Спецпроект

Ким був для України націоналіст Микола Плав’юк?

Він щиро прагнув відновити єдність ОУН, переживав за розкол організації у 1940 році, бачив його згубні наслідки для сьогодення, докладав колосальних зусиль, щоб зробити історією поділ націоналістів на "мельниківців" і "бандерівців".

Вістка про смерть голови ОУН, останнього президента Української Народної Республіки на вигнанні Миколи Плав’юка застала мене у Харкові, в Свято-Дмитрівській церкві. Першою реакцією на цю звістку стала спільна молитва десятків людей, які особисто знали його і випадком долі зібралися у цей день у храмі.

А може не випадком долі, а з Божої ласки?

У Канаді помер останній президент УНР

Ким був для України Микола Плав’юк?

Відповідь на це питання ще будуть давати історики, публіцисти, дослідники його життя і боротьби. Але при цьому ніхто не заперечить кількох об’єктивних істин.

Микола Плав’юк для сучасного поління українців став живим уособленням одразу кількох етапів національно-визвольної боротьби українського народу за свою національну державність.

Передусім із його ім’ям завжди буде асоціюватися Українська революція доби УНР, зокрема її петлюрівський період, коли важити стало не тільки слово, а й зброя.

Втрачений шанс здобути державність, завдяки надзусиллям тодішньої еліти, знайшов своє логічне продовження у героїчній боротьбі спочатку УВО, а згодом ОУН. На зміну петлюрівському періоду прийшла ера Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Олега Ольжича, Олени Теліги. І знову живим уособленням їхнього подвигу став Микола Плав’юк.

На жаль, найменше, поки що, ми готові оцінити його вклад у творення новітньої державності періоду Кравчука-Кучми-Ющенка-Януковича.

Як він різниться від цих людей!

Як відбувалась передача клейнодів УНР першому президенту України (ВІДЕО)

На від міну від них він був справжнім романтиком Української революції, який ніколи не розчаровувся у своєму народі, вірив у нездоланність своє нації та її державну перспективу. А тому з легкістю передав клейноди УНР Леонідові Кравчукові, не цурався зустрічей з Леонідом Кучмою, критикував Віктора Ющенка, і не отримав "шоку" від приходу до влади Віктора Януковича.

Він переконував усіх нас, президенти, прем’єри, міністри і депутати – це тимчасове, Нація і Держава – назавжди.

Йому багато вдалося зробити, але і багато не вдалося. Так завжди трапляється з людьми, які ставлять перед собою великі цілі.

Знаю з особистих зустрічей і розмов, що він щиро прагнув відновити єдність ОУН, глибоко переживав за розкол цієї організації у 1940 році, бачив його згубні наслідки для сьогодення, докладав, особливо в останні роки свого життя, колосальних зусиль, щоб, врешті-решт, зробити історією поділ націоналістів на "мельниківців" і "бандерівців".

Не судилося.

Не можу оминути визначальної риси провідника. А саме його піднесеного, майже ідилічного ставлення до молодого покоління українців. Ось на що він не шкодував часу, то це на зустрічі з молоддю. І це давало результат. В очах молоді він ніколи не був "історичним персонажем", а завжди - сучасником, який намагається зрозуміти ритим і стиль своєї доби.

Стратегії націоналістів-емігрантів і українсько-радянські реалії

Був вродженим інтелігентом. Його шляхетність, добрий естетичний смак, уміння слухати людей, їм співчувати і допомагати, інколи аж ніяк не гармонізували з усталеним образом "бойовика ОУН". Таким, напевно, і має бути сучасний український націоналіст.

Пішов із життя Микола Плав’юк. З ним відходить ціла епоха. Не віриться! Але з цим треба змиритися. І не просто змиритися, а бути гідним його світлої пам’яті.

P.S. Складаю велику подяку Архієпископу Харківськиму і Полтавськиму Ігорю (Ісіченку) за організацію спільної молитви у Харкові за упокій душі Миколи Плав’юка

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.