Ребрендінг забутих предків: зомбі замість тіней

Припадаючи до першовитоків у пошуках історичної ідентичності, сучасні міфографи здебільшого видобувають застрашливі візуальні образи стилізованого насильства та жорстокості.

Дезавуація історичних міфів радянського часу, серед іншого, відкрила шлях процесу створення систем наукової та візуальної легітимації найстрокатіших та почасти найекстравагантніших історичних концептів.

Поряд з академічною наукою до усування "білих плям" історії - цього надзавдання історіографії часів горбачовської перебудови - з ентузіазмом залучилися й адепти "альтернативної історії", демонструючи вражаючі здобутки та вражаючу ж таки специфічність аргументації.

В Україні ця інтрига найочевидніше відчитується на прикладі модернізації образу київського князя Святослава у сучасній монументалістиці.

Образу князя Святослава в історичній свідомості українців судилася скромна доля. Певний злам принесла секуляризація суспільства у ХХ столітті.

Історичний роман Семена Скляренка "Святослав" став еталоном історіософських розмислів у умовах, запропонованих радянською ідеологічною цензурою. У цьому творі князь виступає промотором характерної східноєвропейської геополітичної концепції, яка проголошувала провіденційний характер протистояння Русі та Візантії.

В рамках цієї концепції наголошувався прогресивний характер завойовницьких походів Святослава, які буцімто мали створити зону спільного процвітання народів від Дону до Балкан й покласти край корумпованому режиму Візантійської імперії.

Історична псевдонаука і як із нею боротися

Не має потреби зайвий раз пояснювати, що така історіософія цілком збігалася з тогочасною радянською зовнішньополітичною концепцією, яка потрактовувала Захід як звиродніле, позбавлене історичних перспектив суспільство, єдиний порятунок якого – преображення марксистським "світлом зі сходу" радянського штибу.

Очевидність паралелі між уявленою автором Візантією та Заходом як радянської антиутопії гарантувала творові успішне проходження цензурних бар’єрів. Іншим аспектом авторської концепції образу Святослава було наголошення на моральній перевазі, звичаєвій "простоті" князя на противагу візантійській нещирості та підступності.

В цьому сенсі роман виступає яскравою ілюстрацією радянського етосу, який проголошував "пролетарську" простоту й прямоту у стосунках між людьми однією з визначальних чеснот радянської людини цілком в традиції "шляхетного дикуна" Руссо.  

Несподівано для багатьох міфологема Святослава набула після падіння комуністичного режиму помітної ваги. Найнаочніше цей факт ілюструє українська монументалістика останніх років.

У 2003 році Міжрегіональна академія управління персоналом замовила й встановила перед своїм головним корпусом в Києві пам’ятник Святославу роботи Олеся Сидорчука та Бориса Крилова.

Багатофігурну композицію увінчує фігура князя у позі тріумфатора, колону, на якій встановлено фігуру, облямовує скульптурне відтворення уявного двобою русича та степовика-кочівника.

І розміри, і матеріали, і багатофігурність композиції свідчать про серйозну претензію замовника на ранг значного мистецького явища для свого дітища. Втім, уважний перехожий не може не відмітити еклектичність, якщо не сказати епігонство мистецького втілення задуму.

Святослав на тлі Парку Трипільської культури МАУП: "Поляна сказок" на київських пагорбах. Фото: golosiiv.gov.ua

Так, фігура князя – це явна ремінісценція відомої картини російського художника Павла Коріна "Олександр Невський".

Свого часу радянська критика дорікала Коріну за явний "тевтонський" дух його трактовки образу Невського й в цьому сенсі мала певну рацію – тонкі арійські риси обличчя князя дійсно дисонують з хрестоматійним каноном руських витязів, усталеним у російській школі живопису.

Українські скульптори вочевидь врахували цю критику й, перенісши на київські пагорби княжу поставу, надали князю характерні портретні  риси, відомі  з візантійських хронік – "козацькі" вуса та оселедець.

Олександр Невський пензля Коріна справив невідпорне враження на авторів київського Святослава. Фото: mincult.ru

Як не дивно, процес "творчого запозичення" на цьому не завершився, бо втілюючи композицію двобою русича та кочівника, автори пам’ятника просто "переказали" образну фабулу картини "Двобій Пересвіта з Кочубеєм" російського художника Михаіла Авілова.  

Втім, з погляду міфографії, вся ця скульптурна фотошопіана створювалася вочевидь задля одного – значущого напису на постаменті: "Святославу Хороброму – переможцю Хазарії – від вдячних нащадків".

Адже легендарна Хазарія, починаючи зі Льва Гумільова, потрактовується етнологією та альтернативною історіографією як химеричне державне утворення, провідна тюркська верства якого прийняла єговізм і яке, в силу цієї обставини, було заледве не іудейською державою Третього храму.

Успадкована від східної патристики антиіудаїстська наснага російського православ’я, що має своїм джерелом значну частину православної полемічної літератури, відомої на Русі, стала тим родючим ґрунтом, на якому забуяли і "Протоколи сіонських мудреців", і антисемітизм "Чорної сотні".

"Жидомазепинці" як предки "жидобандерівців". Ідеологія "Чорної сотні" 1914-го

У наші ж часи, внаслідок дискредитації антиєврейської ідеології контекстом Голокосту, легальною формою антисемітизму став саме хазарський наратив і в категорійному апараті його адептів похід Святослава у Хазарію є визначальною подією метаісторії, яка покладає на Росію місію поборювання сучасної Хазарії - тобто Ізраїля як ментального провідника усього західного світу, який загрожує фундаментальним православним цінностям, носієм яких і є Росія.

Цій ідеологічній конструкції якнайкраще відповідають ідеологічні уподобання МАУП, відомої своєю ідеологічною солідарністю з Іраном та радикальними мусульманськими рухами на Близькому Сході. Тож пам’ятник Святославу перед МАУП можна вважати маніфестацією антиізраїльської ідеології, базованої на православних упередженнях, що сягають глибини віків.

Втім, ідеологічний пафос споруди істотно втрачає через еклектичність форм. Дійсно, це нагромадження цитат з добре відомих творів художників радянської епохи змушує згадати "Магазин красивых картин", що донедавна містився на вулиці Ковпака у Києві й пропонував покупцям силу-силенну "красівих" картин у манері Андріївського узвозу: сповнених статєвого заклику напівоголених красунь з фентезійними формами та довершено солодкавих зображень тропічних лагун з келихами та пляшками шампанського на столиках у стилі рококо під пальмами.

Якщо монумент МАУП можна вважати цілком приватною ініціативою, до ідеологічного змісту якої українська держава не має прямого стосунку, пам’ятник Святославу на Пейзажній алеї у Києві постав за найвищою санкцією – розпорядженням Президента України від 2002 року.

Фальсифікаціям - ні. Про трипільську культуру і "наших предків-аріїв"

Вже 2004 року монумент Олексія Пергаменщика було встановлено на місці літописного розташування двору князя Святослава.

У своїй романтичній трактовці образа автор звертається до іконографічного канону житія Юрія Змієборця, зображуючи князя у момент тріумфу над зооморфною почварою з міфологічними рисами. Відсутність однозначного напису-коментаря на монументі могла б спонукати до прийняття версії широкого аж до невизначеності трактування композиції, якби не однозначне символічне навантаження фігури переможеної потвори.

Ця зооморфна істота має всі характерні ознаки лева, тобто геральдичного знаку Ізраїля. Левом було названо Іуду, коли Яків благословляв своїх дванадцятьох синів. Лева, якого зображають і на гербі Ієрусалима, можна вважати символом Ізраїля, бо після зникнення 10 північних біблійних племен євреї пізніших часів ведуть свій родовід переважно від коліна Іуди.

Святослав на Пейзажці святкує перемогу над іудейським левом

Невідомо, чи обумовлював замовник пам’ятника деталі його образної концепції, чи свідомо втілював цю концепцію сам автор, але конотація з "хазарською" темою очевидна й на київських схилах височіть нині символ перемоги язичницької Русі над єговістською державою хазарів.

Найбільш виразним співцем перемоги Русі над єговізмом у монументальному мистецтві слід вважати відомого російського скульптора Вячеслава Кликова.  

Людина міцного "патріотичного" гарту, активний член одіозного товариства "Память", відновлювач "Союза русского народа" в Росії, автор пам’ятника Георгію Жукову у Москві, Ніколаю ІІ у Тайнінському та численним визначним постатям російської історії, один з ініціаторів вимоги позбавлення головного рабина Росії російського громадянства та перевірки єврейських організацій на предмет порушення ними вимог законів про екстремізм, Кликов довів візуалізацію "хазарського міфу" до її найвивершеніших проявів.

Восени 2005 року за ініціативою  Кликова та Міжнародного Фонду Слов’янської писемності та культури (Росія) з нагоди 1040-ї  річниці "розгрому іудейської Хазарії" планувалося синхронно встановити два пам’ятники роботи Кликова – один в Україні, а інший в Росії.

Для російського Бєлгорода автор підготував кінний монумент, для українського Запоріжжя – пам’ятник пішому князеві. Після ознайомлення громадськості з макетом композиції у Бєлгороді вибухнув скандал – виявилось, що щит переможеного хазарського воїна прикрашала величезна зірка Давида.

Первинний варіант пам’ятника у Бєлгороді: тріумф Святослава над Іудео-Хазарією. Фото: perunica.ru

Гостра реакція єврейських організацій Росії та інтервенції посольства Ізраїля призвели до того, що бєлгородська влада в останній момент відкликала свій дозвіл на встановлення монументу.

Автор змушений був переробити пам’ятник, прибравши єврейську символіку, залишивши, втім, коловрат – східнослов’янський інваріант свастики – на щиті Святослава. Зрештою, монумент було таки встановлено, хоча й з майже піврічним запізненням, у селі Холки в 140 кілометрах від Бєлгорода.

Плоди компромісу: зірку Давида видалено зі щита хазарського воїна під палкі інвективи на адресу "єврейської диктатури". Фото: perunica.ru

У Запоріжжі, для якого Кликов виготовив політкоректну light-версію Святослава, пам’ятника було урочисто відкрито 15 жовтня 2005 року у присутності міського та обласного начальства і високих гостей з Києва та Москви.  

На Хортиці знайшли меча - свідка останнього бою Святослава. ФОТО

Запорізьке творіння Кликова – це репліка на київський пам’ятник Володимиру роботи Петра Клодта. Лише на відміну від Клодта, чий Володимир зображений з хрестом у руках, Святослав Клокова підносить над Дніпром не хрест, а меч, кардинально змінюючи ідею, втілену в київському монументі: замість доброї звістки християнства – "Возьмитє меч, несите нашу славу!".

Святослав у Запоріжжі виголошує нове євангеліє: нещадність до ворогів замість любові до ближнього. Священнослужителі Московського патріархату вшанували церемонію відкриття пам’ятника своєю пристуністю. Фото: meta.ua

Зміну ідеологічної парадигми підкреслює й напрочуд лютий вираз обличчя князя, що не залишає жодного місця спробам християнської трактовки образа. Як все це узгоджується зі старанно наголошеним православ’ям автора, сказати важко.

Кликов був особисто присутній на офіційному відкритті пам’ятника й залишився церемонією цілком задоволеним, як свідчить його заява пресі:

"Никаких сепаратистских настроений в этот день не было. Все средства массовой информации Украины дали положительные материалы. На открытии были представители церковного клира, Верховной Рады Украины, правительства страны, мэр города, руководители многих крупных промышленных предприятий, приехала большая делегация из Москвы".

Було б цікаво подивитися на "представителей церковного клира", які освятили своєю присутністю відкриття монументу гонителю християн, а заодно й послухати батьків міста та українських парламентарів, яким вдалося притлумити заради дорогих московських гостей свої "сепаратистскиє настроения".

Втім, без невеличкого - хоча й прикрого - скандалу буквально під час офіційної церемонії не обійшлося. Табличка на постаменті повідомляє, що пам’ятник є даром місту "трудящихся ОАО Мотор Січ", а ось начальник запорізького обласного управління культури заявив журналістам: "Вячеслав Клыков – известный скульптор, и я, как патриот Запорожья, считаю, что подарок, который он сделал для города, – это просто великолепно".

Настільки "великолепно", що й не добереш, а хто ж власне оплатив спорудження монументу – "трудящиеся" чи "извєстный скульптор".

Як "Мотор Січ" зробила з козака російського генерала. ФОТО

Не вніс ясності у фінансове питання й заступник генерального директора ВАТ "Мотор Січ". За його версією в місті було створено спеціальний фонд, до якого запоріжці добровільно вносили свої пожертви на спорудження пам’ятника. Тобто донорами проекту виступили вочевидь не "трудящієся" концерну, а як мінімум ще й решта мешканців міста та, не в останню чергу, й сам автор пам’ятника.

"Но дело не в деньгах и не в сумме, а в том, что частица каждого была приложена к этому великому делу", запевнив заступник генерального директора пресу. І в дещиці неоковирного піару, як додасть, мабуть, читач цих рядків.

Треба визнати, що запорізький пам’ятник Святославу є одним з найпромовистішим творінням Клокова, яке вже пішло на "цитати", особливо в середовищі радикальних російських націоналістів та неоязичників.  Їх інтернет-ресурси вже давно рясніють ремінісценціями на запорозького Святослава.

Сила мистецтва ненависті: запорізький Святослав переживає численні реінкарнації на російських націоналістичних сайтах. Фото: ru-an.info

Їх можна зрозуміти – більш розлюченого виразу обличчя в російському образотворчому мистецтві знайти непросто.

Притлумлена агресія та неприхована загроза – це не те, чим переймалася класична російська культура. Але ці часи минулися. Російське суспільство нині виснажене ненавистю та незадоволеними амбіціями, необґрунтованим відчуттям переваги та фрустрацією на ґрунті браку визнання з боку оточуючих.

Все це, такий собі "синдром Святослава" нещодавно став набутком міжнародної аудиторії під час матчу Польща-Росія на Євро-2012.

"Історичний" фанатський банер, який викликав скандал у Польщі

Цей синдром вразив багатьох надзвичайно агресивним й водночас по-дитячому наївним банером в стилі аніме, покликаним, вочевидь, розкрити європейським народам всю незглибимість російської душі, яка вимагає від світу любові й захвату, але приставляє йому при цьому ножа до горла.

Читайте також інші матеріали за темою "Міфи"