталі на факультеті металургії в Технішеґохшуле-Шарлотенбурґ.

З початком військових дій на українських теренах, від серпня 1941 року, Євген Стахів стає членом Південної Похідної групи, вишколеної ОУН з-під стягу Степана Бандери, що її очолював від вересня 1941 року в ранзі урядуючого (діючого) провідника Микола Лебедь.

"Конфлікти в ОУН(б) і х вплив на український Рух Опору (1941-1944)"

Зовсім ще молодою людиною Євген перебував на підпільній роботі у Бердичеві, Кривому Розі, Кременчуці, Дніпропетровську, Маріуполі, Краснодоні та інших містах Донбасу.

Та, прибувши на наші терени з ОУНівським гаслом "Україна для українців!", щоб пробудити на Сході та Наддніпрянщині національний дух, Стахів, як і переважна більшість членів Похідних груп ОУН(б), зіткнувшись з новою дійсністю та поглядами, зблизившись з тамтешніми селянами, робітниками, інтелектуалами, зробили для себе висновок, що українську національну державу повинні розбудовувати всі нації й народності, які живуть на нашій землі.

Листівка ОУН, знайдена в одній з церков на Івано-Франківщині. Джерело: Електронний архів українського визвольного руху

Особисто пан Євген, до такої думки прийшов, опинившись на Донбасі, де у підпіллі мав повсякчас розраховувати на повсякчасну допомогу не лише українців, але й росіян, греків, євреїв, татар, представників інших етносів. Відійшовши від попередніх намірів, говорили не лише про національні права етнічних українців, але й про соціально-економічний устрій майбутньої української держави та права всіх національних меншин.

Правила життя Євгена Стахіва

Якраз така вільна Україна й мала стати  демократичною державою зі свободою підприємництва, різними формами власності, вільною пресою та свободою совісті.

В одному з останніх інтерв’ю він сказав:

"…ця наша переорієнтація мала великий успіх. До нас приставало все більше людей, а головне — з молодого покоління і робітництва. Ми пішли до народу, почали говорити з ним мовою, яку він розумів. Він почав із нами співпрацювати, і це був найбільший успіх усієї нашої підпільної роботи. Відтоді в неї почали включатися інші національності: росіяни, татари, греки. Бо тепер цілковито змінилася роль підпільників-націоналістів: не керувати народом (який має бути тільки виконавцем волі малої групи керівного складу націоналістичної партії), а служити йому, бути з народом і для народу. Отже, ми стали на демократичну базу, і це був наш крок уперед".

УГВР: підпільний уряд і парламент, який керував УПА

Ще в наприкінці війни Євген Стахів став членом Закордонного Представництва УГВР (ЗП УГВР) і як один з уповноважених ЗП приступив до налагодження контактів з альянтами в Італії, Югославії, з окремими дорученнями представництва перебував у Австрії, Польщі, Словаччині, Нідерландах, Бельґії (1944-1946).

Євген та Марія Стахови з синами Зеноном і Борисом у компанії Миколи та Дарії Лебедь, Нью-Йорк, 1951 р.

Від 1949 року він на еміґрації в США. Окрім двох книг, став автором кількох десятків статей з історії, теорії та практики української визвольної боротьби, був обраний заступником голови Українсько-Американської Координаційної Ради, був одним із керівників Товариства Українсько-Єврейських Зв’язків у Америці, членом Управи Українського Народного Дому в Нью-Йорку. До відходу у Вічність обіймав посаду Голови Середовища УГВР.

Бандерівці, мельниківці і "двійкарі". ОУН в Україні протягом 1990-х рр.

Політик і письменник Дмитро Павличко писав 2004 року: 

"Стахів... пройшов страшні випробування смертями своїх друзів, боровся за демократичні засади в націоналістичних програмах, тобто переганяв у розвитку короткозорих зверхників… Націоналізм для нього – не патріотична теорія, а життя, підставою для якого є національний дух, що обіймає всі сфери взаємин між людьми. Націоналізм, точніше, патріотизм є для нього практичним щоденним життям, за межами якого – рабство, ницість, нікчемство духу...

Ми можемо всіляко називати демократичний націоналізм Євгена Стахова, але саме ця ідеологія може й повинна бути поставлена не лише у підмурівки нашого державницького життя, але також у виховання свідомості, за якою людина іншої нації має право на вільний розвиток своєї мови, релігії й культури, і таким чином свобода одного народу має ставати свободою для інших народів…".

Українські патріоти на Рідних Землях та у країнах поселення пам’ятатимуть світлої пам'яті Євгена Павловича Стахіва, братимуть за взірець принципи його героїчного життя та згадуватимуть добрим словом шляхетного й відданого сина народу.

Джерело: "Закордонна газета"