Спецпроект

Волинь: спільний біль за минуле і тривога за майбутнє

Правда односторонньою бути не може. Не може бути одне зло більшим, а інше — "відплатне" — меншим. Не можуть бути ті, що вбивали з однієї сторони — бандитами, а з іншої, які так само знищували людей — героями.

Я був у делегації громадського комітету "Примирення між народами", яка нещодавно перебувала з візитом у Варшаві.

Перед нами була двоєдина мета. Перш за все — передати польському суспільству в особі найвищого політичного керівництва та чільних представників громадськості, що біль польського народу за Волинську трагедію — це і наш біль. Цього не повинно було статися, як не можна і не потрібно шукати виправдання тим, хто вбивав невинних людей.

Разом з тим ми хотіли донести до політичних очільників та громади дружньої Польщі стурбованість у зв’язку з розглядом у Сенаті тоді ще проекту заяви, що містить однобічні, політизовані й необґрунтовані з точки зору міжнародного права оцінки волинських подій.

Ми доклали всіх зусиль, щоб переконати польських партнерів не сходити зі шляху взаємного прощення і примирення, десятиліттями протореного главами церков та реалізованого на найвищому міждержавному рівні у 2003 році.

Ми щиро просили польську сторону розважливо підійти до оцінок, зважаючи передусім на крихкість, за словами французького історика, у "цій вічній диявольській парі "минуле — майбутнє"".

Польський Сенат усе ж ухвалив рішення, хоча, як кажуть, із "м’якшими" оцінками. Не схильний фаталізувати ситуацію, а тим більше її політизувати і комусь докоряти, важливіше саме в ці дні сумних роковин спокійно розібратися: чому це сталося?

На мою думку, рішення Сенату з’явилось у результаті негласної згоди польської еліти, внаслідок якої більшість піддалася позиції "агресивної меншості". Що відчувалося в останні місяці як у формі прямих посилів польських політиків: "Ми вам — європейську перспективу, ви нам — нашу оцінку минулого", так і у мовчанні незгідних.

Це стало можливим за мовчазної згоди теперішньої української влади і провалу української дипломатії.

Простягнута рука української громадськості зависла в повітрі, громадський комітет не знайшов зацікавленого партнера з польської сторони.

Моя позиція може здатися комусь ідеалістичною, але спільний потужний громадський голос міг зупинити ухвалення цих рішень (ще за день-два до розгляду більшість політиків прогнозувала одностайну підтримку набагато різкіших оцінок, рішення ж прийняте невеликою більшістю: 55 зі 100).

Ще більш невтішний висновок напрошується у відповіді на запитання: що кардинально змінилося в наших державах і у відносинах між ними за останні десять років?

Перепрошую за дещо спрощену відповідь: Польща стала сильнішою в Європейському Союзі, Україна стала слабшою та вразливішою у міжнародних відносинах. Та чи допускають європейські цивілізовані норми односторонній, з позиції сильнішого, порядок вирішення складних питань минулого?

У взаєминах із Німеччиною — своїм європейським сусідом та найбільшим економічним партнером — такого повороту не відбулося і не могло відбутися.

Мені пригадується, як під час візиту історик Андрій Козицький ставив риторичне запитання: чи розуміють польські колеги, що тінь такого політизованого рішення розробники наступного сценарію протистояння в Україні ("фашисти — антифашисти") перекладатимуть на половину українського народу?

Відповідь ми отримали днями, коли група, з дозволу сказати, українських депутатів, у складі якої комуністи, ряд українофобів і тих, що і досі блукають між Україною і "руським міром", закликали Сейм Польщі визнати волинські події геноцидом.

То чи таких партнерів в Україні шукали ініціатори рішення Сенату — польські праві політики від партії Качинського "Право і справедливість"? Чи думали вони, що їхні оцінки минулого збігатимуться з оцінками комуністів — українононенависників, які і не збираються каятись за десятки мільйонів жертв, зокрема українців і поляків?

Та, попри усі невтішні оцінки, українській і польській громадськості потрібно саме зараз подвоювати і потроювати свої зусилля, щоб повернутися на істинну дорогу взаємного прощення і примирення. Маємо розуміти, що це справді непростий шлях. Проте мусимо остерігатися знецінення високих слів і символів, а отже — і самого процесу прощення і примирення.

Правда односторонньою бути не може.

Не може бути одне зло більшим, а інше — "відплатне" — меншим.

Не можна умиротворяти умиротворених, а потурати агресивним.

Не можуть бути ті, що вбивали з однієї сторони, — бандитами, а з іншої, які так само знищували людей, — героями.

Не претендую на вичерпність.

Вважаю за обов’язок про це сказати, зокрема і тому, що і в моїй родині на Галичині є невинні жертви цих трагічних подій. А ще й тому, що за історичне рішення українського парламенту я віддав і свій голос у 2003 році.

Бог милує Україну, Польщу, Європу від нових кривавих війн та потрясінь. Але війна нині йде в людських душах. Між добром і злом, між правдою і кривдою, між ненавистю і прощенням.

Ми усі потребуємо взаєморозуміння та любові, здатних пом’якшити наші серця та пройти істинну дорогу прощення і примирення.

Дивіться також інші матеріали за темою "Волинська трагедія"

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.